Книга забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Малий зиркає під стіл, але не лізе за втраченим знаряддям їжі.

— Я вже не хочу борщу.

Баба ставить перед ними коричневу поливану місцями облуплену макітру з варениками.

Після обіду дід сідає на лавці неподалік колодязя, щоб перекурити. Хлопчик примощується поряд.

— Діду, а ви справжній дід?

Дід трохи здивований такою постановкою питання.

— Щонайсправжнісінький, — каже твердо.

Він і справді не схожий на діда, йому ледь за п’ятдесят він моложавий і підтягнутий, як відставний військовий офіцер (війну дід пройшов рядовим бійцем), рухи його тіла легкі й точні. Хлопчикового діда навіть дядьком ніхто не кличе оскільки він — особа офіційна: головний зоотехнік. Позаочі його й звуть усі зоотехніком. Або за прізвищем — Корнелюком. А при спілкуванні — Павловичем.

— Діду, ви — Корнелюк?

— Корнелюк.

Дід курить, ховаючи цигарку в кулаку. Ця звичка зосталася в нього з війни; у темряві безпечний курець — пожива для снайпера.

—І я — Корнелюк?

—І ти, — кивком підтверджує дід.

—І тато?

— Так.

— А я також головний зоотехнік?

Дід усмішкою затискає кінчик сигарети і втягує щоки. Враз закашлюється. Може, дим йому не туди потрапив? Хлопчик стукає діда долонею по спині. Від цього дідова усмішка тільки ширшає.

— Ти — ні, — каже, відкашлявшись.

— А тато?

—І тато — ні.

— А чого? — не вгаває малий.

— На зоотехніка треба спеціально вчитися, — пояснює дід.

— А-а, — мовить хлопчик із замисленим лицем. — А на Корнелюка теж треба вчитися?

Попри свій серйозний вигляд, малий безперестанку бовтає ногами. Задирає до діда обличчя, сонце світить йому в очі, і він мружиться й морщить носа. Хоча, можливо, виною цьому не сонце, а звичка до кривляння. А може, така рухлива міміка нормальна для дітей. Усе-таки мало він буває з онуком, думає дід. Усе більше з худобою. Зітхає. Дивиться на малого згори вниз, трохи через плече. Їхні скошені погляди зустрічаються.

— На Корнелюка — не треба, — відповідає дід. — Корнелюком потрібно вродитися. І зватися. — Трішки подумавши, додає: — А головне — бути.

Хлопчик мовчить. Дід затягується, видихає дим.

— Ти зрозумів мене?

— Так, зрозумів.

Дід перекладає цигарку в ліву руку, правою гладить малого по м’якенькій чуприні.

— Молодець.