Книга забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Там де мед, там і жало.

— А чого?

Дід здвигає плечем.

— Так уже повелося. Може, для рівноваги. — і в пожвавлюється. — Що характерно: агресивні бджоли збирають більше меду, ніж мирні. Хіба не аргумент? — його брови стрибають на чоло, а потім, повернувшись у попереднє положення, схвильовано танцюють на місці. — Природа про все подбала. Природу отак із ходу не збагнеш. Ніхто не знає чого в бджоли більше порядку, ніж у людини.

Хлопчик не зводить із діда зацікавленого погляду, сенс його слів зрозумілий йому не більше, ніж сенс бджолиного дзижчання. Він нічого не знає про цей довколишній світ, але йому досить комфортно в ньому, бо він іще є його повноцінною частиною; всі діти з часом виростають, дорослішають, відчужуються від світу, стають у ньому чужорідними тілами. Хлопчик поки що живе в гармонії з природою, як квітка чи пташка. На рівні серця світ зрозумілий і бездоганно впорядкований, очевидно, його так задумано, тому слід сприймати як універсальну відповідь, як благословення, проте на рівні голови він породжує безліч запитань, викликаючи бажання збагнути, увібгати й умістити його цілком усередині себе так, як світ нині вміщає хлопчика в собі. Проте це лише гра, яка цікава лише доти, поки не наскучить. Хлопчик вивчає діда примруженими очима, ганяє язиком карамельку із-за однієї щоки за іншу, вдоволено прислухаючись до звуку, який зчиняється від того, що цукерка вдаряється об зуби. Цукерка в роті, бджоли над пасікою, будиночки вуликів, дід, який говорить із ним, як із рівним, — усе це складові тієї локальної гармонії, що майже кожному доступна в дитинстві й яка в той час видається глобальною, поширеною на всіх і на все.

— Діду, а вас бджоли люблять чи бояться?

Дідові брови сходяться на переніссі, він явно збентежений серйозністю запитання, але в міру того, як йому вдається сформулювати відповідь, його чоло розгладжується.

— У таких справах любові без страху не буває.

— У яких справах?

Дід пригладжує пальцем верхню губу, ніби пестить уявний вус.

— У земних.

Він усміхається й ніжно дивиться на малого.

— Знаєш, Колько, думаю, що будуть із тебе люди.

Хлопчик роззявляє рот, збираючись щось сказати, але відволікається на невеличкий рій бджіл, які настирливо кружляють довкола голови, норовлячи сісти на обличчя. Він сидить із задертим до неба лицем, наморщивши носа й поперемінно прискалюючи то одне, то друге око, розглядаючи бурштинові тільця комах із відстані, яка будь-якої миті здатна скоротитися до розмірів великої неприємності.

— Діду, вони лоскочуться. Може, мені на них подмухати?

— Не треба. Ти тільки не відмахуйся, — каже дід, рушаючи малому на допомогу. — Бджоли не люблять різких рухів.

— Я знаю, — рівним розважливим голосом відповідає малий.

Дід випускає на хлопчика цілу хмару доволі ароматного диму.

— Мабуть, ти цукеркою замастився. Бджоли чують солодке.

— Хочуть, щоб я поділився? — запитує хлопчик і хитро всміхається. — Нема вже. — Демонструє порожній рот.

— З’їв?

Малий змовницьки, вражаючи діда відверто лукавим виглядом, киває.

— Сховав у зобику.

Дід приємно вражений онуковим почуттям гумору. Усе-таки міняється світ, думає він, йому в такому віці онукова кмітливість і не снилася. Був затурканим шмаркатим хлопченям, яке боялося з печі злізти, а вже щоб отак із дідом пожартувати — язик би йому не повернувся. Їхній дід був чоловіком суворим, мав п’ятеро дітей і понад десяток онуків. З малечею не церемонився, не любив, щоб під ногами йому плуталися; мають свій куток — нехай там і сидять, а коли що не так — опереже батогом, аж шкіра горить (а з батогом дід хіба тільки на ніч розставався). Так, часи тепер інші. Діти нині якісь скороспілі. У дідовому погляді захват поєднується з тривогою.

— Ти цілою цукерку не ковтай, розжовуй, — повчає малого, — бо можна вдавитися.

— Добре.

Хлопчина поважно киває. Дідові подобається його солідність, він бачить в онукові власне продовження виразніше, ніж у своєму синові.

— Ти — вроджений пасічник, — каже дід.

Малий розглядає підошву сандалика, шкребе її пальцем.

— У курячу какашку вступив, — мовить заклопотано Без поспіху зводиться й повертається до попередньої теми: ― Я не люблю меду.