Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти зламаєш собі спину,— повторила вона скорботно і зникла в будинку.

За десять хвилин, коли він, небезпечно відхилившись назад, забивав у ринву останнього цвяха, Моріс почув котячий зойк у супроводі собачого гавкоту.

— Хай Господь милує, що там таке?

Він озирнувся, і драбина небезпечно схибнулася. Ту ж мить їхній кіт — звали його Коханий,— вискочив із-за гаража, наїжачений, з вогнистими зеленими очима. Його, висолопивши язика, переслідувало Роганове цуценя-коллі, мотузок волочився слідом за ним.

Коханий, не дуже схильний до забобонів, пробіг під драбиною. Цуценя не відставало.

— Обережно, обережно, ти, безпородне опудало! — закричав Моріс. Драбина захиталася. Цуценя зачепило її боком, вона перекинулася назад, а разом з нею, зойкнувши з переляку, і Моріс. Цвяхи та дужки повилітали з кишень теслярського фартуха. Моріс гримнув на цементовану стежку, і страшенний біль запалав у нього в спині. Він не так відчув, як почув, що хруснув хребець. В очах йому потемніло.

Опритомнівши, він побачив, що досі лежить на стежці серед порозкидуваних цвяхів та дужок. Поруч нього вклякла Лідія і плакала. Роган, сусіда, теж був тут; обличчя в нього було біле як крейда.

— Я ж тобі казала,— белькотала Лідія. — Я ж тобі казала, щоб ти зліз із тої клятої драбини! Тепер поглянь! Поглянь на себе!

Моріс не мав жодної охоти це робити. Його поперек, мов пасом, здавлював б’ючкий біль, і це вже було зле; одначе було ще дещо набагато гірше: нижче пояса болю він нічого не чув — нічогісінько!

— Голоситимеш потім,— озвався він хрипко. — А тепер викликай лікаря.

— Зараз я викличу,— кинув Роган і побіг до свого будинку.

— Лідіє,— сказав Моріс і облизав губи.

— Що? Що, Морісе? — вона схилилася над ним, і на щоку йому впала сльоза. Це зворушливо, подумав Моріс, але від доторку сльози він здригнувся, і біль став ще нестерпніший.

— Лідіє, у мене знов починається мігрень.

— О бідолашечко ти мій! Сердешний Морісе! Я ж тобі казала!

— У мене болить голова через цуценя того покидька Рогана. Воно гавкало всеньку ніч і не давало мені спати. А сьогодні собака погнався за котом і перевернув мою драбину, і тепер я думаю, що зламав собі спину.

Лідія зойкнула. Від того зойку в Моріса затрусилася голова.

— Лідіє,— сказав він і знов облизав губи.

— Що любий?

— Я вже багато років маю підозру. Тепер я цього певен.

— Мій бідолашний Морісе! Певен? Чого?

— Бога немає,— сказав Моріс і знову зомлів.

Його відвезли до Санта-Донато, і лікар сказав йому (десь під ту пору, коли він, Моріс, мав би сидіти за одним із тих триклятих обідів Лідії), що він уже ніколи не ходитиме. Моріс уже був у гіпсовому корсеті. У нього взяли на аналіз сечу та кров. Доктор Кеммельман зазирав йому в очі й стукав маленьким гумовим молоточком по колінах — але ноги ніяк на це не реагували. І хоч би куди він повернув голову, він бачив Лідію, у сльозах, яка раз у раз міняла мокрі носовички, Лідію, якій треба було б бути дружиною Іова: хоч би куди вона йшла, вона завжди мала про запас маленькі мереживні носовички — ану ж випаде нагода пустити сльозу! Вона зателефонувала своїй матері, і та незабаром буде тут. (Чудово, Лідіє, хоча якщо й був на землі хтось, кого Моріс відверто не міг терпіти, то це її мати.) Вона зателефонувала рабинові, і він теж незабаром прийде (Чудово, Лідіє, — хоча за останні п’ять років він жодного разу не був у синагозі й навіть не знав, як звати рабина.) Вона зателефонувала його босові, і хоча той і не помчав сюди негайно, а все ж переказав йому своє найщиріше співчуття. (Чудово, Лідіє,— хоча якщо й можна було когось поставити поруч матері Лідії, то це того мішігінера Френка Гаскела з незмінною сигарою в роті.) Нарешті йому дали валіум і спровадили з палати Лідію. Невдовзі по тому Моріс поринув у забуття: ані турбот, ані мігрені — нічогісінько. Якщо вони й далі, подумав він наостанок, даватимуть йому ці маленькі блакитні пігулки, він знову полізе на драбину і зламає собі хребта.

Коли він прокинувся — чи опритомнів, що було ймовірніше,— ще тільки благословлялося на світ, і в лікарні було так тихо, як і мало там бути, подумав Моріс. Він відчував спокій... майже блаженство; тіло було сповите і не мало ваги. Його ліжко оточувала якась хитромудра споруда, схожа на білячу клітку,— нікельовані поперечки, відтяжки та невеличкі блоки. Його задерті догори ноги трималися на тросах, прилаштованих до тої конструкції. Йому здавалося, ніби спина його прогнулася під дією якоїсь противаги знизу, але певності в цьому не було: поле його зору було дуже обмежене.

Іншим ще гірше, думав він. По всьому світі повно таких, кому ще гірше. В Ізраїлі палестинці перебили цілий автобус селян, які скоїли політичний злочин, вирушивши до міста подивитись кіно. Ізраїльтяни помстилися за таку несправедливість, закидавши бомбами палестинців і повбивавши укупі з терористами, якщо вони були там узагалі, й дітей. Іншим ще гірше, ніж мені... що, звісно, не означає, ніби мені добре, так думати не треба, але іншим ще гірше.

Він із певним зусиллям підніс одну руку — десь у тілі озвався біль, але дуже слабкий — і стис перед очима кулака. Отак. Отже, з руками все гаразд. І з передпліччям теж. Так, він не чутиме нічого нижче попереку, ну то й що? У світі є люди спаралізовані від шиї до ступнів. Є люди хворі на проказу. Є люди, які вмирають від венеричних хвороб. Десь у світі є люди, які зараз сходять трапом на реактивний літак, а той незабаром розіб’ється. Ні, те, що з ним сталося, не мед, проте у світі є значно гірші речі.

Він підніс лівицю. Здавалося, вона пливе перед його очима, позбавлена плоті: кістлява рука старої людини з дедалі кволішими м’язами. На ньому була лікарняна сорочка з короткими рукавами, і він ще досі міг бачити на зап’ястку номер, витатуюваний блакитним чорнилом. А 499965214. Гай-гай, є гірші речі, так, набагато гірші, ніж упасти в передмісті з драбини і потім бути відвезеним до чистої стерильної міської лікарні, де тобі дають валіум, який гарантує забуття.

Там були душові,— хіба це не гірше лихо? Його перша дружина Хетер померла в одній із таких мерзенних душових. Там були траншеї, майбутні могили — він заплющив очі й знову бачив людей, які стояли вздовж роззявленої пащеки траншеї, знову чув рушничну сальву; він ще й досі пам'ятає, як люди, мов нездалі ляльки, падали спинами у траншею. Там були крематорії,— це теж було гірше лихо,— крематорії, що без упину виповнювали повітря нудотно-солодкавим духом євреїв, які згорали, мов смолоскипи, сховані від людського ока. Спотворені жахом обличчя давніх друзів та родичів... обличчя, які топилися, мов свічки, обличчя, які, здавалося, танули, обпливаючи лоєм перед самими твоїми очима,— вони робилися дедалі прозорішими... Потім одного дня вони зникали. Куди? А куди зникає полум’я смолоскипа, коли його задуває холодний вітер? Подається до раю? До пекла? Вогні серед ночі, свічки на вітрі... Коли Іов нарешті не витримав і засумнівався. Бог запитав його: «Де був ти, коли я створював світ?» Якби Моріс Хейзель був Іовом, він би відповів: «А де був ти, коли вмирала моя Хетер? Де ти був? Дивився матч «Янкі» проти «Сенаторів»? Якщо ти не можеш доглянути за цим світом ліпше, я не хочу тебе бачити».

Так, були речі значно гірші, ніж зламати собі спину, це — поза всяким сумнівом. Але який Бог дозволив би йому зламати спину й залишитися спаралізованим на решту життя, бачивши, як померла його дружина, його доньки та його друзі?

Ніякий — це напевно.