— Божевільні! Що тут діється?
Господиня кав'ярні, куди ми заходимо, знизує плечима:
— Евакуюємось!
— Боже милостивий! Чого?
— Невідомо. Мер наказав.
Хазяйка дуже зайнята. Вона зникає на сходах. А ми, Дютетр і я, дивимось на вулицю. На вантажних і легкових автомобілях, на возах і шарабанах змішались діти, матраци, домашнє начиння.
Особливо жалюгідні старі автомобілі. Кінь, який добре держиться у возі, справляє враження чогось надійного, здорового. Коняці не потрібні запасні частини. Для воза, якщо треба його відремонтувати достатньо кілька цвяхів. А увесь цей мотлох машинного віку! Поршні, клапани, магнето, шестерні — чи довго вони діятимуть?
— Капітане… Чи не могли б ви помогти мені?
— Ну певно. А чим?
— Вивести мою машину із сарая…
Я здивовано дивлюся на неї.
— Ви… ви не вмієте правити машиною?
— О!.. На дорозі справлюся… То вже легше…
З нею невістка і семеро дітей.
На дорозі! На дорозі вона проїде на день двадцять кілометрів, зупиняючись через кожні двісті метрів. У страшенній дорожній тисняві через кожні двісті метрів доведеться гальмувати, виключати двигун і зчеплення, включати його, щоразу змінювати швидкість. Вона ж усе поламає! А пальне, якого у неї не стане! А масло! А вода, про яку вона забуде!
— Стежте за водою! Радіатор у вас тече, мов діряве відро.
— Ох! Машина не нова…
- Їхати доведеться з тиждень… Зможете?
— Сама не знаю…
Не проїхавши й десяти кілометрів, вона наскочить щонайменше на три машини, заклинить зчеплення, проколе камери. Тоді невістка і семеро дітей почнуть плакати. Тоді вона, невістка і семеро дітей, здавшись перед непосильними для них проблемами, перестануть будь-що робити, сядуть край дороги і ждатимуть пастуха. Але пастухи…
Пастухи… Їх так не вистачає, аж дивно! Ми з Дютетром спостерігали, як поводяться вівці, залишені без пастуха. Вони тікають в оглушливому гуркотінні механізмів. Три тисячі поршнів. Шість тисяч клапанів. Усе це скрипить, скрегоче, стукає. В кількох радіаторах кипить вода. Отак важко починає свій путь цей караван приречених! Караван без запасних частин, без шин і камер, без пального, без механіків. Яке божевілля!
— А ви не могли б лишитися вдома?
— О, ми раді б лишитися!
— То чого ж їхати?
— Сказали.
— Хто сказав?
— Мер…
Знову мер.
— Та певне, ми всі раді б лишитися вдома.
Це правда. Тут відчувається не паніка, а сліпа покірність. Користуючись цим, ми з Дютетром намагаємося умовити деяких: