Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я подумав: мавши бажання, чого, звісно, бути не могло, допомогти тому мерзенному жовтому псові-журналісту, я міг би пояснити деякі з тих зникнень. Я маю на увазі не забитих ножем чи ціпком, хай Бог заспокоїть їхні заблукані душі, а тих, кого не знайдено. Бо принаймні декотрі з волоцюг, що зникли, спочивають у моєму підвалі.

— А скільки їх там? — стиха запитав Тод.

— П’ятеро,— спокійно відповів Дюсандер. — Якщо рахувати того, з ким ти сам допоміг мені розібратися.

— Ви справді несповна розуму,— сказав Тод. Шкіра у нього під очима зробилася білою і прозорою. — У якомусь пункті вам відмовляють ваші трикляті гальма.

— Відмовляють гальма! Яка чудова ідіома. Може, й твоя правда! Та потім я сказав собі: «Цей шакал-газетяр був би радий почепити всіх зниклих волоцюг на когось одного — на отого його уявного Ловця п’яничок. Але я знаю, що це було б помилкою».

Після чого я запитав себе: «А чи не знаю я ще когось, хто міг би це робити? Когось, хто останні кілька років був би у такому самому стресовому стані, як і я? Когось, хто міг чути брязкіт кайданів на старих привидах?» І відповідь була така. Знаю. Це ти, хлопче.

— Я ніколи нікого не вбивав.

Перед його очима постали не п’янички: то були не люди, атож — ніякі не люди. У своїй уяві він бачив самого себе: зачаївшись за всохлим деревом, він дивиться в оптичний приціл своєї гвинтівки, мушка застигла на скроні чоловіка з бридкою цапиною бородою, що сидів за кермом «субару-брета».

— Може, й ні,— приязненько погодився Дюсандер. — Але того вечора ти так добре тримався. Гадаю, ти був не так вражений, як лютий, що стареча неміч поставила тебе під загрозу. Чи, може, я помиляюся?

— Ні, не помиляєтесь,— сказав Тод. — Я завжди на вас чхав, і чхаю й досі. І допоміг вам лише тому, що ви маєте у своєму сейфі щось таке, що може зруйнувати моє життя.

— Ні, я там нічого не маю.

— Що? Що це ви торочите?

— То був такий самий блеф, як твій «лист, залишений у товариша». Ти ніколи не писав такого листа, і в тебе ніколи не було такого товариша, а я ніколи не писав жодного слова про наш... сказати б, зв’язок. Зараз я розкриваю свої карти. Ти врятував мені життя, байдуже, що тільки задля того, аби оборонити себе; це не змусило тебе діяти повільніше чи менш кмітливо. Я не можу зашкодити тобі, хлопче. Кажу тобі це відверто. Я зазирнув смерті в вічі, і вона налякала мене, але не настільки, як я сподівався. Ніякого документа немає. Як ти сказав, ми квити.

Тод посміхнувся: химерний вигин вуст. Дивні глумливі іскорки в очах.

— Herr[29] Дюсандер,— сказав він,— аби ж то я міг цьому повірити.

Увечері Тод спустився узвозом, що виходив на шосе, підійшов до всохлого дерева і сів на нього. Сутеніло. Вечір був теплий. Вогні автомобілів, мов довга жовта гірлянда стокроток, яскріли у присмерку.

Документа немає.

Лише тоді, коли їхня розмова завершилася, Тод збагнув усю безнадійність свого становища. Дюсандер сказав, що Тод може обшукати увесь його будинок, і коли не знайде там ключа від сейфа, це буде доказом того, що ніякого сейфа нема взагалі, а отже, немає й листа. Але ключа можна сховати деінде, його можна покласти у слоїк з-під маргарину чи вишневого сиропу, а той слоїк поставити під віддерту й знову поставлену на місце мостину; Дюсандер навіть міг поїхати до Сан-Дієго і сховати її в мурі, яким обведений куточок, де ведмеді тішаться ілюзією волі. Власне, провадив Тод, Дюсандер міг би просто викинути того ключа. А чом би й ні? Він був йому потрібний лише раз, щоб покласти до сейфа написаний документ. Коли він помре, хтось інший візьме його з сейфа.

На те Дюсандер неохоче кивнув, але, замислившись на хвильку, підкинув ще одне розв’язання проблеми. Коли він одужає і його випишуть з лікарні, хлопчик може обдзвонити всі банки Санта-Донато, кажучи банківським службовцям, що телефонує на прохання свого дідуся. Мовляв, за останні два роки сердешний дідусь так постарів, що не пригадує, де поклав ключа від банківського сейфа. Ба гірше: не пригадує, у якому банку в нього сейф. Чи не могли б вони поглянути, чи є серед клієнтів їхнього банку Артур Денкер, так, ім’я одне. І коли Тод перевірить один по одному всі міські банки...

Тод уже знову тріпав головою. По-перше, така легенда конче викличе підозру. Вони подумають, ніби це якесь шахрайство, і заявлять у поліцію. Навіть коли всі вони купляться на цю баєчку, нічого путнього з цього не вийде. Якщо в жодному з сотні банків, що є в Санта-Донато, і не виявиться сейфа на ім’я Денкера, це ще не означатиме, що Дюсандер не орендував сейфа в Сан-Дієго, чи Лос-Анджелесі, чи ще в якомусь місті, розташованому між ними.

Нарешті Дюсандер склав зброю.

— Ти, хлопче, маєш на все відповіді. На все, крім одного. Що я виграю, коли тобі брешу? Я вигадав ту історію, щоб оборонитися від тебе,— то був єдиний мій мотив. Тепер я намагаюся пояснити тобі, що документ — просто вигадка. Який, на твою думку, я мав би з нього зиск?

Дюсандер на превелику силу трохи звівся на лікті.

— Власне кажучи, навіщо мені взагалі в моїй ситуації якийсь документ? Я міг би зруйнувати твоє життя, навіть не підводячись із цього лікарняного ліжка, якби це було те, що мені потрібне. Я звернувся б до першого-ліпшого лікаря, що проходив би повз мене, вони тут усі євреї, і всі дізналися б, хто я такий, принаймні ким я був. Але навіщо мені це здалося? Ти гарний учень. Перед тобою чудова кар’єра... якщо ти не погориш на своїх п’яничках.

Обличчя у Тода закам’яніло.

— Я ніколи вам не казав...

— Так, я знаю. Ти ніколи нічого про них не чув, ти ніколи не торкався жодної волосинки на їхніх брудних головах; гаразд, хай буде так. Я більше про це не говоритиму. Скажи мені одне, хлопче: навіщо б я тобі брехав? Ти сказав, ми — квити... А я скажу тобі, що ми можемо бути квити, лише коли довірятимемо один одному.

Тепер, сидячи за всохлим деревом на узвозі, що спускався до шосе, дивлячись на всі оті безіменні вогні, що зникали без кінця і краю, мов якісь повільні трасуючі кулі, він добре знав, чого саме він боїться.

Дюсандер говорив про довіру. Саме цього він і боявся.

Думка про те, що десь на споді душі Дюсандер може крити невеличке, проте цілком сформоване полум’я ненависті, теж лякала його.

[29] Пан (нім.).