Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Медсестра намагалася переконати його, що він помиляється,— тут уже траплялися пацієнти, заполонені марними сподіваннями. Його лікаря у клініці не було, а телефонувати йому додому їй не хотілося. Всі знали, яка лиха вдача у лікаря Кеммельмана... надто він дратувався, коли телефонували додому. Але Моріс не дав їй себе переконати. Він був лагідний чоловік, але зараз був ладен учинити щось більше, ніж скандал; він був ладен учинити жахливу бучу. «Атланта брейвз» виграла два матчі, Лідія розтягла стегно. Але всі знають, що Бог трійцю любить.

Нарешті медсестра повернулася з інтерном, молодим лікарем на ім’я Тімпнел, чиє волосся виглядало так, немовби його підстригали косаркою з тупими лезами. Лікар Тімпнел добув із кишені білих штанів швейцарського військового складаного ножа, відхилив штопор («Філіпс») і провів ним від пальців Морісової ноги аж до п’яти. Нога не зреагувала, та пальці смикнулися — цього не можна було не помітити, настільки це було очевидне. Моріс розплакався.

Тімпнел, геть спантеличений, сів поруч на ліжко і поплескав його по руці.

— Часом таке трапляється,— зауважив він, можливо, покладаючись на свій «багатий досвід (мабуть, піврічний, не більше). — Жодному лікареві цього не передбачити, але справді — трапляється. І, безсумнівно, ваш випадок саме такий.

Моріс кивнув. Сльози не переставали бігти в нього по щоках.

— Цілком очевидно, що вас спаралізувало не цілком,— Тімпнел почав гладити його по руці. — Але важко сказати, чи ваше одужання буде часткове, а чи цілковите. Я не певен, що й лікар Кеммельман виявиться ясновидою, Гадаю, вам доведеться довго лікуватися, ну, всілякі там фізіотерапевтичні процедури, деякі з них не дуже приємні. Однак це буде набагато краще, ніж... самі знаєте.

— Так,— промовив Моріс зі слізьми на очах. — Я знаю. Дяка Богові! — Він згадав, що сказав Лідії, ніби Бога немає, і відчув, як гаряча кров прилинула йому до обличчя.

— Я подбаю, щоб про це повідомили лікаря Кеммельмана,— пообіцяв Тімпнел востаннє, погладив руку недужого і підвівся.

— Чи не могли б ви зателефонувати моїй дружині? — запитав Моріс. Бо попри всі її сльози, попри її нескінченне заламування рук, він щось-таки до неї почував. Може, навіть любов, почуття, либонь, нічим не схоже на бажання скрутити їй шию, що іноді його опановувало.

— Так, я про це подбаю. Сестро, будь ласка...

— Авжеж, авжеж, лікарю,— захапалася сестра, і Тімпнел насилу приховав задоволений усміх.

— Дякую,— сказав Моріс, утираючи очі. — Щиро вам дякую.

Тімпнел пішов. Поки вони розмовляли, Денкер прокинувся. Моріс спочатку подумав, що годилося б вибачитися за галас, а може, й за сльози, та потім вирішив, що все це дурниці.

— Вас можна поздоровити, оскільки я зрозумів,— озвався пан Денкер.

— Поживемо-побачимо,— відказав Моріс, подібно до Тімпнела ледве приховуючи усміх. — Побачимо.

— Все якось влаштовується, — сказав щось не зовсім зрозуміле Денкер і за допомогою дистанційного вмикача увімкнув телевізор. Було вже близько шостої, і саме показували веселу передачу «Ха-ха». За нею йшли вечірні новини. Зростало безробіття. Інфляція була вже не така-то й велика. Заручників ще й досі не звільнено. Нове опитування Геллапа засвідчило, що якби вибори відбулися нині, чотири республіканські кандидати могли б перемогти Джіммі Картера. В Атланті після вбивства чорношкірої дитини спалахнули сутички на расовому грунті (до жахливих подій в Атланті залишалося ще півроку). «Ніч насильства» — так назвав ці заворушення коментатор. Місцеві новини: «У садку біля шосе, 46 знайдено неопізнаного чоловіка, забитого ножем та ціпком».

Лідія подзвонила о 6.30. Їй зателефонував лікар Кеммельман; спираючись на повідомлення молодого інтерна, він висловлювався хоч і обережно, але оптимістично. Лідія боялася вірити своєму щастю. Вона пообіцяла прийти завтра, хай навіть стала б після цього калікою. Моріс освідчився їй у коханні. Сьогодні він любив усіх — Лідію, лікаря Тімпнела з його стриженою косаркою головою, пана Денкера, навіть юнку, що принесла таці з вечерею, коли він клав слухавку.

На вечерю були гамбургери, картопляне пюре, трошки моркви та зеленого горошку, а на десерт — морозиво в маленьких вазочках. Усе це їм принесла Філіс, сором’язлива, щонайбільше двадцятирічна білявка. Принесла вона й гарні новини — її хлопець влаштувався програмістом у одній з солідних компаній і офіційно попросив у неї руки.

Пан Денкер, здатний ширити круг себе певні чари, до яких не залишалися байдужі молоді жінки, був вельми потішений почутим.

— Справді, чудово! Ви повинні сісти і розповісти нам усе. Геть-чисто все. Не опускайте жодної подробиці.

Філіс почервоніла, засміялася і сказала, що зараз ніяк.

— Треба ще обносити вечерею два крила. Гляньте, вже пів на восьму.

— Тоді неодмінно завтра ввечері. Ми наполягаємо — правду я кажу, пане Хейзелю?

— Певно, що так,— промурмотів Моріс, проте думки його блукали десь ген далеко — на відстані у мільйон миль. (Ви повинні сісти і розповісти нам усе.) Слова, сказані достоту тим самим жартівливим тоном. Він чув їх раніше. Жодних сумнівів. Чи то часом не Денкер їх проказував? Часом не був то він? (Геть чисто все.)

Голос чемної людини. Освіченої. Але в голосі чаїлася погроза. Залізна рука в оксамитовій рукавичці. Так.

Де?

(Розкажіть нам усе. Не опускайте жодної подробиці.)

(Патін?)

Моріс Хейзель не відводив погляду від своєї вечері. Пан Денкер уже смакував нею. Після розмови з Філіс він був у щонайліпшому гуморі — так само він почувався після того, як його навідував молодий білявий хлопець.

— Гарна дівчина,— сказав Дюсандер з ротом, напханим горохом та морквою.