Книга забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я знаю, що вона зараз, якщо зважиться, мені скаже.

— Ти впевнений, що мусиш повторно ставати на цю «стежку війни»? Тобі доведеться заново все це пережити. Я боюся, — Дайта винувато ховає очі, — щоб не почастішали твої «стани»…

Я посміхаюся. Вона побоюється називати речі своїми іменами — мабуть, так наші предки остерігалися називати тих найнебезпечніших хижих звірів, які становили реальну загрозу, аби необережним словом не розбудити, не прикликати дух хижака, не спровокувати його до агресії. Наші предки обережно поводилися зі словами й були цілковито праві. Важко сперечатися, володіючи одиницею недосконалого індивідуального розуму, із Дайтою, яка підперлася колективним розумом наших пращурів. Навіть якщо табу на вимовляння назви хижака — не забобон, а вмотивований життям запобіжний засіб, жодна кількість табу не сплететься в надійний оберіг. Про ведмедя не згадують, однак урешті-решт жінка зостається з дітьми, а чоловік іде на полювання. Жінка переймається, щоб не накликати біди. Чоловік дбає про те, щоб заскочити ведмедя зненацька. Не знаю, чи вдасться мені вбігти ведмедя, але поганяти його по лісі я зобов’язаний.

— Звичайно, у крайньому разі завжди можна прикинутися мертвим, — кажу я. — Але немає певності, що війна, обнюхавши мене, забереться назавжди геть.

Обличчям Дайти пробігає тінь. Їй не подобаються мої слова, та вона намагається цього не показати.

— Якщо ти вже маєш чогось боятися, то бійся, аби мої стосунки з війною не набули одностороннього характеру, — оскільки Дайта не озивається, я продовжую: — В Афганістані зазвичай воювали так: за дня ми ходили до «духів», а вночі вони навідувалися до нас. За дня ми почувалися господарями, вночі — вони. Розумієш, я повинен відстояти для себе бодай світлу пору доби. Апостол Павло писав: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувщи броню віри та любові й шолом надії на спасіння».

— Тобі завжди без особливих зусиль вдається мене переговорити, — визнає Дайта.

— Але не переконати, — констатую я.

Тепер вона нахиляється до мене, щоб поцілувати.

Мені хочеться її заспокоїти.

— Я ж казав, що опису боїв не буде. Це буде роман не про постріли, а про канонаду, про відлуння. Майже для всього тодішнього суспільства Афганська війна була саме канонадою навіть не вибухів та пострілів, а порожніх гуркітливих слів бездарних московських політиків. Тут щось поговорили, там щось погуркотіло. Весь цей словесний гуркіт заглушив постріли та стогони, які за інших обставин (чи за іншого стану свідомості) могли би перешкоджати спокійному нічному сну Матері-Вітчизни або, що ще гірше, розбудити совість…

«Тільки певний тип людей може поставити себе над війною: людина-творець, і то лише в ті поодинокі хвилини, коли вона може бути нею повністю», — написав Макс Фріш. Чи він правий?

Поставити себе над війною.

Скидається на те, що і Стендалеві, і Толстому вдалося це зробити. А Гемінґвеєві? Напевно. Хіба ж не написав він «Прощавай, зброє»? Утім, не знаю. Знаю тільки, що мало поставити себе лише над війною. Яка з цього користь, якщо водночас не вдалося поставити себе над миром, над світом, над самим собою?

У Ромена Гарі є книга інтерв’ю «Ніч буде спокійною», в якій письменник багато висловився про політику, дипломатію, літературу, кіно (Гарі знімав фільми) і, звісно, про війну.

У цій книзі я знайшов парадоксальну фразу: Ромен Гарі зізнався: «Я не знаю, що зі мною сталося би, якби не війна». Мене ця фраза нітрохи не здивувала. Попри те, що війна не привела мене на дипломатичне поприще, як це трапилося з Роменом Гарі, мої думки ніколи не збивалися в напрямі — от якби не війна, то я зміг би… (те й оте); я не знаю, що зі мною трапилося би, якби не війна, кажу я, незалежно від того, що з цього приводу сказав Гарі. Не знаю. Оце й усе. Навіть якщо читач мене не зрозуміє. Що тут коментувати?! Моя думка рухається тим самим руслом, що й моє життя.

Однак повернімося до інтерв’ю. «Розговорив» Гарі його товариш юності Франсуа Бонді — цей мосьє, користуючись давньою дружбою, ліз в усі шпарини, намагаючись вивернути письменника серединою назовні. Заслуга Бонді в тому, що він «змусив» Гарі говорити на теми, яких той із кимсь іншим обов’язково уникнув би. Одначе відвертість Гарі не є вимушеною, зумисною чи показною, його відвертість — передусім відвертість із собою.

Так ось: чи вдалося Гемінґвеєві поставити себе над війною?

Ромен Гарі оповів: «…Гемінґвей грав Гемінґвея — крутого хлопця — все його життя, але одному Богу відомо, що він приховував у собі, який страх, яку тугу. Він був людиною, до безтями закоханою в себе. Він вибудував свій образ на „мачизмі“, але, думається мені, реальна правда була абсолютно іншою. 1943-го чи 1944-го, точно не пригадую, коротше, коли Лондон бомбили щоночі, під час одного такого бомбардування я загубив свого приятеля. Я обходив усі лікарні. У лікарні Святого Георгія всюди поранені: в коридорах, на столах; і без кінця прибувають нові. Вони помирають… Несподівано — драматична з’ява: я бачу гіганта в плащі із повністю закривавленим обличчям; його ведуть не менш драматичні американські офіцери. Це був Гемінґвей. Він потрапив в аварію на джипі, в затемнення. Поріз на голові, там, де волосся, — дрібниця. Він просувається посеред умираючих і кричить: „Я — Ернест Гемінґвей! Я — Ернест Гемінґвей! Лікуйте мене. Я поранений! Лікуйте мене!“ Довкола було повно справжніх поранених, які здихали. Коли порівнюєш це з чоловіком, якого він грав усе життя, і з героями його романів…»

Гадаєте, Гарі зводить із Гемінґвеєм якісь особисті рахунки, намагаючись його очорнити, як це прийнято в письменників? Мені здається, він навіть не прагне вивести того на чисту воду задля справедливості, бо Гарі не думає, що справедливість цього прагне. Просто в його мозку спалахує на мить картинка колись побаченого (Бонді скаламутив йому пам’ять спогадами), і картинка ця дає підстави для роздумів, для філософського узагальнення: «Попри „Прощавай, зброє“ — один із найкращих романів столітті про любов; можна, виявляється, бути великим письменни ком і жалюгідним типом водночас. Я кажу не про Гемінґвея я кажу про всіх, тому що все найкраще, що в нас є і чим ми хотіли би бути, ми вкладаємо в нашу творчість, собі ж беремо тільки те, що зостається».

У цьому сенсі я більше вірю Ромену Гарі, ніж Максу Фріщу.

— У моєму романі майже не стрілятимуть, — кажу я; жартую: — Це буде холодна війна.

Я все ще тримаю Дайту в обіймах.

— Гаразд, — Дайта розтає в моїх руках. — Тільки під моїм контролем.

Обмінюємося поцілунками. Проте лірика не повинна відволікати мене від справи.

— Ти чула щось про «театр щоденної поведінки»? Російський науковець Юрій Лотман стверджує, що виникнення «театру щоденної поведінки» змінило погляд людини на саму себе.

«У житті виокремлювалися „поетичні“ моменти й ситуації, що оголошувалися єдино значущими й навіть єдино існуючими, — писав Лотман. — У „непоетичні“ моменти людина начебто йшла за куліси і, з погляду „п’єси життя“, що розігрувалася на сцені, ніби переставала існувати до нового виходу. Так, наприклад, у свідомості романтика епохи наполеонівських війн бойове життя значуще й володіє правдивою реальністю (цебто може стати змістом різноманітних текстів) тільки як ланцюг героїчних, піднесено-трагічних і зворушливих сцен. Саме тому мало таке враження на читачів зображення війни Стендалем чи Толстим, що вони переносили сценічний майданчик за куліси, стверджуючи, що саме там відбувається істинне буття, а на сцені діється лише „нібито існування“, уявне життя».

— Так ось, я збираюся піти далі, — кажу запально, наче Ленін із панцерника.

— Куди це?! — зводить брови Дайта.

Попри мимовільний подив, її лице виражає готовність підтримати мене в бажанні перевершити Стендаля й Толстого. А як доведеться, то й Достоєвського. Помилка письменників у тому, що вони тримають своїх дружин у тилу, замість того, щоб відправляти їх в авангард.