Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Може бути, може бути,— нетерпляче відповів Дюсандер: вже було чути дедалі ближчий низький рев автобусного двигуна. Він тицьнув у бридку пиякову руку двадцять п’ять центів, саме стільки коштував проїзд, і, не обертаючись, ступив кілька кроків уперед.

Волоцюга стояв у нерішучості, поки вулицю осяяло світло автобусних фар. Старий педераст уже зайшов до автобуса, а той усе ще стояв, похмуро дивлячись на четвертака. Нарешті подався геть, але останньої миті змінив напрямок і заскочив до автобуса, коли двері вже зачинялися. Він поклав четвертака до каси з виглядом людини, що ризикнула зробити сто-доларову ставку. Далі поминув Дюсандера, глянув на нього скоса і подався до заднього сидіння. Він задрімав, а коли прокинувся, багатого старого педераста в автобусі вже не було. Він зійшов на наступній зупинці, навмання, але не надто цим журився.

Він пройшов два квартали назад і побачив якусь постать, що бовваніла під вуличним ліхтарем. То був старий педераст. Ну звісно ж. Педераст насторожено дивився, як він наближається.

Волоцюга миттю протверезів і відчув нездоланне бажання дати ходу і забути про все.

Аж тут старий схопив його за руку... і та рука була на диво міцною.

— Чудово,— озвався старий. — Я дуже радий, що ви приїхали. Мій будиночок онде. Це недалеко.

— А може, й десять,— сказав вештанець, дозволяючи себе вести.

— Може, й десять,— погодився старий педераст і раптом засміявся. — Поживемо-побачимо!

14

Настав день двохсотріччя.

Тод навідував Дюсандера десь разів із шість у проміжку між поверненням з Гаваїв улітку 1975 року та подорожжю з батьками до Рима, коли барабанний гуркіт, вимахування прапорцями та паради вітрильників наближалися до апогею. Тод дістав особливий дозвіл закінчити навчальний рік першого червня, і вони повернулися з Рима за три дні до двохсотріччя Дня незалежності.

Ті візити до Дюсандера були спокійними і аж ніяк не неприємними; обидва збагнули, що можуть спілкуватися досить цивілізовано. Вони розмовляли більш очима, аніж словами, і ті їхні розмови, сказати по правді, приспали б будь-якого агента ФБР. Тод розповів Дюсандерові, що він вряди-годи зустрічається з дівчиною на ім’я Анджела Ферроу. Не те, щоб закохався — просто вона була донькою старих матусиних приятелів. Старий розповів Тодові, що почав плести килимки після того, як десь вичитав, ніби ця робота допомагає при артритах. Він показав Тодові декотрі зі своїх робіт, і Тод мусив його похвалити.

Хлопчик підріс, чи не так? (Ну, дюймів на два.) Чи розпрощався Дюсандер із тютюном? (Ні, але курить значно менше; останнім часом його мучив кашель.) Як справи у школі? (Вчитися важко, але цікаво: у нього самі «відмінно» та «добре», він вийшов у фінал олімпіади штату з працею про використання енергії в майбутньому і вирішив вступити до коледжу, спеціалізуватися не на історії, а на антропології.) Хто підстригав цього року Дюсандерового травника? (Ренді Чандерс, що живе кінець вулиці,— гарний хлопчина, але занадто гладкий і забарний.)

Протягом року Дюсандер забив у своїй кухні трьох п’яничок. Він разів з двадцять приходив на автобусну зупинку в середмісті; разів із сім робив пропозицію випивка-обід-ванна-ліжко. Двічі його матюкнули, двічі пияки ушивалися з четвертаками, які Дюсандер давав їм на автобус. Після певних міркувань, він знайшов спосіб, як розв’язати цю проблему: придбав проїзного квитка на автобус. Розрахований на 15 поїздок, він коштував два долари п’ятдесят центів, і його не можна було обміняти на випивку в найближчій крамниці.

Нещодавно одного спекотного дня Дюсандеру шибнув у носа сморід, що підіймався з підвалу. Тож відтоді в такі дні він тримав вікна та двері будинку щільно зачиненими.

Тод Боуден знайшов якось п’яничку, що спав у старому риштаку на покинутій ділянці біля чимазького шосе,— це було в грудні на Різдво. Він постояв там якусь часину із застромленими в кишені руками, дивлячись на п’яничку і весь тремтячи. Протягом місяця він шість разів повертався на те місце, завжди в легкій куртці, застебнутій до половини на «змійку», щоб приховати столярського молотка, який був у нього за пасом. Нарешті він знов натрапив на п’яничку — того самого чи іншого (хай йому чорт, яка різниця!) — першого дня березня. Він почав гамселити його спочатку обушком, а потім (коли саме, він не пам’ятав; усе плавало в червоному тумані) лапою, нівечачи пиякове обличчя.

Для Курта Дюсандера п’янички були напівцинічним засобом уласкавлення богів, до яких він нарешті навернувся... чи то пак навернувся знов. А до того ж, п’янички розважали його. Вони давали йому знову відчути себе живим. Він навіть починав думати, що роки, прожиті в Санта-Донато, поки на порозі його будинку не з’явився хлопчак із великими блакитними очима та широкою усмішкою, були роками, коли він чув себе передчасно старим. Йому було лише шістдесят вісім, коли з’явився Тод. А тепер він почувався значно молодшим за тодішній свій вік.

Після того як Тод зарізав п’яничку під залізничною платформою, він гадав, що його нічні кошмари стануть ще страхітнішими... може, навіть зведуть його з ума-розуму. Він чекав на хвилю, коли з’явиться почуття провини, що паралізує душу й може штовхнути на необачну сповідь, а то й на самогубство.

Натомість він поїхав з батьком-матір’ю на Гаваї і провів там найкращі у своєму житті вакації.

Коли торік у вересні він почав ходити до повної середньої школи, то відчув себе оновленим і відпочилим, немовби в його, Тода Боудена, шкурі оселився хтось інший. Те, що з дитинячих літ не справляло на нього особливого враження, — сонячне проміння на світанку, вигляд на океан із Рибальського пірса, заклопотані люди, що поспішають надвечір вулицями середмістя, коли ось-ось засвітяться вуличні ліхтарі,— все це зараз яскріло в його мозку різнобарвними камеями, виразними, як гальванокліше. Він відчував на язику смак життя, як відчувають ковток вина просто з пляшки.

Та після того, як він побачив у риштаку волоцюгу, його знову почали мучити кошмари.

Найчастіше вони були пов’язані з пияком, якого він забив на смерть на покинутій залізничній сортувальні. Він повертається додому зі школи, ускакує в будинок із веселим «Вітання, Моніко-кицю». Та його усміх ураз згасає, коли він бачить у куточку кухні, де вони звичайно снідали, п’яничку. П’яничка сидить у своїх смердючих штанях та сорочці, злігши на стіл, де Моніка рубає м’ясо. По блискучому кахлю підлоги струміє кров; вона запеклася на сталевому оббиттю шаф. На буфеті з натуральної сосни — криваві відбитки пальців.

На дошці для нотаток прикріплене послання від матусі: «Тоде, я поїхала до крамниці. Буду десь о 3.30». Стрілки стильного годинника, почепленого над стелажами, показують 3.20, а п’яний лежить, як мертвий, там, у куті, схожий на страхітливого кровоточивого трупа з напівпідвального приміщення лахмітникової лавки, і скрізь — кров, і тоді Тод заходжується все витирати, вимивати всі забруднені поверхні, не перестаючи гримати на п’яничку, щоб той забирався геть, дав йому спокій, але п’яничка сидить і далі, злігши на стіл, залишаючись нерухомим, вищирившись на стелю, а з ножових ран на його брудному тілі не перестає цебеніти кров. Тод хапає з туалету швабру і мов навіжений соває нею туди-сюди по підлозі, добре розуміючи, що кров не витирається, а лише розріджується і бруднить усе довкола; але зупинитися він не може. І саме тоді, коли він чує, як матусин джип завертає на під’їзну стежку, він усвідомлює, що п’янюга — Дюсандер... З таких снів він пробуджувався весь у поту, хапаючи ротом повітря, стискаючи в руках простирадла.

Але коли він знову натрапив у риштаку на п’яничку — того самого, а може, й іншого — і приклався до нього молотком, ці кошмари пропали. Тоді він дійшов висновку, що, мабуть, уб’є когось іще, а може, й не одного. Усе це, звісно, паскудство, але ж їхній час як корисних людських створінь уже вийшов. Якщо, звичайно, не рахувати того, що вони корисні для нього. Себто Тод, як і всі, кого він знав, лише будував свій стиль життя, який відповідав би його потребам, коли він стане дорослим. І він нічим не відрізнявся тут від інших. Людина повинна торувати свій власний шлях у світі; якщо вона хоче жити, то має робити це сама.

15

Восени того року, коли Тод почав відвідувати повну середню школу, він уже грав у дублі команди «Пантери Санта-Донато» і був гравцем збірної Конференції. У другій чверті того ж таки 1977 року він вийшов переможцем конкурсу на найкращий патріотичний твір, що його оголосив Американський легіон.

То був конкурс із участю всіх учнів середніх шкіл міста, які спеціалізувалися з історії. Тодів твір мав назву «Відповідальність американця». Протягом бейсбольного сезону того не зовсім спокійного року (іранського шаха вигнали з Ірану, і ціни на пальне знову підскочили) він став найпершим пітчером школи. На зборах у червні його визнано спортсменом року, і тренер Хайнс сам вручав йому нагороду. (Тренер Хайнс, який одного разу відкликав його вбік і сказав йому шліфувати свого «гака», «бо жоден із цих чорнопиких «гака» не втне, Боудене, жоден з них».) Моніка Боуден пустила сльозу, коли син зателефонував їй зі школи і сповістив, що має дістати нагороду. А Дік Боуден цілих півмісяця після церемонії нагородження ходив по офісу з вельми самовдоволеним виглядом, ледве стримуючись, щоб не похвалитися комусь сином.

Того літа вони наймали будиночок у Біг Сур, де пробули півмісяця і де Тод майже не скидав із себе акваланг. Того ж таки літа Тод порішив ще чотирьох волоцюг. Двох із них зарізав, а решту двох забив ціпком. Звичайно він напинав на себе двоє штанів, коли вирушав, як він тепер це називав, на лови. Іноді сідав у міський автобус, щоб знайти нову жертву. Найбагатшими на дичину місцями, як виявилося, були жебрацький притулок на вулиці Даглас та притулок Армії спасіння, що містився неподалік, відразу ж за рогом, на вулиці Евкліда. Він неквапом бходив ці два місця, вичікуючи, коли хтось до нього причепиться. Коли п’яничка підходив, Тод оголошував, що йому, Тодові, треба купити пляшку віскі, і якщо п’яничка купить її, Тод із ним поділиться. Він знає місце, казав він, де вони були б у затишку. Звичайно, щоразу то було інше місце. Він ледве гамував непереборне бажання податися до старої сортувальні чи до риштака на пустищі біля чимазького шосе. Але це було б украй нерозумно — знову відвідувати місце попереднього злочину.

Того ж таки року Дюсандер став менше курити, переважну більшість часу він цмулив «бурбон» і дивився телевізор. Тод іноді навідувався до нього, але їхні розмови були дуже стримані. Вони віддалялися один від одного. Того року Дюсандер відсвяткував свою сімдесят восьму річницю, а Тодові виповнилося шістнадцять. Дюсандер із цього приводу зауважив, що шістнадцять — золота пора в житті молодика, сорок один — у житті літньої людини, а сімдесят вісім — у житті старого чоловіка. Тод чемно кивав. Дюсандер був уже під доброю мухою, і від його патякання Тодові було мулько на душі.

Протягом 1976 — 1977 навчального року (Тодового) Дюсандер забив двох пияків. Другий виявився жвавіший, ніж здався йому на вигляд; навіть по тому як Дюсандер напоїв його до нестями, він, заточуючись, із колодкою ножаки, що стриміла у нього з шиї, метався по кухні; кров дзюрила йому на сорочку, а звідти — на підлогу. Після двох кіл, які п’яничка заточив по кухні, йому пощастило знайти вихід до коридору, і він ось-ось міг утекти.