Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А щоб напитися, ви ждатимете дощу?

— Хто ж його знає…

Десять днів через їхнє село безперервно йшли біженці з півночі. Десять днів вони дивились на це велике переселення. Тепер настала їхня черга. Вони стають на своє місце в процесії. Уже зневірені.

— Я волів би краще вмерти дома.

— Всі воліли б краще вмерти дома. І це правда. Все село розвалюється, мов карткова хатка, а ніхто ж не хотів виїжджати.

Якби Франція й мала резерви, підвести їх не пощастило б — усі дороги були геть забиті. В крайньому разі, незважаючи на поламані автомобілі, на машини, що зіткнулися одна з одною, незважаючи на непрохідні пробки на роздоріжжях, ще можна було б якось плисти з цим потоком, але як рухатися проти нього?

— Ніяких резервів немає, - каже мені Дютертр, — чого хвилюватися…

Є чутка, що з учорашнього дня уряд заборонив евакуацію сіл. Але накази передаються бозна-як, бо по дорогах не проїхати. Що ж до телефонних ліній, то вони перевантажені, перерізані або просто ненадійні. І потім, ідеться не тільки про те, щоб дати наказ. Йдеться про те, щоб винайти нову мораль. Уже тисячу років людям твердять, що війна не повинна торкатись жінок і дітей. Війна — це діло чоловіків. Мери добре знають цей закон, і їхні помічники знають, і шкільні вчителі. Раптом вони дістають наказ, який забороняє евакуацію, тобто примушує жінок і дітей лишатися під бомбами. І цим людям потрібен цілий місяць, щоб пристосувати свою свідомість до нових умов. Не можна змінити одразу всю систему мислення. А ворог наступає. Тоді мери, їхні помічники, вчителі женуть своїх підлеглих на велику дорогу. Що ж робити? Де правда? І йдуть собі ті вівці без пастухів.

— Чи немає тут лікаря?

— Ви не тутешні?

— Ні, ми йдемо з півночі.

— Нащо вам лікар?

— Жінка от-от народить, прямо на возі…

Серед домашнього начиння, серед усякого залізяччя, мов у колючому чагарнику.

— Хіба ви не могли цього передбачити?

— Ми вже чотири дні в дорозі.

А дорога — це могутній потік. Де зупинитися? Потік змітає на своїй путі села, які лопаються одне по одному і в свою чергу вливаються в загальний стічний жолоб.

— Ні, лікаря тут немає. Лікар нашої авіагрупи звідси за двадцять кілометрів.

— А-а! Ну що ж…

Чоловік витирає з обличчя піт. Усе розвалюється. Його жінка народжує серед вулиці, поміж домашнього начиння. У цьому нема ні краплі жорстокості. Це передусім страшенно не по-людськи. Ніхто не ремствує — ремство вже не має ніякого значення. Його дружина от-от помре — він не ремствує. Нічого не вдієш. Це якийсь поганий сон.

— Якби можна було де-небудь зупинитися…

Знайти де-небудь справжнє село, справжній заїзд, справжню лікарню… Але лікарні теж евакуюють, бозна для чого! Таке правило гри. Придумувати нові правила нема часу. Знайти б де-небудь справжню смерть! Але справжньої смерті більше немає. Є людські тіла, що розвалюються, як автомашини.

І я в усьому відчуваю невідкладність, яка втратила своє значення, яка вже перестала бути невідкладністю. Люди тікають зі швидкістю п'ять кілометрів на день, тікають од танків, що проходять навпростець полями понад сто кілометрів на день і від літаків, що пролітають шістсот кілометрів за годину. Так тече густий сироп, коли перекинеш пляшку. Дружина цього чоловіка народжує, але часу в нього скільки завгодно. Це невідкладно. А разом з тим уже немає ніякої невідкладності. Це повисло в нестійкій рівновазі поміж невідкладністю і вічністю.

Все уповільнилося, мов рефлекси конаючого. Величезна отара товчеться, знесилена, перед ворітьми бойні. Скільки ж їх, викинутих на дорогу — п'ять мільйонів, десять? Цілий народ, стомлений і похмурий, тупцює на порозі вічності.

І, далебі, я не можу собі уявити, як ці люди виберуться, як переживуть усе. Людина ж не харчується гілками дерев. Вони й самі неясно розуміють це, але майже не лякаються. Вибиті з колії звичного життя, одірвані від своєї роботи, від своїх обов'язків, вони втратили будь-яке значення. Навіть їх особистість якось стерлася. В них майже нічого не лишилося від них самих. Вони майже не існують. Згодом вони собі придумають більш високі страждання, але страждають вони головним чином од болю в крижах, бо тягнуть забагато речей, розірваних клунків, з яких випадає брудна, зім'ята білизна, б надт часто їм доводиться штовхати свої машини, щоб зрушити їх з місця.

Про поразку — жодного слова. Це вже всім ясно. Нема потреби говорити про те, що становить вашу сутність. Ці люди — поразка.

Я раптом бачу перед собою Францію, з якої вивалюються нутрощі. Треба скоріше зашити. Не можна втрачати жодної секунди: ці люди — приречені…

Ось уже починається. Вони задихаються, мов риба без води.

— Чи немає тут молока?

Можна зо сміху вмерти від такого запитання.