Книга забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Здрастуй, зброє!

Романів так не зачинають, але мені не зостається нічого іншого, як розпочати з того місця, де я наразі перебуваю, відшукавши себе для цього в часі та просторі, попередньо звірившись із мапою або зоряним небом, адже для правдивого відліку необхідна система координат, та чи варто морочити собі голову всіма цими навігаторськими «заморочками», якщо ніколи себе не губив і достоту відаєш напрям, яким збираєшся рухатися, — для цього варто лише з’ясувати (елементарно, Ватсоне), у який бік тече час, щоб, присвічуючи собі ліхтарем Діогена, рушити в протилежний; так, панове, я збираюся й запрошую вас гребти супроти течії часу.

Задумав я цю річ понад півтора десятка літ тому.

― Що за річ?

Це — Дайта, моя дружина. Кожен порядний письменник мусить мати дружину. Інакше хто його хвалив би? (Жарт). Дуже вчасно вона нагодилася. Терпіти не можу монологів. Так само не люблю ділитися задумами; говорити варто лише про те, що завершене, нинішня ситуація не є винятком, однак сьогодні це не звичайне посвячення (дружини й читачів) у замисел автора, оскільки теперішнє виповідання ідеї твору є одночасним її втіленням, реалізацією.

— Спочатку це мав бути роман у новелах…

— Як Гончарева «Таврія»?

— «Тронка», — спочатку поправляю Дайту, а потім м’яко заперечую: — Не обов’язково. Радше — ні. Швидше, як «Вершники» Юрія Яновського.

На мою думку, аналогії тут недоречні, та оскільки я прихильник традиції й еволюційного розвитку літератури, тому не зважуюся категорично відмести спроби наведення паралелей, які, можливо, допомагають Дайті чіткіше уявити форму задуманого мною твору, хоча що пафос Гончара, що романтика Яновського мене однаково не приваблюють, попри те (а може, саме тому), що я зачитувався ними в дитинстві, бо потім я виріс і взявся перевіряти літературу життям, з’ясувавши, врешті, що пафос і романтика — це ще не вся правда, це навіть не правда, а приправа (спеції, що коштують значно дорожче, ніж сама страва) до правди. Але й це мене не зупинило — я вирішив, що життя ще не встигло скорегуватися, зважаючи на закони літератури, а що життя потрібно будувати за літературними канонами, я ні хвилі не сумнівався, позаяк література — це модель гармонії, тієї гармонії, якої так катастрофічно бракує нам у житті; як бачите, пафос та романтика давалися взнаки, не видихав я їх, штурмуючи ворожі кручі, не випарувалися вони разом із потом під нещадним афганським сонцем, не витекли через рану з кров'ю, навіть тепер я не впевнений, що остаточно розлучився з цією парочкою, подібно до алкоголю, який навіть після повного протверезіння ще довго залишається в клітинах мозку. Саме тому я так довго не зважувався приступити до прози про війну, я вичікував, коли повністю звільнюся від пристрасті до приправ.

—І взагалі, хіба мало письменників писали роман у новелах? Скажімо, Бітов, — кажу я; росіянин першим приходить мені на гадку, хоча читав я цю його річ давненько, навіть назви не годен пригадати. — Фолкнер, наприклад…

Затинаюся, продовжую ритися в пам’яті, сподіваючись відкопати ще одного-двох письменників із світовим ім’ям… Удається лише згадати, що Фолкнерів роман, знову ж таки, якщо не помиляюся, називається «Непереможені»… І все. Наче замурували. Зрештою, я ж не кандидатську пишу з обов’язковими посиланнями та списком використаної літератури.

— Я навіть написав був кілька новел… Пам’ятаєш, я давав їх тобі читати?

— Ти збираєшся їх використати? — цікавиться Дайта.

— Ні, — відповідаю я. — Молоде вино не вливають у старі бурдюки. Будемо вливати старе вино в нові бурдюки.

— У тих чернетках, які ти мені показував, я не дочиталася до війни…

— А опису бойових дій і не буде. Я збираюся показати, яким смертельним може були лише один дотик до війни. Образно кажучи, якщо війна — це камінь, який кинули у воду, то мене цікавить навіть не отой породжений падінням бульк, а хвилі, що розходяться й розходяться, запускаючи якісь наступні механізми (може, це буде дитячий кораблик, що змінить курс, може, мурашка, яку хвиля підхопить і викине на берег або ж, навпаки, змиє з берега й поглине); ці хвилі-кола схожі на мішень; я не ставлю перед собою якихось глобальних завдань, я тільки хочу впівголоса виповісти, що коли вже розпочали стріляти, то навіть якщо влучаєш у «молоко», це так само боляче, як і тоді, коли влучаєш у «яблучко».

— Коли ти говориш про «бульк», губи мимоволі складаються в усмішку, — каже Дайта, демонструючи наочне підтвердження своїх слів. — А всі ми звикли, що війна — тема серйозна.

— Війна — це і є великий серйозний «бульк», — кажу я.

— Війна — це камінь, — нагадує Ната.

— Камінь — це і є «бульк», немає каменя — немає «бульк»: вони єдині.

— Не знаю, — каже Ната вагаючись: я не був достатньо переконливим, аби вона зі мною погодилася, проте відомий їй як особа з доволі авторитарними замашками, яка не викликає в неї бажання перечити.

— Я розумію, про що йдеться…

Кажу це не для того, щоб заспокоїти дружину, — я справді знаю, що її непокоїть.

Коли я вирішив, що новели межуватимуть із монологами автора, то перша фраза, яка мала засвідчити присутність письменника-творця, мусила звучати так:

«Вимикаю комп’ютер».

І наступним рядком:

«Цю річ я мушу написати від руки».

З цих слів читач повинен здогадатися, що роман, який я розпочинаю, відрізняється від усього іншого, написаного мною, настільки, наскільки приватний лист відрізняється від офіційного, а всі приватні листи я пишу кульковою ручкою — мені здається, літери, написані від руки, оживлюють текст зближуючи адресанта з адресатом. Із перших слів читач мав зрозуміти, що автор виділяє цей роман, цю тему курсивом а відтак і перейнятися цим авторським ставленням… Але ж це якесь безглуздя (жодних об’єктивних підстав); однаково, якби я вимагав, аби читач читав цей роман лише стоячи і не деінде, як біля вічного вогню. Я ще не розпочав писати, а вже зробив величезний крен у бік пафосу. У багатьох випадках пафос і є тією ланкою, що з’єднує війну з літературою, оскільки і війна, й література незалежно одна від одної експлуатують пафос із максимальною віддачею, а при їх єднанні виникає відчутний його надлишок, що зовсім не здорово, і я хотів би уникнути цієї пастки, а прикладів, на яких можна повчитися, — чимало. Зупинюся на найяскравішому. Ось що написав Ромен Гарі (цитата з роману «Білий пес»): «Я дуже люблю Гемінґвея як письменника, але не можу не сказати, що він створив безглуздий і небезпечний міф: міф про вогнепальну зброю і мужню красу вбивства». Якщо хтось думає, що Ромен Гарі — хлюпик-інтелігент, якого звільнили від служби у війську, зважаючи на фізичну й моральну непридатність (часом зустрічаються такі суто письменники) — аж ніяк. Гарі не тільки талановитий, вишуканий письменник і дипломат; під час Другої світової війни він був льотчиком і воював у складі ескадрильї «Лотарингія», за мужність і героїзм його було відзначено хрестом Визволення та орденом Почесного Легіону. Якщо письменницькою славою Гарі якоюсь мірою й поступається Гемінґвеєві (Гемінґвей тривалий час був модним письменником, а Гарі лише знаним і популярним, одначе дві Гонкурівські премії (другу він здобув під псевдонімом Еміля Ажара), коли й не зрівняються з однією Нобелівською, — теж досить красномовні), то його бойовий досвід значно переконливіший від того, який Гемінґвей набув на італо-австрійському фронті в складі Червоного Хреста і в Іспанії яко журналіст. Ромен Гарі знав про що говорить, і я цілком на його боці, хоча не можу не визнати, що Гемінґвеєва натура ближча тому підліткові, який часом виявляє себе й бере гору в мені, відкидаючи об’єктивність раціо, переконання, а часом і принципи зрілого мужа. У будь-якому разі, було би нечесно не надати Гемінґвеєві слово для реабілітації. Повернувшись з Іспанії, він мовби сповідався: «Зараз мені треба писати. Поки триває війна, весь час думаєш, що тебе, може, вб’ють, і ні про що не турбуєшся. Та ось мене не вбили, і, отже, треба працювати… Жити набагато важче й складніше, ніж померти, і писати так само важко, як і завжди… В оповіданнях про війну я намагаюся показати всі сторони її, підходячи до неї чесно й неквапливо та досліджуючи її з усіх поглядів. Тому не вважайте, що якесь оповідання цілком передає мій погляд, усе значно складніше. Ми знаємо, що війна — це зло. Проте іноді необхідно боротися. Та однаково війна — зло, і кожен, хто заперечував би це, — брехун. Але дуже складно й важко писати про неї правдиво…» І Гемінґвей знав, що каже. Та попри здоровий глузд, пафос і романтика війни вабили його, наражаючи на небезпеки, так само, як пафос і романтика літератури вабили Гарі. «Кожен мій роман говорить про любов до жінки або до всього людства», — заявляє Ромен Гарі. Хіба це не слова романтика? Та найгірше й найприкріше, що обидва ці воїни та письменники закінчили однаково: Гемінґвей застрелився 1961-го, а Гарі 1980 року. Коли натискати на спусковий гачок, зброя однаково реагує на порухи тих, хто її любить, і тих, хто ненавидить, — вона безпристрасна.

— Війна — це завжди міф, — кажу я. — Хоча поки буде держава, поки буде ідеологія, врешті, поки буде людина, війна видаватиметься за сакральне дійство. Так було віддавна: американський індіолог Дж. Харт написав, що для тамілів (здається, перше століття нашої ери) втягнення народу у війну було рівноцінним поверненню до хаосу, що передував творінню, поверненню до ситуації, в якій були присутні, але не контролювалися всі елементи сакрального. Однак у процесі та після битви (битву можна розглядати як жертвоприношення) сакральна енергія підкорялася контролю й набувала благого характеру. Таміли вважали, що сакральна енергія (анангу) перебуває в людях, предметах і навіть явищах, але чомусь їм здавалося, що найбільше вона зосереджена в жінках та царях.

— Гм, — озивається Дайта.