Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щось змінилося в пейзажі. Так головешка, яка, здавалося, вже погасла, раптом тріщить і сипле вгору безліччю іскор. Яка таємнича сила примусила всю рівнину так швидко зреагувати? Весною дерева розсіюють свої зерна. Чого ж раптом настала весна для гармат? Чого появилися оті потоки світла, що летять до нас і, здається, заповнюють цілий світ?

Найперше моє відчуття: я допустився якоїсь помилки. Я все зіпсував. Іноді досить кліпнути оком, або зробити якийсь жест — і рівновага стає надто хистка! Альпініст кашляне — і лавина зсувається з місця. А вже коли зсунулася — все пропало.

Ми важко йшли по цьому блакитному болоту, що вже потонуло в темряві. Ми збовтали цю тиху твань, і ось вона пустила до нас десятки тисяч золотих пухирців.

Жонглери почали свій танець. Жонглери кидають до нас десятки тисяч кульок. Їх не зносить, і здається, що спочатку вони не рухаються, потім — спритний жонглер не кидає кулі, а наче випускає на волю — вони повільно піднімаються вгору. Я бачу, як світні барвисті сльози течуть до мене крізь густу тишу. Тишу яка супроводжує виступ жонглерів.

Кожна черга кулеметів, або скорострільних зеніток — це сотні снарядів або трасуючих куль, які летять одна за одною мов намистини. Тисячі намистин разками летять до нас, розтягуються до краю, а потім, досягнувши нашої висоти, рвуться і розсипаються.

Справді, коли дивитися збоку, то видно, що снаряди і кулі, які не влучили в літак летять із неймовірною швидкістю. Сльози перетворюються на блискавки. І от я бачу себе серед безлічі траєкторій кольору стиглої пшениці. Ось я ніби в густому кущі летючих списів. Мені загрожує безліч летючих голок, що кружляють в якомусь запаморочливому танці. Вся рівнина простягнула до мене свої нитки і плете навколо мене блискучу сітку з тих золотих ниток.

Ох! Нахиляючись до землі, я бачу ці шари сяючих пухирців, що повільно, мов пелена туману підіймаються вгору. Я бачу це повільне кружляння насінин: так відлітає полова, коли молотять хліб. А коли я дивлюсь по горизонталі то бачу навколо тільки снопи списів! Вогонь? Та ні! Мене атакують холодною зброєю! Я бачу тільки світні шаблі. Я відчуваю… Що говорити про небезпеку! А мене осліплює пишнота, в яку я поринув!

— Ох!

Я на двадцять сантиметрів підскочив над сидінням. Сильний удар по літаку. Літак розбито, він розсипався на пил… та ні… ні… відчуваю, він ще піддається управлінню. Це тільки перший з цілого потоку ударів. Але я не помітив вибухів. Певно, дим од вибухів зливається з темною землею: я підводжу голову і дивлюсь.

Переді мною видовисько, якого вже не виправити.

XXI

Схилившись над землею, я не помітив, що порожній простір між хмарами і літаком помалу розширився. Трасуючі снаряди лили золотаве світло: звідки я міг знати, що, досягши найвищої точки, вони викидають якісь темні цяточки, немов густо забиті цвяшки? Я бачу, як ті цяточки збираються в піраміди, що повільо клубочаться і пливуть назад, мов полярні крижини. Коли дивишся на них з такої відстані, здається, що ти сам нерухомий.

Я добре знаю, що ці спорудження одразу втрачають свою силу. Кожен такий клапоть тільки соту частку секунди має владу над життям і смертю людини! Але непомітно вони оточили мене. І з їхньою появою наді мною раптом нависла всією своєю вагою страшна загроза.

Ці безперервні густі вибухи, заглушені гудінням мотора, створюють ілюзію незвичної тиші. Я нічого не відчуваю.

Мене огорнула порожнява чекання — ніби десь радяться про мою долю.

Я думаю… все-таки я думаю: «Вони стріляють надто високо!» Підводжу голову, щоб побачити, як, мов жалкуючи, відлітає назад ціла зграя орлів. Вони відмовляються від здобичі. Але сподіватися нема на що.

Гармати, які досі не влучали в нас, пристрілюються. Стіни вибухів знову появляються на нашій висоті. Кожна вогнева точка за кілька секунд створює цілу піраміду вибухів і одразу ж, побачивши, що постріли невлучні, переносить вогонь в інше місце, створюючи там нову піраміду. Вогонь не шукає нас, а оточує.

— Дютертр, далеко ще?

— Якщо б змогли продержатися іще три хвилини, то закінчили б… але…

— Може, проскочимо?

— Ні!

Який же він лиховісний, цей сірий морок, сірий, наче скидане в купу манаття. А рівнина була блакитна. Незмірно блакитна. Блакитна, як морська глибінь…

Скільки я ще можу продержатися? Десять секунд? Двадцять? Вибухові хвилі весь час хитають мене в повітрі. Найближчі стукають по літаку, мов камені, що падають в візок. Тоді весь літак відгукується майже музикальним звуком. Іноді чути якийсь дивний стогін… То снаряди пройшли мимо. Це неначе блискавка: чим ближче, тим простіше вона. Деякі удари зовсім слабенькі — то по літаку стукають осколки. Хижак ніколи не шарпає бика, якого вбиває. Він точно і впевнено встромляє кігті. Він заволодіває биком. Отак і снаряди, коли буває пряме влучання: вони врізуються в літак, як у м'язи.

— Поранило?

— Ні!

— Гей, стрілець, не поранило?

— Ні!

Ці удари, які все-таки треба описувати, до уваги не беруться. Осколки б'ють по обшивці літака, як по барабану. Вони можуть попробивати бензобаки і так же легко розпороти нам животи. Але й живіт — це тільки барабан. Тіло — то нічого! На нього нема чого зважати… І це дивно!

Я хотів би сказати кілька слів про тіло. Але в повсякденному житті людина сліпа до очевидного. Щоб очевидність показала себе, потрібні деякі очевидні умови. Потрібен цей світловий дощ, який іде вгору, потрібні оці списи, що сунуть на тебе; потрібен нарешті оцей трибунал, щоб судити тебе останнім судом. Отоді ти зрозумієш.

Одягаючись перед польотом, я питав себе: «Яка вона буде, остання мить?». Життя завжди руйнувало вигадані мною привиди. Але цього разу довелося йти оголеному під градом страшних ударів, не маючи змоги навіть затулити рукою обличчя.