Книга забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не давай йому хліба, — каже баба. — Він не буде їсти. Я йому зараз вчорашньої зупи наллю.

Хлопчик вилазить з-під столу. Баба приносить йому чисту ложку.

— А давайте я буду їсти те, що біле, а ви — решту, — пропонує малий дідові.

Дід погоджується. Акуратно відрізає зелені пера від основи, подає білий короткий пагін онукові. Той пробує його на зуб. Але якось неуважно. Він уже забув про цибулю.

— А хто він — мушачий бог?

Дід доїдає борщ, старанно, перехиливши тарілку на бік, вичерпує все до останньої краплини.

— Не знаю.

Хлопчик крутить у руках чисту ложку, ніби не зважується її занурити в страву. Затуляє нею собі по черзі то одне, то око друге.

— Не грайся, бо зараз знов вкинеш, — пильнує за порядком баба. — їж бери.

Малий залишається глухим до бабиних засторог, для нього існує лише дід, із яким він веде серйозну чоловічу розмову. Хлопчик не зводить із діда очей, одне око трішки примружене, мовби він дивиться у видошукач фотокамери, метикуючи, поміститься картинка в кадр, чи потрібно змінити позицію.

— Може, Місько Гаплик? — робить припущення.

— Місько? — дід відривається від тарілки, глипає на онука. — Гаплик?!

Місько Гаплик — п’яниця й ледащо, йому вже за тридцять, а він ще не жонатий і господарством не хоче займатися. Баба Мірка — його мати — безперестанку бідкається з цього приводу; те, що її син не обзавівся жінкою, непокоїть бабу навіть більше, ніж той скорботний факт, що він абсолютний нікчема. При нагоді баба Мірка любила згадати, витираючи кутиком хустки уявну сльозу, яким неперевершеним господарем був її покійний чоловік Семен, які він їй хустки з френзелями купував, які дукачі дарував (ще за її дівування Семен три роки за нею впадав, добиваючись її); вона тими дукачами як обвішається, то на вечорниці ще якось зайде, а до танцю йти — вже сил немає. На що дід Кулко, відхаркавшись і смачно сплюнувши, позаочі не проминав уточнити: «Таким самим лайдаком був, як і його синок». Мало не щовечора, коли хмільний Місько прибивався додому, баба Мірка здіймала лемент, нарікаючи на власну тяжку долю, голосила, що не переживе цього, й закликала сусідів і весь світ у свідки. Часом Місько ставав буйним і баба Мірка бігла через городи до них на подвір’я, благаючи, аби дід вступився за неї, адже ж він начальник, бо її непутящий син грозиться спалити хату, а що вона боронила своє гніздечко, він прогнав матір із дому, і тепер вона сирота сердешна, безпритульна. Дід мовчки кидає все і йде врозумляти дебошира. На дідові резони Місько зазвичай відсварюється: «Ви мені не указ. Я чоловік вільний, не колгоспний» (він працює робочим у лісництві), але після цього покірно вкладається спати.

— Місько — мушачий бог?! — Дід не втримується від сміху.

Баба теж усміхається, але ховає усміх, щоб не давати онукові поганого прикладу.

— Не мели нісенітниць, — виховує малого. — Місько з тобою свиней не пас. Він — дорослий дядько, і якщо ти будеш пащекувати — відлупить тебе…

— Не відлупить, — безпечно каже хлопчик і, сьорбнувши борщу, брязкає ложкою об тарілку. — Хай тільки спробує — я дідові скажу.

— Бачиш до чого твоє заступництво веде?! — дорікає баба дідові. — Що мале, а що старе — однаково. Скільки разів тобі казала: не пускай його на пасіку. Бракує тільки, щоб дитину бджоли покусали…

— Нічого, це корисно, — благодушно відзивається дід.

— Корисно, — передражнює баба. — Часом корисно ременем по одному місцю пройтися, але ніхто чогось цього не робить. Хоч треба!

Переводить суворий погляд із діда на онука.

— Нічого я не мелю, — каже хлопчик. — Наш дід — бджолиний бог, а я, як вирослу, то буду богом космонавтів.

— Це ще що за новини?! — Завмирає на місці баба, наче справді уздріла маленького космічного Будду.

Дід теж вражено зводить брови. Про бога космонавтів він ще не чув.

Хлопчик вражений бабиним невірством.

— Дід сам мені казав.

Баба вертається поглядом до діда.

— Я не знаю, — увесь її вигляд демонструє осуд, — що ти собі думаєш?! Ти ж партійний! Хочеш, щоб тебе по кабінетах затягали? Людям тільки того дай — донесуть та ще й прибрешуть. Дитину пантеличиш, голову нісенітницями забиваєш… Але з нього який спрос, воно ще не тямить, а з тебе спитають… Я прямо дивуюся…

Дід мовчки жує, вигляд у нього спокійний і безтурботний. Таке враження, що й він не дуже дослухається до баби. Переморгується з онуком. Хлопчик крутить урізнобіч головою, розхитується тулубом і робить незчисленну хаотичну кількість рухів руками. Не дивно, що ложка знову падає долу.

— А я що казала?! — вигукує баба, ніби зрадівши, що нарешті збулося її передбачення. — Ось не дам тобі другої.