Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він обернувся, тримаючи за шийку пляшку «бурбону».

— Знаєш, а я чув тебе,— сказав він майже лагідно. — 3 тої самої миті, як ти відсунув стільця і підвівся. Ти ще не можеш робити це нечутно. Принаймні поки що.

Тод мовчав.

— Так от! — вигукнув Дюсандер, заходячи знову до кухні й щільно зачиняючи за собою двері до підвалу. — Що лишалося старому, як не записати все, nicht war?[18] І коли, нарешті, він це зробив, уже розвиднялося, і рука в нього гула від артриту — verdammt[19]артрит! — але він почувався добре, вперше за останні тижні. Він почувався в безпеці. Старий знову ліг до ліжка і спав майже до вечора. Довше не міг, бо пропустив би наступну серію свого улюбленого серіалу — «Лікарня».

Він добувся до крісла-гойдалки, сів, витяг старого ножа з колодкою із пожовклої слонівки і почав ретельно сколупувати сургуч із шийки.

— Назавтра старий, одягнений у свій найкращий костюм, пішов до банку, де тримав свої невеликі заощадження та акції. Там він перебалакав зі службовцем, який дав вичерпні відповіді на всі запитання старого. Той орендував сейф. Службовець пояснив, що старий матиме ключа від сейфа, і банк теж матиме такого ключа. Щоб відчинити сейф, треба мати обидва. Ніхто, крім старого, без доручення, підписаного старим, або його дозволу, не зможе скористатися його ключем. За одним винятком.

Дюсандер посміхнувся беззубим ротом просто в біле, застигле обличчя Тода Боудена.

— Цей виняток зроблено на випадок смерті власника сейфа,— пояснив він. Не перестаючи з усміхом дивитися на Тода, Дюсандер поклав складаного ножа до кишені халата, відкрутив ковпачок і знову наповнив свою чашку.

— Що ж тоді? — хрипко запитав Тод.

— Тоді сейф відчиняють у присутності посадової особи банку та представника Фінансової управи. Вміст сейфа реєструється. У нашому випадку вони знайдуть там лише документ на дванадцяти сторінках. Оподаткуванню він не підлягає... проте дуже цікавий.

Тод щосили зціпив пальці обох рук.

— Ви цього не зробите,— сказав він, затинаючись, із неймовірою в голосі. То був голос людини, яка побачила когось, хто розгулював по стелі.

— Ви не можете... ви не можете цього зробити.

— Хлопчику мій,— лагідно сказав Дюсандер. — Я вже це зробив.

— Але... я... ви... — Голос його зробився таким високим, що скидався на виття. — Ви вже старий! Xіба ви не знаєте, що ви вже старий? Ви можете померти! Ви можете померти першої-ліпшоі хвилини!

Дюсандер підвівся. Він відійшов до одної із шаф і добув звідти маленьку скляночку. Колись у ній було желе. На склянці танцювали, побравшись за руки, герої мультфільмів. Тод впізнав їх усіх — Фред та Вільма Флінтстоун, Барні та Бетті Рабл, Пеблз та Бам-Бам. Він зростав із ними. Тод дивився, як Дюсандер майже ритуально протирає рушником склянку з-під желе. Дивився, як Дюсандер ставить її перед себе. Дивився, як Дюсандер наливає туди десь так на палець «бурбону».

— А це навіщо? — пробурмотів Тод. — Я ж не п’ю. Пиятика — це для таких дешевих алкоголіків, як ви.

— Піднеси-но свою склянку, хлопче. Це особлива подія. Сьогодні ти питимеш.

Тод довго дивився на нього, потім підніс склянку. Дюсандер легенько цокнувся з ним своєю дешевою керамічною чашкою.

— Випиймо, хлопчику, за довге життя! Довгого віку нам обом! Prosit![20] — Стариган хильцем випив «бурбон» і засміявся. Він розгойдував

ся вперед-назад, ноги у шкарпетках ляпали по лінолеуму, і Тод подумав, що ніколи ще Дюсандер не був такий схожий на стерв’ятника, стерв’ятника в купальному халаті, смердючого жерця стерва.

— Я вас ненавиджу,— прошепотів Тод, і тоді Дюсандер зайшовся своїм особливим, притаманним лише йому сміхом. Його обличчя прибрало барви темної червоної цегли; здавалося, він водночас сміється, кашляє і задихається. Настраханий Тод мерщій схопився на ноги і почав гупати старого по спині, аж поки напад кашлю припинився.

— Danke schön[21],— сказав той. — Пий, чого не п’єш. Тобі полегшає.

Тод випив. Смак такий, наче він випив якоїсь гидоти від застуди, у горлі запекло вогнем.

— Не можу повірити, що ви цілими днями дудлите це лайно,— сказав він, ставлячи склянку на стіл і знизуючи плечима. — Вам треба зав’язувати. Перестати пити і курити.

— Твоя турбота про моє здоров’я мене зворушує,— зауважив Дюсандер. Він витяг зібгану пачку сигарет із тої самої кишені купального халата, де зник складаний ніж. — Так само і я турбуюся про твоє, хлопче. Майже щодня читаю в газетах, як на жвавому перехресті велосипедиста збиває авто. Облиш велосипед. Ходи пішки. Або ж користуйся автобусом, як я.

— Та йдіть ви... — вибухнув Тод.

— Хлопчику мій,— сказав Дюсандер,— наливаючи собі ще «бурбону» і знову заходячись сміхом,— та ми з тобою тільки те й робимо, що посилаємо один одного під три чорти, невже ти ще й досі не здогадався?

За тиждень Тод сидів на полишеній залізничній платформі старої сортувальні. Він жбурляв вугілля через заіржавілу, порослу бур’янами колію.

А може, я все-таки його вб’ю? Чому б мені його не вбити, га?

[18] Чи не так? (нім.)

[19]  Проклятий (нім.).

[20]  На здоров’я! (нім.)

[21] Дуже дякую (нім.).