Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

XVII

Є непорушний закон: переможених не ставлять на місце переможців. Коли говорять про армію, що спочатку відступає, а згодом дає відсіч, то це тільки спрощений виклад, бо війська, які відступали, і ті, які борються тепер, не одні і ті ж. Армія, що відступала, не була вже армією. Не тому, що солдати нездатні були перемогти, а тому, що відступ знищує всі — і матеріальні і духовні — зв'язки, які з'єднували людей між собою. Ту масу солдатів, що просочилися в тили, замінюють новими резервами, які мають характер єдиного організму. Саме вони й затримують суперника. А втікачів збирають докупи, щоб сформувати нову армію. Якщо вже немає резервів, щоб кинути в бій, то перший же відступ стає невиправним.

Об'єднує лише перемога. Поразка роз'єднує людину не тільки з іншими людьми, але й саму з собою. Якщо втікачі не оплакують Францію, яка гине, то це тому, що вони переможені. Тому, що Франція зазнала поразки не навколо них, а в них самих. Оплакувати Францію — це означало б уже бути переможцем.

Майже всім — тим, хто ще бореться, і тим, хто вже відмовився від боротьби, — обличчя переможеної Франції покажеться тільки згодом, у години мовчання. Сьогодні кожен витрачає свої сили на якусь звичайну дрібницю, що зіпсувалась, або просто не хоче служити — на грузовик, пошкоджений під час аварії, на дорожні затори, на заклинений важіль регулювання газу, на безглузде завдання. Коли завдання стає безглуздим — це вже ознака катастрофи. Стає безглуздим будь-яке намагання опиратися катастрофі. Бо все і всі роз'єднані з самими собою.

Кожен оплакує вже не загальну катастрофу, а тільки ту єдину річ, за яку відповідає, яку відчуває і яка вийшла з ладу. Конаюча Франція — це вже тільки повінь уламків, і жоден з тих уламків не має ніякого значення: ні це завдання, ні грузовик, ні дорога, ні той проклятий важіль газу.

Звісно, розгром — сумне видовисько. Підлі душі виявляють свою підлість. Грабіжники показують себе грабіжниками. Суспільні основи розвалюються. Армія, охоплена огидою і втомою, розкладається в цьому безглузді. Всі ці явища — прояви розгрому, як бубони — прояви чуми. Але якщо вашу кохану переїде вантажна машина, хіба ви ганитимете її за те, що вона невродлива?

Поразка накладає на переможених печать провини, і в цьому її несправедливість. Хіба може поразка виявити жертви, самовіддданість при виконанні обов'язку, добровільні злигодні, невтомність і все те, чого не врахував сам бог, який вирішує долю битви? Як може поразка виявити любов? Поразка показує безпорадність воєначальників, безладдя серед людей, інертність натовпу. Траплялися нерідко всякі вади, але яке вони мали значення? Досить було чутки про те, що в руських на фронті добрі зміни, що американці вступили в війну — і ці люди ставали зовсім інші. Їх об'єднувала спільна надія. Така чутка щоразу все очищала, як порив морського вітру. Не треба судити про Францію за наслідками її розгрому.

Про Францію слід судити за її готовністю йти на жертву. Франція прийняла війну всупереч правді логіків. Вони казали нам: «Німців вісімдесят мільйонів. Ми не можемо дати за рік сорок мільйонів французів, яких нам бракує. Ми не можемо перетворити свої хлібні лани на кам'яновугільні шахти. Ми не можемо сподіватися на допомогу Сполучених Штатів. То чому ж, коли німці зазіхнули на Данціг[6], ми, неспроможні його урятувати, повинні, щоб уникнути ганьби, покінчити самогубством? Хіба це ганьба, що наша земля дає більше хліба, ніж машин, і що нас удвоє менше, ніж їх? Чому ганьба має впасти на нас, а не на весь світ?» Логіки мали слушність. Війна для нас означала катастрофу. Але хіба повинна була Франція, боячись поразки, не прийняти бою? Не думаю. Франція інтуїтивно дійшла до такої ж думки — ніякі застереження не примусили її ухилитися від бою. Дух у нашій країні взяв гору над Розумом.

Життя завжди ламає готові формули. Якою б жахливою не була поразка, а вона може стати єдини шляхом до відродження. Я знаю: щоб виросло дерево, має загинути зернятко. Перша спроба опору, якщо її зроблено занадто пізно, завжди невдала. Але вона пробуджує сили опору. Можливо з неї, як із зернятка, виросте дерево.

Франція виконала свою роль. Перед лицем світу, який неупереджено оцінював, ця роль полягала в тому, щоб дати роздушити себе і на якийсь час бути похованою в мовчанні. Коли йдуть в атаку, хтось має бути попереду. Перші майже завжди гинуть. Але для того, щоб наступ відбувся, вони мають загинути.

Нам випала найбільша роль, бо, не маючи ніяких ілюзій, ми згодилися протиставити одного французького солдата трьом німецьким і наших селян — їхнім робітникам. Я не хочу, щоб про нас судили по гидотах поразки! Невже про того, хто ладен згоріти під час польоту, судитимуть тільки по його обгорілому тілу? Він-бо теж стане потворним.

XVIII

А проте цю війну, незалежно від духовного змісту, який зробив її для нас необхідною, вели так, що вона видалася нам чудернацькою війною. Я ніколи не соромився цього слова. Тільки-но оголосивши війну, ми, не маючи можливості наступати, почали ждати, коли нас знищать!

І діждалися.

Для боротьби з танками у нас були тільки снопи пшениці. Але в цьому ділі снопи не годяться. І тепер знищення закінчилося. Нема більше ні армії, ні резервів, ні зв'язку, ні військового спорядження.

А я незворушно серйозно продовжую політ. Знижуюся у напрямку німецьких військ; швидкість — вісімсот кілометрів на годину, кількість обертів — три тисячі п'ятсот на хвилину. Чого я лечу? А щоб налякати ворога! Щоб ворог залишив нашу територію! Іншої мети це завдання не може мати, бо відомості, яких од нас ждуть, нікому не потрібні.

Чудернацька війна.

А втім, я трохи перебільшую. Я надто знизився. Управління і важелі відтанули. Я лечу по горизонталі з нормальною швидкістю. Прориваюсь до німецьких позицій, коли швидкість уже тільки п'ятсот тридцять кілометрів на годину, а кількість обертів — дві тисячі двісті на хвилину. Жаль. Так я менше завдам їм страху.

Нам дорікатимуть, що ми прозвали цю війну чудернацькою!

Але ж це ми самі називаємо її «чудернацькою війною»!

Бо вважаємо, що вона чудернацька. Ми маємо право жартувати над війною як нам завгодно, тому що всі жертви ми беремо на себе. Я маю право жартувати над своєю смертю, якщо це розвеселить мене. І Дютертр теж. Я маю право тішити себе парадоксами. Чого й досі палають села? За що їхніх мешканців повикидали на вулицю, в цей безлад? Чого ми з такою непохитною певністю ліземо в цю автоматичну бойню?

Я маю право на все, бо в цю мить я добре знаю, що роблю. Я йду на смерть. Не на риск. Не на бій. Я йду на смерть. Я пізнав велику правду. Війна — це не риск. Це не бій. Є час, коли війна для бійця — то просто прийняття смерті.

В ті дні, коли за кордоном вважали, що наші жертви недостатні, я дивився як відлітають екіпажі, котрим не судилося повернутись, і запитував себе: «За що ми віддаємо своє життя, хто нам платить за це?»

Тому що ми вмираємо. Тому що за два тижні вже загинуло сто п'ятдесят тисяч французів. Можливо, ці жертви не свідчать про якийсь незвичайний опір. Я зовсім не прославляю той незвичайний опір. Його не може бути. Але ж є загони піхотинців, які йдуть на вірну смерть, обороняючи заздалегідь приречену ферму. Є авіагрупи, які тануть, мов кинутий у вогонь віск.

Ось і ми, льотчики групи 2/33, чого ми й досі погоджуємось умирати? Заради поваги людства? Але повага містить в собі суддю! А хто з нас дасть кому право судити? Ми боремось в ім'я справи, яку вважаємо спільною справою. На карту поставлено волю не тільки Франції, а й усього світу, і виступати в ролі судді — річ надто вигідна. Ми самі судимо суддів. Мої товариші з авіагрупи 2/33 судять. І ніхто не може сказати нам, людям, які без жодного слова летять на завдання, маючи на повернення тільки один шанс проти трьох (якщо завдання легке), і льотчикам з інших авіагруп, і моєму товаришеві, якому осколок снаряда так спотворив лице, що він уже ніколи не сподобається ніякій жінці, він, як в'язень за ґратами тюрми втратив це основне право, гарантувавши собі доброчесність своєю непривабливістю певніше, аніж тюремними мурами — ніхто не може сказати нам, що нас судять глядачі! Тореадори живуть для глядачів, але ми не тореадори. Якби Ошеде сказали: «Ти повинен летіти, бо тебе судять свідки», Ошеде відповів би: «Помиляєтесь. Це я, Ошеде, суджу свідків…»

То за що, зрештою, ми ще боремось? За Демократію? Якщо ми вмираємо за Демократію — ми солідарні з Демократією інших країн. Хай же й вони борються разом з нами! Але наймогутніша з них, та, яка одна могла б рятувати нас, відмовилась від цього вчора і відмовляється і сьогодні. Хай собі. Це її право! Але тим самим вона показує нам, що ми боремось тільки за свої інтереси. А ми добре знаємо, що все втрачено. Тоді навіщо ж ми й досі вмираємо?

З відчаю? Але ж нема ніякого відчаю! Ви нічогісінько не знаєте про розгром, як думаєте, що він породжує відчай.

Є істина вища, ніж докази розуму. Щось таке, що проникає всередину нас і править нами, чому ми підкоряємось, ще не пізнавши його. Дерево не має мови. Ми — дерево. Є очевидні істини, яких не можна передати словами. Я йду на смерть не задля того, щоб затримати навалу, бо немає такого укріплення, де я міг би захиститися з тими, кого люблю. Я йду на смерть не задля того, щоб урятувати честь, бо не вважаю, що справа в честі: я даю відвід суддям. Але йду на смерть і не з відчаю. А проте я знаю: Дютетр, який зараз дивиться на карту, визначить, що Аррас лежить десь там по курсу під кутом сто сімдесят п'ять градусів, і за півхвилини скаже мені:

— Курс сто сімдесят п'ять, капітане…

І я поведу літак тим курсом.

[6] Данциг — автономний балтійський порт і місто-держава утворене 10 січня, 1920, відповідно до частини III секція XI Версальського договору 1919, за яким місто відокремлюється від Німеччини разом з іншими німецькими територіями. Місто було під захистом Ліги Націй, зі спеціальними економічним правами порту для Польщі. Вільне місто припинило існування після 1939, коли було зайнято і анексовано Нацистською Німеччиною. Після поразки Німеччини в 1945, Данциг став частиною Польщі під польським ім'ям Гданськ.