Дід зводить очі до сонця, на хвильку затримавшись зором у небі, й повертається на грішну землю. Кладе долоню онукові на маківку, ніби благословляє.
— Пасічник — не той, хто любить мед, а той, хто не боїться жала.
Він поводяться й розмовляє так, як і належить богові.
— У мене слина солодка, — каже хлопчик. — Можна, я плюну у вулик?
— Ще чого! — свариться дід. — Якщо хочеш зостатися, то одягни сітку.
Малий підставляє голову. Крутиться на місці, роззираючись навсібіч.
— Діду, мені тут страшно.
— Чого тобі страшно?
— Не знаю. Страшно, — хлопчик хапається за сітку й починає її стягувати. — Вийміть мене звідси.
Дід допомагає йому вивільнитися.
— Не бійся, я з тобою.
— Там холодно, — каже онук.
— Холодно?! — дивується дід. — Не вигадуй, за такої спеки там дихати нема чим.
Малий, мружачись і кривлячи лице, зиркає на сонце.
— Коли звідти дивитися — все дуже смутне, — каже, ніби побивається за чимось безнадійно втраченим. — А сонце таке, як на війні.
Дід знову дивується онуковій уяві. І собі зводить очі до сонця, потім дивиться на лицьову сітку пасічника, яку тримає в руці, мов шукає підтвердження почутому.
— Думаєш, на війні сонце якесь особливе?
Малий упевнено киває.
— Я по телевізору бачив.
Їхній телевізор — єдиний на весь колгосп. Його дідові в самій Москві на якійсь нараді чи, може, з’їзді за трудові досягнення вручили, на додачу до ордена. На хуторі тоді ще навіть електрики не було, але після цього з району розпорядилися провести. Прямо до їхньої хати. А як ще хтось із сусідів хоче при світлі жити, то нехай своїми силами стовпи ставить і дроти тягне. Однак ніхто в собі таких сил чомусь не знайшов. Тому-то в них телевізор і лампочки в усіх кімнатах, ще й на вулиці одна, при вході, а всі решта далі вечорами при гасових лампах сліпають.
«Чому вони знають більше від нас?» — запитує дід себе, думаючи про себе й онука не як про дві особи, а як про два різні покоління.
— А я був на війні, але сонця тодішнього не пам’ятаю, — каже він. По його лиці пробігає тінь, але ця тінь світла. — І телевізора нема коли дивитися.
Дід усміхається. Коли він затримує свій погляд на внукові, його душа відпочиває. Зазвичай мовчазний, із малим він розбалакується, знаходячи спільну мову. Навіть той, хто знає його багато років, був би вельми подивований, підслухавши їхні розмови.
— Ми-ко-оль-цю-ю! — чується від хати протяжне. — Ми-ко-о-оль-цю!
Хлопчик лишає поклик без уваги. Навіть вухом не веде.
— Баба кличе, — каже дід.
Тільки після цього малий відгукується:
— Я тут.
—Іди обіідати, — так само співуче запрошує баба.
— Я-а не хо-очу, — і собі тягне хлопчик, але робить це доволі лінькувато, а позаяк баба продовжує наполягати, він підвищує голос: — За-араз.