Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дитина з учорашнього дня нічого не їла.

Йдеться про шестимісячне немовля, яке ще голосно кричить. Але той крик лунатиме недовго: риба без води… Тут зовсім немає молока. Тут тільки залізний брухт. Величезна купа нікому не потрібного залізного брухту, який, з кожним кілометром розвалюючись, гублячи гайки, ґвинти, куски бляхи, тягне за собою цілий народ у це навдивовижу не потрібне нікому переселення, у небуття.

Розходиться чутка, що трохи на південь, за кілька кілометрів, літаки обстрілюють дорогу. Говорять і про бомбардування. Ми справді чуємо глухі вибухи. Видно, правду кажуть.

Проте це не лякає натовп. Мені здається, що люди навіть трохи оживилися. Ця явна небезпека видається їм не такою страшною, як небезпека потонути в металевому брухті.

О! Яку чудову схему побудують згодом історики! Чого тільки не вигадають, аби надати значення цій каші! Вони схопляться за слова якогось міністра, за рішення якогось генерала, за резолюцію якоїсь комісії, і з цього параду примар створять історичні бесіди, знайдуть винних, передбачливих. Вони вигадають і згоду і заперечення, і палкі оборонні промови у дусі Корнеля[4], і зраду. Я добре знаю, що таке евакуйоване міністерство. Випадково мені довелось побувати в одному з них. Я зразу зрозумів, що уряд, який покинув своє місце, перестає бути урядом. Це наче з людським тілом. Якщо ви почнете переміщувати шлунок — туди, а тельбухи ще кудись, то вся ця колекція вже не буде цілісним організмом. Я пробув двадцять хвилин у міністерстві авіації. Що ж, міністр може впливати на свого секретаря. Впливати просто чудом. Бо ж міністра і секретаря зв'язує провід дзвоника. Ще не пошкоджений провід. Міністр натискує кнопку — і секретар приходить.

Звісно, це досягнення.

— Мою машину, — наказує міністр.

На цьому його влада кінчається. Він керує секретарем. Але секретар не знає, чи є десь на землі автомобіль цього міністра. Електричний провід не з'єднує секретаря ні з яким шофером автомобіля. Шофер загубився десь у всесвіті. Що можуть вони, правителі, знати про війну? Зв'язок так розладнався, що тепер навіть нам потрібен би був принаймні тиждень, щоб послати бомбардувальників проти танкової дивізії, яку ми виявили. Та й що за відомості може дістати правитель про цю країну, з якої вивалюються нутрощі? Ці новини ідуть зі швидкістю двадцять кілометрів на день.

Телефони або перевантажені, або несправні і не можуть передавати в усій повноті Сутність, яка в цей час уже розпадається. Уряд завис в порожнечі, в полярній порожнечі. Час від часу до нього доходять сповнені відчаю благання допомоги, але ті благання абстрактні, зведені до якихось трьох рядків. То звідки ж правителям знати, чи не вмерли ще з голоду оті десять мільйонів французів? А це благання десяти мільйонів чоловік вміщується в одному реченні. Достатньо одного речення, щоб сповістити:

— Приходьте о четвертій годині до Х.

Або:

— Кажуть, що загинуло десять мільйонів чоловік.

Або:

— Блуа[5] горить.

Або:

— Знайшли вашого шофера.

І все це в одному тоні. З першого разу. Десять мільйонів чоловік. Автомобіль. Східна армія. Західна цивілізація. Знайшли шофера. Англія. Хліб. Котра година?

Я даю вам сім літер. Ці сім літер узято з біблії. Спробуйте відтворити за їх допомогою цілу біблію!

Історики забудуть реальні події. Вони вигадають якихось розумних людей, зв'язаних таємничими ниточками з всесвітом, у якому усе для них було ясне, людей, здатних на глибокі узагальнення і на важливі висновки за чотирма правилами картезіанської логіки. Вони зможуть розрізнити добро і зло. Героїв і зрадників. Але я даю їм одне просте запитання:

— Щоб зрадити, треба бути відповідальним за щось, треба чимось керувати, на щось впливати, щось знати. В наш час для цього треба бути генієм. То чому ж зрадників не нагороджують орденами?

Уже скрізь потроху відчувається мир. Але це не той чітко окреслений мир, що як нова історична епоха настає після війни, завершеної мирною угодою. Це період, який не має назви і який є кінцем усього. Кінцем, що ніяк не закінчиться.

Це болото, де помаленьку тоне будь-яке поривання. Ще ніхто не відчуває близької розв'язки — щасливої чи поганої. Скоріше навпаки. Все потроху втягується в гнилизну тимчасовості, схожої на вічність. Ніякої угоди не буде, бо нема за що вхопитися, щоб витягти країну, як витягують утоплену, намотавши на руку її волосся. Все розлізлося. Найенергійніше зусилля тут призведе до того, що в руці залишиться тільки пасмо волосся. Мир, що настає, не є наслідком прийнятого людиною рішення. Він поширюється, мов проказа.

Там, піді мною, на дорогах, де повзе караван біженців і німецькі танкісти то вбивають людей, то дають їм напитися — там наче драговина, в якій не розбереш, де земля, а де вода. Мир, який уже примішується до війни, розкладає війну.

Мій друг Леон Верт одного разу почув на дорозі розмову, яку він хоче описати у своїй книзі. Ліворуч від дороги німці, праворуч — французи. Між ними — повільний вир біженців. Сотні жінок та дітей вилазять, хто як може із своїх охоплених вогнем автомобілів. Лейтенант-артилерист, що мимоволі опинився в цій пробці, намагається розвернути сімдесятиміліметрову гармату; ворог б'є по ній і, не влучаючи, косить на дорогах людей, а лейтенант, мокрий від поту, наполегливо виконуючи свій незбагненний обов'язок, силкується врятувати позицію, яка не продержиться й двадцять хвилин (бо артилеристів тут тільки дванадцятеро!), і тоді матері кричать йому:

- Ідіть геть звідси! Геть! Ви негідники!

Лейтенант і солдати відходять. І скрізь перед ним — проблеми, зв'язані з миром. Певна річ, не можна вбивати на дорозі дітей. Але ж кожному солдатові, який стріляє, доводиться стріляти в спину дитині. Кожен грузовик, який рухається вперед, або намагається це зробити, може вбити багатьох людей. Бо, рухаючись проти течії, створює непрохідний затор по всій дорозі.

— Ви збожеволіли! Пропустіть нас! Діти вмирають!

— Що поробиш, ми ж воюємо…

— Яка там війна? Де ви воюєте? За три дні ви тут пройдете шість кілометрів!

Кілька солдатів, загубившись у своєму грузовику, їдуть на збірний пункт, де їх, напевно, вже ніхто не жде. Але вони думають тільки про свій найперший обов'язок:

[4] П'єр Корнель (1606–1684) — французький драматург, основоположник класичної французької драматургії

[5] Блуа — невелике місто на південний захід від Парижа