Вітер у вербах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І пташки знову защебетали між собою, і цього разу їхнє безтурботне цвірінькання оповідало про фіолетові моря, про буруваті піски, про стіни, де повзають ящірки.

Ондатр, знову засмутившись, пішов від них і видерся на косогір, що полого здіймався на північ від річки, ліг там і став дивитися в бік пагорбів, які стояли широким півколом, затуляючи собою весь південь. Досі ця грива була його небокраєм, його Місячними горами, тією межею, далі якої для нього нічого не було і бути не могло, а якщо таки й могло щось бути, то ні бачити його, ні чути про нього Ондатр не хотів. Сьогодні ж, коли він дивився в бік Півдня, в його серці ворушилося неясне відчуття, і чисте небо над низькими горами мерехтіло, неначе щось обіцяючи. Для нього існувало тільки те, що крилося від ока, а незвідане здавалося єдиним, заради чого вартувало жити. По цей бік пагорбів пролягла справжнісінька пустка, а по той — буяли сповнені життя яскраві краєвиди, Ондатр ясно бачив їх своїм внутрішнім зором.

Які моря лежали там — зеленкуваті, колихкі, з легкими бурунцями на хвилях! А залиті сонцем узбережжя з рядами білосніжних вілл, за якими темніють оливкові гаї! А тихі гавані, заповнені легкими суднами, ладними рушити до пурпурових островів, славних винами та прянощами, островів, що ледь видніються над неквапними водами!

Він встав із землі та знов зійшов до річки, тоді передумав і влаштувався на узбіччі курної дороги. Там, майже невидимий через густі приємні зарості, Ондатр нарешті приліг і став думати про битий шлях та чудовий світ, до якого він вів, а ще — про всіх мандрівників, які могли ним іти, про багатства й пригоди, на пошуки яких вони подалися, або й про такі, які звалилися на них, як сніг на голову — але все там, отам, отам!..

Раптом слух його вловив чиїсь кроки, і, придивившись, Ондатр побачив мандрівця — Щура, що брів дорогою. Хода його була вже дещо стомленою, а сам він від голови до п’ят укритий пилом. Порівнявшись із Ондатром, подорожній, не кажучи ні слова, ввічливо з ним привітався, і було в його жесті щось нетутешнє. Він зупинився, постояв, ніби вагаючись, іти йому далі чи ні, тоді приязно усміхнувся, зійшов з дороги та присів біля Ондатра у прохолодну траву. Вигляд у подорожнього був справді стомлений, і Ондатр мовчки прийняв його товариство, не став докучати зайвими розпитуваннями, а дещо з тих думок, які крутилися у незнайомця в голові, він зрозумів і так. До того ж, він добре знав, як цінується у звірів мовчазне товариство, коли розслаблюються стомлені м’язи і розум прагне відпочинку.

На вигляд подорожній був худорлявий, гостровидий і трохи сутулився, мав тонкі та довгі лапи, зморшки в кутиках очей, а в малих охайних вухах блищали невеличкі золоті сережки. Він був одягнутий у блідо-блакитний светр, його штани, залатані та всі у плямах, колись також були блакитні, а весь дорожній скарб уміщався у блакитній ситцевій хустині.

Трохи перепочивши, подорожній глибоко зітхнув, вдихнув на повні груди повітря і став розглядатися довкола себе.

— Чуєш, як легко пахне вітер, — мовив незнайомець, — він пахне конюшиною. А віддалік чути, як жують траву корови, і тихо зітхають, а потім знову набивають рот травою. Чути голоси далеких жниварів, а он звиваються супроти лісу сизі цівки диму з коминів. Десь зовсім поряд поспішає кудись річка і чути крик шотландської куріпки, а з твого вигляду я можу виснувати, що ти матрос, тільки річкового судна. Усе немов позасинало, і все ж життя триває. Добре тобі тут живеться, друже, готовий закластися, що краще не буває. Аби лиш вистачило сил і далі жити так!

— Так, це справжнє життя, іншого мені не треба, — замріяно, без звичної впевненості, відповідав Ондатр.

— Я не зовсім це хотів сказати, — обережно поправив Щур, — але кращої долі й справді годі бажати. Я теж так жив і знаю, що кажу. І саме через те, що я жив таким життям, цілих шість місяців жив, і знаю, що кращого не треба, ти бачиш мене тут, зі збитими у кров ногами та голодного. Я йду звідси світ за очі, прямую на південь, бо відчуваю старий поклик, я вертаюся до колишнього життя, до життя, яке я щиро називаю своїм, до життя, яке ніяк мене не хоче відпустити.

“Невже і цей туди ж?” — подумав Ондатр, а вголос сказав:

— А звідки ж ти йдеш?

Він не питав, куди йде незнайомець, він був певен, що й так це добре знає.

— З однієї гарненької ферми, — коротко відказав подорожній. — Ген-ген у тій стороні, — і він кивнув, показуючи на північ. — Та хай їй тисяча чортів! Там я мав усе, що міг би забажати, не відмовляв собі ні в чому, а ось тепер сиджу біля тебе! І мені тут добре, розумієш, мені добре!.. Я стільки миль пройшов по цій дорозі, на стільки миль наблизився до того, чого бажає серце!..

Щурові очі-намистинки прикипіли до небокраю, здавалося, він прислухається до чогось, що долинає з глибини покинутих земель, якоїсь веселої музики пасовищ та господарського двору.

— Не нашого ти кореня, — промовив Ондатр, — не фермер ти і, здається мені, навіть не тутешній.

— Так і є! — вигукнув Щур. — Я морський щур, це чиста правда, порт, відкіль я родом, зветься Константинополь, хоча і там я теж не дуже свій, бо розмовляю не так, як усі. Ти чув про Константинополь, друже? Чудове місто, і давнє, і знамените. Мабуть, тобі доводилось чувати про Сігурда, короля Норвегії, який приплив туди шістдесятьма кораблями. Він і його воїни проскакали вулицями міста, що були вбрані на їхню честь у пурпур і золото, а імператор та імператриця спустилися до нього на корабель і бенкетували разом з ним. Коли Сігурд повертався додому, багато його воїнів-варягів залишилося у Константинополі, вступило до імператорської гвардії, і мій прапращур, також родом із варягів, залишився там, на кораблі, що його Сігурд дарував імператору. Весь наш рід ходив у мореплавцях, і це не дивно. І місто, в якому я народився, така ж моя домівка, як і будь-яке місто від Константинополя до Лондонської річки. Я знаю їх, вони знають мене. Висади мене в якійсь із їхніх гаваней чи набережних, і я вже знову вдома.

— Ти, мабуть, дуже багато плаваєш, — сказав Ондатр, якого все більше розбирала цікавість. — Землі не бачиш місяцями, буває, що харчі закінчуються, економиш навіть на воді, розчиняєшся в безкрайньому океані й усе таке, правда?

— Анітрохи! — вигукнув Морський Щур, і то була щира правда. — Те життя, яке ти щойно описав, то зовсім не для мене. Я пасажир торгового судна, а воно ходить уздовж берега. Ми майже ніколи не втрачаємо з поля зору землю. Берегові розваги та принади ваблять не менше, ніж морські мандрівки. О чудові південні порти! їхній запах, їхні рейдові вогні посеред ночі, їхня благодать!..

— Може, й справді тобі так краще, — немов вагаючись, промовив Ондатр. — Добре, тоді, якщо твоя ласка, розкажи щось про своє буття на березі, про те, що воно може дати нормальному звірові, що можна винести з нього, щоб на схилі літ сісти з родиною біля каміна та зігріти душу теплими спогадами. Бо, скажу тобі по правді, як на мене, теперішнє життя моє і нудне, і неповноцінне.

— Останній мій рейс, — почав Морський Щур, — наприкінці котрого я потрапив сюди, покладаючи великі сподівання на ферму у глибині суходолу, послужив би чудовою ілюстрацією, а заразом і стислим викладом моєї яскравої біографії. Почалося все, звісно, з родинної сварки. Відтак я опинився на борту невеличкого торгового суденця, яке підняло прапор і рушило з Константинополя морями, овіяними античністю, де від кожної хвилі віє нетлінними спогадами, до грецьких островів, до Леванту. То були золоті дні, то були казкові ночі! В гавані завжди хтось приставав до берега, хтось відбував, усюди друзі; поки надворі шкварить сонце, ти спиш десь у прохолодному храмі чи в руїнах водостоку, а після присмерку — веселі співи, а над усім оцим — оксамитове небо з великими зірками. Там ми змінили курс і пливли Адріатичним морем, і його узбережжя мерехтіло в повітрі — янтарному, рожевому чи барви аквамарину. Ми зупинялися у просторих гаванях, що глибоко врізалися у суходіл, гуляли давніми, шляхетними містами, та зрештою, одного ранку, щойно за нашими спинами величаво зійшло сонце, ми визолоченою доріжкою попливли до Венеції. О, Венеція — чудове місце, кожному щуру слід туди сплавати й отримати силу задоволення від мандрівки! А коли ти змучишся гуляти, можна вночі просто присісти на краєчок Великого Каналу та веселитися з друзями, а в повітрі бринітиме музика, а в небі повно зірок, і вогні горять та мерехтять на полірованих сталевих бортах хитких гондол, від яких так тісно, що можна перейти канал, ступаючи з однієї гондоли на другу! А потім, їжа… Ти любиш устриць? Ну, ну, не будьмо затримуватися на цьому.

Він замовчав. Ондатр теж мовчав, як зачарований, із головою поринувши у хвилі мрій, і вже йому вчувався високий спів, що линув між примарними сірими набережними, об які плескалися хвилі.

— А потім ми знову попливли на південь, — продовжував морський щур, — і йшли, огинаючи берег Італії, поки не кинули якір у Палермо, там я зійшов на берег і чудово відпочив. Не в моїх звичках надовго затримуватися на одному судні, бо так стаєш обмеженим і упередженим. Крім того, Сицилія — одне з моїх улюблених місць, я знаю там усіх, мене влаштовує і їхнє товариство, і їхні уклади. Я провів на цьому острові не один веселий тиждень, подружився з усіма тубільцями. А коли мені набридало сидіти на одному місці, я при нагоді сідав на корабель, що відпливав на Сардинію чи Корсику, і, коли знову відчував обличчям свіжий вітер та морські бризки, радості моїй не було меж.

— А там хоч є чим дихати, в отому, як його… трюмі, здається, так ви це називаєте? — спитав Ондатр.

Мореплавець пильно глянув на Ондатра і легенько підморгнув.

— Я старий волоцюга, — сказав він із чарівною простотою. — Капітанська каюта мене влаштовує цілком.

— Судячи з усього, там не з медом, — пробурмотів Ондатр, поринаючи у задуму.

— Команді — так, — погодився з ним щур і знову ніби підморгнув. — Із Корсики, — вів він далі, — я відбув на судні, що везло вино на континент. Увечері ми дісталися Алассіо, стали на рейд, повитягали нагору барильця з вином, зв’язали їх поміж собою довгим тросом і стали кидати за борт. Потім матроси посідали на човни та з піснями погребли до берега, й за ними, наче поплавки, тяглася ціла низка бочок, ну чисто тобі зграя дельфінів. На березі на них чекали коні, і вони, з гучним брязканням та гупанням, сунули ці бочки крутими вулицями невеликого міста. Коли всі бочки були доправлені на місце, ми пішли розважитися, освіжитися та допізна гуляли з друзями, а коли стало розвиднятися, я подався до великого оливкового гаю, щоб відіспатись там як слід. Тоді мені ще вистачало островів, а портами й кораблями я вже був по горло ситий. Я жив серед селян у своє задоволення, лежав і все дивився, як вони працюють, чи розтягався на вершині пагорба, а далеко піді мною було блакитне Середземне море. І так потроху, де сушею, де морем, я добувся до Марселя, і знову давні корабельні друзі, і знову палуби океанічних суден, і знову радість і веселощі. А ти кажеш “устриці”! Так, буває, сняться марсельські устриці, тоді я прокидаюся весь у сльозах!

— Якщо мені не зраджує пам’ять, — нагадав чемний Ондатр, — ти прохопився про устриць, то, мабуть, хочеш їсти, але не зізнаєшся. Сподіваюся, ти ще побудеш, щоб ми з тобою разом пообідали? Моя нірка тут поряд, і вже трохи пополудні, тож не відмов у задоволенні пригостити тебе тим, що є.

— Щоб я здох, якщо ти помиляєшся! — вигукнув Морський Щур. — Відколи я отут сиджу, мені і справді живіт присох до спини, а коли я здуру бовкнув про устриць, то аж кишки завернулися. А чи не можна поїсти отут, просто неба? Не люблю я без потреби шастати по норах чи по трюмах. А поки ми обідатимемо, я розповім тобі ще щось про свої мандри, про своє вдале життя — принаймні, я його вважаю дуже вдалим, і, судячи з твоєї уваги, тобі подобається моя розповідь. Крім того, якщо ми опинимося в чотирьох стінах, мене почне хилити на сон, хвостом присягаюся.