Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Телефонні дзвінки — ось де він дав хука. Падлючий Річлер так підступно підкинув йому запитання про них. А він йому: «Авжеж», — фактично щодуху, стрімголов кинувся до пастки. Йому телефонували раз-двічі на тиждень. Нехай поганяють по всій Каліфорнії у пошуках мрущих екс-нацистів. Чудово. За винятком того, що телефонна компанія, мабуть, уже розповіла їм іншу історію. Тод не знав, чи може телефонна компанія знати, як часто ви користуєтесь телефоном для місцевих дзвінків... але в очах Річлерових він завважив щось таке...

Потім ще — лист. Він необережно пробовкався Річлерові, що будинок не пограбовано, і Річлер, ясно, пішов від нього з думкою, що він міг знати про це лише в разі, якщо туди повертався... що він, власне, й зробив, і то не раз, а тричі: спочатку, аби забрати листа, а тоді — аби впевнитися, чи не залишилося якихось речових доказів. Там не було нічого; навіть гестапівської форми: її позбувся сам Дюсандер, либонь, ще чотири роки тому.

Потім ще — трупи. Річлер не прохопився про них і словом.

Спершу Тод вважав це за добрий знак. Нехай шукають чимдовше, щоб він мав час усе розставити по своїх місцях. Його не бентежив одяг, забруднений у Дюсандеровім підвалі під час закопування мертвяка: він виправ його тієї ж таки ночі. Виправ у пральній машині, чудово розуміючи, що Дюсандер може сконати і тоді все вирине на поверхню. Неможливо бути занадто обережним, як сказав би сам Дюсандер.

Далі, помалу, він збагнув, що то не був добрий знак. Стояла година, а в теплінь із підвалу завше тхне дужче: коли він востаннє навідував Дюсандерів будинок, чути було сморід. Безперечно, поліцію зацікавив би той дух, і все викрилося б. Тоді чого Річлер приховав цю інформацію? Може, приберіг її надалі? Приберіг, аби піднести Тодові дрібний підленький сюрприз? Якщо ж Річлер готовий підносити дрібні підленькі сюрпризи, це означає, що він має підозру.

Тод відірвав очі від газетного витинка і помітив, що Калоша Ед трохи від нього відвернувся. Він дивився на вулицю, хоча там нічого особливого не діялося. Так, Річлер міг підозрювати, але не більше.

Якщо не буде якогось конкретного доказу, що пов’язував би Тода зі старим.

Саме такого, якого міг би дати йому Калоша Ед Френч.

Кумедний чоловік у кумедних капцях. Така кумедна людина навряд чи заслуговує на життя. Тод діткнувся приклада свого вінчестера.

Так, Калоша Ед був ланкою у ланцюжку, ланкою, якої вони не мали. Вони ніколи не довели б, що Тод — Дюсандерів спільник бодай в одному вбивстві. Проте, мавши свідчення Калоші Еда, вони довели б змову. І хіба на цьому все скінчилося б? О, ні. Вони візьмуть його випускну фотографію і заходяться тицяти її всім волоцюгам у кварталі місіонерських притулків. Далекоглядний хід, і навряд щоб Річлер ним не скористався. Якщо ми не можемо почепити на нього купу пияків, може, пощастить почепити іншу. А тоді що? А тоді — суд. Батько, поза всяким сумнівом, найме силу-силенну найліпших адвокатів. І адвокати, певна річ, витягнуть його. Надто багато непрямих доказів. Він справить вельми сприятливе враження на присяжних. Але все одно його життя буде занапащене. Газети нізащо не вгомоняться, почнуть копати, і все однаково вийде наяв, як оті напіврозкладені трупи з Дюсандерового підвалу.

— Чоловік на цьому знімку — той самий, що приходив до мого офісу, коли ти був у дев’ятому класі,— раптом озвався Ед, обертаючись до нього.

— Він видав себе за твого дідуся. А тепер виявилося, що він військовий злочинець, якого давно розшукували.

— Еге ж,— притакнув Тод. Обличчя його стало схожим на безвиразну маску. То було обличчя манекена з універмагу. Здоров’я, життя, жвавість — усе з нього щезло. Все, що зосталося, була страшна своїм безглуздям пустка.

— Як же це сталося? — запитав Ед, можливо, прагнучи надати своєму запитанню сили гучного звинувачення. Проте воно вийшло журним, жалюгідним і нещирим. — Як же все це сталося, Тоде?

— Ну, просто одне тягло за собою інше,— відказав Тод, беручи вінчестера. — Отак і сталося. Просто одне... тягло за собою інше. — Він поставив запобіжника на «вогонь» і скерував гвинтівку на Калошу Еда. — Може, це звучить безглуздо, але так воно й було. І нічого іншого.

— Тоде,— звернувся до хлопця Ед, і очі в нього скругліли. Він ступив крок уперед. — Тоде, ти ж не збираєшся... прошу тебе, Тоде. Ми можемо все обговорити. Можемо побесіду...

— Ти і той триклятий фриц зможете обговорити все вдвох у пеклі,— просичав Тод і натис на гашетку.

Гук пострілу розітнувся у спекотній і безвітряній тиші полудня. Ед Френч упав горілиць на свій «сааб». Рукою вхопився за двірника й відірвав його. Він безтямно втопив у нього очі — тим часом на блакитному гольфі проступала кров. Потім упустив двірника і глипнув на Тода.

— Нормо,— прошепотів він.

— Гаразд,— сказав Тод. — Як скажеш, чемпіоне. — Він пальнув у Калошу Еда ще раз, і майже півголови сердеги зникло у бризках крові та кісткових друзок.

Ед, мов п’яний, повернувся і став хилитися на автомобільні дверцята, дедалі тихіше, захлинаючись, повторюючи доньчине ім’я. Тод пальнув знову, за цим разом поціливши в основу хребця, і Ед упав додолу. Ще трохи посовав ногами по жорстві й затих.

Гай-гай, тяжка смерть як на консультанта з навчального процесу, подумав Тод і засміявся. Ту ж мить гострий, мов крижана бурулька, біль прошив йому мозок, і він заплющився.

Коли він розплющив очі, то почувався так добре, як не почувався вже кілька років. Усе гаразд. Усе на своїх місцях. Пустка спливла з його обличчя, і воно набуло якоїсь дивної краси.

Він знову зайшов до гаража і взяв усі, які в нього були, набої, понад чотириста комплектів. Поклавши їх до старого рюкзака, надів його на себе. На сонячне світло він повернувся, збуджено всміхаючись, очі йому виблискували: так усміхаються хлопці на свій день народження, на Різдво або на Четверте липня. У тому усміхові зосередилося все знайоме йому з дитинства: космічні ракети, сплетені з віття курені на деревах, таємні знаки та схованки, у ньому сяяли тріумфальні радощі після перемоги у важливій грі, коли гравців несуть на своїх плечах у місто щасливі до нестями вболівальники. То був екзальтований усміх білявих хлопчаків, що йдуть на війну в шоломах із вугільних відерець.

— Я — володар Усесвіту! — заволав він звитяжно у високе, блакитне небо, і на мить обіруч підніс над головою гвинтівку. Потім, узявши її у правицю, подався до того місця над шосе, де кінчалася земля і де старе дерево дасть йому притулок.

Лише за п’ять годин, коли вже майже споночіло, його зняли з того дерева.