Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тому що він, Тод, розумний хлопець; ця відповідь перша спала йому на думку. Так то воно так, але... Рано чи пізно Дюсандер все одно гигне, і, зважаючи на його звички, цього, мабуть, уже не довго ждати. Чи він порішить старого, а чи Дюсандер сам сконає у ванні від серцевого нападу, однаково все вийде наяв. Але принаймні він матиме задоволення від того, що скрутить старому стерв’ятникові в’язи.

Рано чи пізно — ці слова кидали виклик здоровому глузду.

Може, це станеться пізніше, думав Тод. Байдуже, куритиме та питиме він чи ні, а старий вилупок ще досить міцний. Якщо він протримався так довго, то... може, це станеться пізніше.

Звідкись ізнизу, немовби з-під нього, почулося ледь чутне хропіння.

Тод схопився на ноги, впустивши додолу вугілля. Хропіння почулося знову.

Постоявши якийсь час, він збирався вже тікати, але хропіння більш не озивалося. Десь за кілометр від цього зарослого бур’янами, засміченого закапелка з покинутими будівлями, заіржавленими огорожами та дощаними пожолобленими платформами, здіймалося під самий обрій восьмирядне шосе. Автомобілі, мов екзотичні жуки у твердих панцерах, виблискували в сонячному промінні. Там — восьмирядний рух, а тут — нічогісінько, крім Тода, кількох пташок і того, що хропіло.

Обережно, спираючись руками об коліна, він нахилився і заглянув під платформу. Там, у пожухлому бур’яні, посеред бляшанок та старих запорошених пляшок лежав якийсь п’яничка. Визначити його вік було непросто; йому могло бути від тридцяти до чотирьохсот. Він мав на собі смугасту сорочку в засохлій блювотині, зелені завеликі для нього штани та сірі робочі полуботки, подерті, мабуть, у сотні місць. Сіромахи скидалися на викривлені в агонії роззявлені роти. Тод подумав, що від нього тхне, мов із Дюсандерової комірчини.

Почервонілі очі п’янички поволі розплющилися і вп’ялися в Тода каламутним, байдужісіньким поглядом, що змусило того згадати про швейцарського армійського ножа моделі Англер, схованого у нього в кишені. Він придбав його у «Спорттоварах» на Редондо-Біч десь із рік тому. Тод як зараз чув слова клерка, що тоді його обслуговував: «Кращого ножа, як цей, синку, тобі не знати — такий ніж колись урятує тобі життя. Хай йому чорт, щороку ми продаємо півтори тисячі швейцарських ножів».

Півтори тисячі щороку.

Він сягнув рукою до кишені й намацав ножа. Перед його очима промайнуло видиво, як Дюсандерів ніж поволі обчищає сургуч довкола плящаної шийки. А ще за мить Тод відчув, що цюрка його стає сторч.

Крижаний жах охопив його.

П’яничка утер рукою потріскані губи й облизнув їх брудно-жовтим від нікотину язиком.

— Маєш десять центів, хлопче?

Обличчя Тода залишилося байдужим.

— Мене бракує десять центів на автобис. Мене пропонують робота. У такого гарного хлопчика повинні бути десять центів. А може, ти маєш четвертака?

Атож, пане, таким ножем, чорт бери, ви можете випатрати сойку... а при потребі — й щуку. Ми продаємо щороку по півтори тисячі. Кожна крамниця спорттоварів та військового спорядження їх продає, і якщо ви надумаєте випатрати котрогось із отих брудних смердючих старих п'яничок, ніхто зроду-віку не визначить власника ножа, НІХТО.

П’яничка притишив голос, переходячи на довірчий шепіт.

— За один долар я можу справити тобі таку втіху, якої ти ще зроду не зазнавав. У тебе очі на лоба полізуть, у тебе...

Тод витяг руку з кишені. Він не був певен, що у нього в жмені, поки не розтулив пальців. На долоні блищали дві монети по двадцять п’ять центів. Одна десятицентова. Кілька монет по одному центу. Він жбурнув гроші у п'яничку і кинувся навтікача.

12

Червень, 1975

Тод Боуден, якому тепер було вже чотирнадцять років, під’їхав стежкою до Дюсандерового будинку і поставив велосипед на приступку. На нижній сходинці ганкових сходів лежала свіжа газета. Він зиркнув на дзвінок, під яким ще й досі виднів акуратний напис: «АРТУР ДЕНКЕР» та «НІЯКИХ ЗБИРАЧІВ ПОЖЕРТВ, КРАМАРІВ, ТОРГІВЦІВ». Тепер він уже не дзвонив, тепер, зрозуміло, він мав власного ключа.

Тод чув, як десь поруч булькає поливальний шланг. Він глянув на травник і подумав, що його вже час підстригати; треба сказати Дюсандерові, щоб той знайшов когось із косаркою. Останнім часом Дюсандер частенько забував про такі дрібнички. Може, давалася взнаки старість, а може, то так впливав на його мозок «бурбон». Це вже були думки не чотирнадцятирічного хлопчика, а дорослої людини, але тепер вони не здавалися Тодові незвичайними. Такими тепер були майже всі його думки.

Він зайшов до будинку.

На мить його охопив звичний уже для нього страх, коли він вступив до кухні й побачив у кріслі-гойдалці трохи перехиленого набік Дюсандера; на столі стояла чашка, біля неї недопита пляшка «бурбону». На накривці від майонезу лежала сигарета, що вже зотліла по всій довжині, перетворившись на мереживний сірий попіл; там-таки видніло ще кілька розчавлених недопалків. Рот у Дюсандера був роззявлений. Обличчя — жовте, великі руки теліпалися обабіч билець. Здавалося, він не дихає.

— Дюсандере,— покликав Тод трохи різкуватим голосом. — Прокидайся і радій, Дюсандере!

Він відчув полегкість, коли старий смикнувся, закліпав очима і нарешті випростався.

— А, це ти? Чого так рано?

— Нас відпустили раніше, бо сьогодні останній день занять,— пояснив Тод. Він показав на рештки сигарети на накривці. — Колись ви так спалите будинок.

— Може бути,— байдуже кинув Дюсандер. Він узяв сигарети, витяг одну (випавши йому з пальців, вона була б скотилася зі столу, якби Дюсандер її не підхопив) і нарешті запалив. Щойно він затягнувся, як одразу зайшовся кашлем. Тод з відразою дивився на нього. Коли старий починав отак кашляти, Тодові здавалося, що той ось-ось почне спльовувати зеленувато-чорне харкотиння прямо на стіл (Дюсандер, мабуть, ще й посміхався б, роблячи це).