Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

Він мав вигляд звичайного, типово американського хлопчака, коли їхав на своєму «швіні» з маленькими колесами та вигнутим кермом вулицею фешенебельного передмістя; і саме ним він і був: Тод Боуден, тринадцять років, зріст 173 см, вага 63 кг (норма), волосся кольору стиглої пшениці, блакитні очі, білі рівні зуби, ледь засмагле обличчя без жодного натяку на юнацькі вугрі.

Ідучи за три квартали від свого дому то в холодку, то на сонечку, він усміхався, як усміхаються всі діти на літніх вакаціях. Його можна було б узяти за одного з тих хлопчаків, які заробляють кишенькові гроші, розвозячи газети; і він таки належав до їхнього числа: розвозив «Кларіон», що видавалася у Санта-Донато. Скидався він і на хлопчаків, які продають за винагороду вітальні листівки; і теж був одним із них: продавав листівки, де вже видрукувано ваше прізвище — ДЖЕК та МЕРІ БУРК, або ДОН та САЛЛІ, або МЕРЧІСОНИ. За роботою він, як і багато інших хлопчаків, нерідко насвистував. І виходило досить непогано. Його тато працював інженером-архітектором і заробляв 40 000 доларів на рік. Матуся була хатня господарка, але з дипломом секретарки (з Тодовим батьком вона познайомилася, коли той шукав друкарку), і в вільний час друкувала рукописи. Вона складала в окрему теку всі Тодові шкільні табелі, з яких найбільше пишалася табелем за четвертий клас, де пані Епшоу написала: «Тод — надзвичайно здібний учень». Тод пишався ним теж. Там стояли тільки п’ятірки та четвірки. Якби він вчився ще краще, якби, скажімо, у нього в табелі були самі п’ятірки, то друзі Тодові ще, чого доброго, подумали б, ніби він несповна розуму.

Він зупинив велосипед біля будинку № 963 по вулиці Кларемон і спішився. Будинок той був невеликий, мав веранду і ховався у глибині садиби — білий, із зеленими віконницями та зеленим обличкуванням. Перед будинком буяв живопліт. З усього видно, його щедро поливали і вчасно підстригали.

Тод відкинув із чола пасмо білявого чуба і цементованою стежкою покотив велосипед до ганку. Він не переставав усміхатись, і його усмішка була щира, очікувальна і гарна — диво сучасної стоматології та фторованої води. Орудуючи носаком кросівки «найке», хлопець поставив велосипеда на приступку, підняв з долішньої сходинки ще не розгорнену газету і побачив, що то не місцева «Кларіон», а «Лос-Анджелес таймс». Він тицьнув її під пахву і зійшов на ганок. За гратчастими металевими дверима, взятими на засувку, видніли другі масивні дерев’яні двері без жодного вічка. Праворуч на одвірку чорнів дзвінок, під ним — дві таблички, акуратно прикручені до дерева і зверху вкриті пластиком для захисту від сонця та дощу. Німецька завбачливість, подумав Тод, і усмішка на його обличчі стала ще ширша. То була думка дорослої людини, а Тод завше себе вітав, коли в нього з’являлися такі думки.

На горішній табличці красувалося: «АРТУР ДЕНКЕР».

На нижній - напис: «ЗБИРАЧІ ПОЖЕРТВ, ГЕНДЛЯРІ та КОМІВОЯЖЕРИ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ».

Усе так само всміхаючись, Тод натис на дзвінок.

Звідкись із глибини будиночка долинуло приглушене дзинчання. Тод відпустив ґудзика і трохи схилив голову, сподіваючись почути кроки. Але їх не було. Він зиркнув на «таймекс» (винагорода за продаж вітальних листівок): стрілки показували дванадцять хвилин на одинадцяту. Не може бути, щоб господар іще спав. Сам Тод завжди не пізніше як о пів на восьму був уже на ногах, навіть улітку під час вакацій. Хто пізно ходить, той сам собі шкодить.

Він зачекав ще тридцять секунд: у будиночку — тиша. Тоді він знову натис на гудзик дзвінка, не відводячи очей від годинникової стрілки. Рівно за сімдесят одну секунду всередині нарешті зачовгало. Капці, здогадався він, прислухаючись до характерних звуків. Тод кохався в методі дедукції. Останнім часом мріяв, як виросте, стати детективом.

— Зараз! Зараз! — дратливо озвався чоловік, що видавав себе за Артура Денкера. — Вже йду! Не дзвоніть. Іду!

Тод облишив тиснути гудзик й оглянув пучку вказівного пальця. На ній червоніло маленьке кружальце.

Забряжчав ланцюжок — на нього було взято цільні внутрішні двері. І ось двері рвучко розчахнулись.

З-поза металевих грат на нього дивився дідуган у купальному халаті. Між пальцями старого жевріла сигарета. Він здався Тодові гібридом Альберта Ейнштейна та Бориса Карлофа[2]. Довгий, білявий його чуб уже брався жовтю, набуваючи не барви слонової кістки, а неприємного тютюнового відтінку. Обличчя було у зморшках, запухле, попід очима темніли капшуки, і Тод з якоюсь відразою добачив, що старий не голився щонайменше два дні. Тодів батько любив повторювати: «Поголишся — і ранок стане ще ясніший». І голився щодня, байдуже, йшов на роботу чи ні.

На Тода дивилися уважні, глибоко запалі, з почервонілими білками очі. На якусь мить Тод відчув гостре розчарування. Дід таки нагадував Альберта Ейнштейна і трохи — Бориса Карлофа, та над усе він був схожий на одного з тих обшарпаних старих п’янюг, що вешталися біля залізничної станції.

Але будь поблажливий, спохопився Тод, старий щойно прокинувся. Дотепер хлопець бачив його багато разів (роблячи все, щоб Денкер, боронь Боже, його не помітив), і на людях той завжди був охайний,— викапаний офіцер у відставці,— дарма що вже мав сімдесят шість років (якщо ті статті, які Тод прочитав у бібліотеці, правильно подавали дату його народження). У ті дні, коли Тод невідступно супроводжував його чи то до універсаму, де той робив закупки, чи до одного з трьох кінотеатрів, до яких старий добувався автобусом,— машини він не мав,— Денкер був виряджений в один із чотирьох своїх добротних костюмів, хоч би як тепло було надворі. Якщо заносилося на дощ, він тримав під пахвою, наче військові офіцерського ціпка, згорненого парасоля. Іноді голову йому прикрашав м’який фетровий капелюх. І коли б не виходив Денкер на люди, він завжди був чисто поголений, а його білі вуса, які він завів, аби приховати не досить удало підправлену губу,— бездоганно підстрижені.

— Хлопчику,— озвався він нарешті хрипкуватим спросоння голосом. Тод знову з певним розчаруванням завважив, що халат у господаря вицвілий і заяложений. Один краєчок круглого комірця вгруз у старечу шию. На лівій вилозі красувалася здорова пляма, чи то від кетчупу, чи, може, від соусу «А-І» до біфштексів. Від старого тхнуло тютюном та горілчаним духом. — Хлопчику,— повторив він. — Мені не треба нічого, хлопчику. Читай, що тут написано. Ти ж бо читати знаєш? Звичайно всі американські хлопчики знають читати. Не треба мені докучати. Бувай здоров.

Двері почали причинятися.

Отут можна було б поставити крапку, пригадував собі Тод значно пізніше, в одну з безсонних своїх ночей. Можливо, розчарування, якого зазнав Тод, уперше побачивши старого зблизька, побачивши його обличчя без удаваної личини, яку той напинав на себе на вулиці і яка, мабуть, тепер укупі з парасолем та капелюхом висить у шафі, цим би й обернулося. Усе могло б скінчитися саме тої миті: тихеньке, байдуже клацання засувки — і, мов ножицями, було б відтяте все те, що мало статися потім. Але, як зазначив сам старий, Тод був американський хлопець, і його вчили, що наполегливість — запорука перемоги.

— Візьміть свою газету, пане Дюсандере,— чемно сказав Тод, простягаючи старому «Таймс».

Двері зупинилися за кілька сантиметрів від одвірка. На обличчі Курта Дюсандера з’явився напружений, сторожкий вираз, який, одначе, зразу ж і зник. У його погляді промайнув був навіть ляк. І те, що він усе-таки спромігся надати своєму обличчю звичайного вигляду, промовляло на його користь. Проте Тод був розчарований утретє. Не цього він сподівався від Дюсандера; він сподівався, що Дюсандер буде людиною надзвичайною.

Боже, подумав Тод зі щирою відразою. Боже ж ти мій!

Старий знову відчинив двері. Понівечена артритом рука відсунула засувку на ґратах, штовхнула їх і, мов павук, уп’ялася в краєчок газети, яку Тод тримав у руці. Хлопчик з огидою помітив, що нігті у старого довгі, жовті й зроговілі. То була рука, яка переважну більшість часу, коли її володар не спав, тримала в пальцях сигарету. Тод вважав звичку палити дуже небезпечною, і сам палити ніколи не збирався. Дивно, що Дюсандер живе так довго.

— Віддай мою газету,— шарпнув «Таймс» старий.

— Прошу, пане Дюсандере,— і Тод відпустив газету. Рука-павук утягла її всередину. Металеві ґрати знов зачинились на засувку.

— Моє прізвище Денкер,— кинув старий,— а не Дюсандер. Ти таки справді не вмієш читати. Шкода. На все добре.

Двері почали зачинятися. Тод швидко промовив у шпарину, що дедалі вужчала:

— Берген-Бельзен, січень 1943 до червня 1943, Освєнцім, червень 1943 до червня 1944. Unterkommandant[3]. Патін...

Двері зупинилися. Запухле, бліде обличчя, що знову з’явилося в отворі, було тепер схоже на зморшкувату напівспущену повітряну кулю. Тод усміхнувся.

— Ви втекли з Патіна, коли той уже майже весь був у руках росіян. Відтак добулися Буенос-Айреса. Дехто каже, що ви там забагатіли, вкладаючи вивезені з Німеччини гроші у наркобізнес. Так чи ні, але з 1950-го до 1952-го ви перебували в Мехіко. Потім...

[2] Відомий кіноактор.

[3] Заступник начальника (нім.).