— Краще розвантажте це все. Хоч воду питимете з своїх колодязів…
— Певно, що так було б краще!..
— То ви ж можете й зробити це!
Декого ми умовили. Зібрався гурт людей. Нас слухають. Ствердно кивають головами.
— Капітан правду каже!
У мене вже є послідовники. Один дорожній робітник — мій новий спільник — говорить ще палкіше за мене:
— Я ж вам казав! Як тільки вийдемо на шосе, будемо їсти каміння.
Вони сперечаються. Згоджуються. Вони залишаються. Кілька чоловік ідуть умовляти інших. Але ось вони повертаються засмучені.
— Нічого не виходить. Треба й нам їхати.
— Чому?
— Пекар поїхав. Хто ж пектиме хліб?
Село вже розвалюється. Десь появилась тріщина. І через неї витече все. Безнадійна справа.
Дютетр має власну думку:
— Трагедія в тому, що людям втовкмачили, ніби війна — явище ненормальне. Колись усі лишалися дома. Війна і життя перемішувались…
Знову з'явилася господиня кав'ярні. Тягне якийсь мішок.
— Через сорок п'ять хвилин ми вилітаємо… Дасте нас по чашечці кави?
— О! Бідолашні хлопчики…
Вона витирає очі. Ні, вона плаче не за нами. І не за собою. Вона плаче від того, що вже не має сили. Вона відчуває, що її поглинув безлад цього каравану, який уже розпадається і з кожним кілометром дороги розпадатиметься більше і більше.
А згодом, десь серед поля, ворожі винищувачі, літаючи низько над землею, час від часу плюватимуть на цей караван короткими кулеметними чергами. Але найдивовижніше те, що вони не дуже й стараються. Підпалять кілька машин. Уб'ють кілька чоловік. Це свого роду шик, ніби попередження. Собака часом кусає овечок за ноги, щоб підігнати отару. А тут хочуть посіяти безладдя. Але навіщо ці локальні, випадкові напади, від яких так мало користі? Ворог не дуже намагається розвалити караван. Щоправда, тому нема чого й старатися. Машина розвалюється сама. Її створено для мирних, урівноважених людей, які мають досить часу. Машина, якщо немає кому її лагодити, фарбувати, регулювати, страшенно швидко старіє. Сьогодні ввечері ці машини матимуть такий вигляд, наче їм тисяча років.
Мені здається, що я бачу агонію машини.
А он той поганяє свого коня, а сам величний, мов король. Сяючи, він сидить на передку, як на троні. А втім, він певно хильнув чарчину.
— Ви, бачу, дуже задоволені!
— Це кінець світу!
Я відчуваю глухий біль, коли думаю, що всі ці трудівники, всі ці маленькі люди з такими скромними обов'язками, з такими різними і такими цінними якостями, — що вони уже сьогодні ввечері будуть тільки паразитами.
Вони розлізуться по полях і почнуть обжирати їх.
— Хто вас годуватиме?
— А хто його знає?
Як забезпечити продовольством мільйони біженців, загублених на дорогах, по яких рухаються зі швидкістю від п'яти до двадцяти кілометрів на день? Якби продовольство й було, його не змогли б підвозити!
Ця суміш людей і залізного брухту нагадала мені Лівійську пустелю. Ми — Прево і я — жили там на безлюдній місцині, вкритій темним камінням, яке на сонці так виблискувало, що здавалось, що місцина та окута залізною бронею…
І я з деяким відчаєм розглядаю це видовисько: чи довго житиме зграя сарани, яка спустилася на асфальт?