Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Світло ставало дедалі яскравіше, і він уже чув характерний гуркіт мотора «порше». Гуркіт робився дедалі гучнішим... а потім завмер.

Тод схопив три аркуші, помережані з обох боків дрібними німецькими літерами, і знову вибіг із кімнати. Він уже був майже на сходах, коли збагнув, що залишив розтрощену скриньку на Дюсандеровому ліжку. Він побіг назад, схопив її і висунув третю шухляду комода.

Вона знову застрягла, цього разу він чув, як дерево зачепилося за дерево.

Надворі застогнали гальма «порше», потім чути було, як відчинились і зачинились дверцята.

Мов здаля, Тод почув свій стогін. Він поставив скриньку до перекособоченої шухляди, підвівся і вдарив по ній ногою. Шухляда відразу ж засунулася. Він якусь мить стояв і дивився на неї, потім помчав, майже полетів до коридору. На півдорозі почув шурхіт батькових черевиків, який швидко йшов стежкою до дверей. Тод перестрибнув через поруччя, легко приземлився і побіг до кухні; аркуші листа маяли в його руках.

Стукіт у двері.

— Тоде, це я!

Звідкись іздалеку до нього долинув ще звук сирени «швидкої». Дюсандер знову був у стані напівзомління.

— Йду, тату! — закричав Тод.

Він поклав аркуші листа на стіл, трохи розкидав їх, немовби аркуші жбурнули в поспіху, потім пішов коридором до дверей і впустив батька.

— Де він? — спитав Дік Боуден, проходячи повз Тода і чіпляючи його плечем.

— У кухні.

— Ти все зробив правильно, Тоде, — сказав батько й обійняв його, якось незграбно і немовби ніяково.

— Сподіваюсь, я нічого не забув,— скромно відповів Тод і подався за батьком до кухні.

У метушні, яка зчинилася, коли Дюсандера виносили з будинку, про листа майже ніхто не згадав. Батько Тодів узяв його, мигцем переглянув і поклав на стіл, коли зайшли санітари з ношами. Тод із батьком поїхали слідом за «швидкою», і його пояснення з приводу того, що сталося, цілком задовольнили лікаря, який оглядав Дюсандера. Зрештою «панові Денкеру» вже сімдесят дев’ять років, і в нього не найкращі звички. Лікар також похвалив Тода за його швидкі й розумні дії. Тод із силуваною усмішкою подякував, а потім спитав у батька, чи можуть вони вже їхати додому.

Коли вони поверталися, Дік знову сказав йому, як ним пишається. Але Тод майже його не чув. Він знову думав про свій вінчестер.

18

Того самого дня Моріс Хайзель зламав собі хребта.

Моріс ніколи не мав наміру ламати собі хребта; все, що він намірявся зробити, це прибити кількома цвяхами ринву з західного боку свого будинку. Він зовсім не думав про те, що може зламати хребта; в житті його і так не бракувало горя — нема дурних! Його перша дружина померла двадцятип’ятирічною, обидві доньки також пішли з цього світу.

Втратив він і брата, загиблого в автокатастрофі неподалік Діснейленду 1972 року.

Самому Морісові було близько шістдесяти, і він слабував на артрит, що швидко, як на його літа, прогресував. Обидві його руки були обсипані бородавками, які відростали знов, ледве лікар устигне їх випалити. Він також мав схильність до мігрені, а останніми роками отой мішігінер[26] сусіда Роган ще й узяв за звичку називати його Котяра Моріс. Моріс часом питав Лідію, свою другу дружину, якої заспівав би Роган, якби Моріс почав узивати його Роган-Геморой.

— Облиш, Морісе,— мовила Лідія в таких випадках. — Ти не розумієш жартів, ти ніколи не розумів жартів; іноді я дивуюсь, як я могла віддатися за людину наголо позбавлену почуття гумору. «Ми приїздимо до Лас-Веґаса, — бідкалася Лідія, звертаючись до порожньої кухні, наче там стояла і слухала її невидима орда глядачів, яких бачила лише вона,— ми дивимося Баді Хакета, а Моріс хоч би тобі всміхнувся».

Окрім артриту, бородавок та мігрені, Моріс мав ще Лідію, яка за останні п’ять років, одколи їй вирізали матку, перетворилася, хай береже її Господь, на справжню пилу. Отже, горя та проблем йому не бракувало й без зламаного хребта.

— Морісе! — гукнула Лідія, підійшовши до задніх дверей і витираючи руки рушником для посуду. — Морісе, негайно злазь із цієї драбини.

— Що? — Моріс повернув голову, щоб мати змогу її бачити. Він стояв на останньому щаблі алюмінієвої драбини. На тому щаблі була наліпка з ядуче-жовтим написом: «ОБЕРЕЖНО! РІВНОВАГА МОЖЕ РАПТОВО ПОРУШИТИСЯ ВИЩЕ ЦЬОГО ЩАБЛЯ». Моріс мав на собі теслярський фартух із великими кишенями. В одній кишені було повно цвяхів, в іншій

— надміцних дужок. Поверхня, на якій стояла драбина, була нерівна, і з кожним його різким рухом драбина злегка погойдувалася. У нього боліла шия — він знав: це прелюдія до мігрені. Він був не в гуморі. — Що?

— Кажу тобі, злазь, а то зламаєш собі хребта.

— Я вже закінчую.

— Ти гойдаєшся на цій драбині, немов у човні, Морісе. Злазь.

— Закінчу — злізу! — огризнувся він — Дай мені спокій!

[26] Дурень (евр.).