Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сон переніс його в одну з лабораторій Патіна. Він стояв кінець довгого низького столу. Пишна молода дівчина надзвичайної краси була прикута до столу затискачами. Дюсандер був його асистентом. На старому був лише фартух різника і більш нічого. Коли він обертався, щоб увімкнути монітори, Тод бачив брезклі Дюсандерові сідниці, що терлися одна об одну, мов безформні білі каменюки.

Він передав щось Тодові, щось таке, що він одразу ж упізнав, хоча ніколи його й не бачив. То був штучний член. Він мав блискучий металевий кінчик, і в світлі флюоресцентних ламп, почеплених у Тода над головою, мерехтів, мов безжальний кинджал. Усередині член був порожній. З нього гадючився чорний електричний дріт, що закінчувався червоною гумовою кулькою.

— Починай,— промовив Дюсандер. — Фюрер каже, що все гаразд. Каже, це тобі винагорода за навчання.

Тод глянув на своє тіло і побачив, що він голий. Його маленька цюрка стужавіла і стала сторч із ніжного рудяво-рожевого пушка. Тод нап’яв на неї штучного члена. Він виявився вузькуватим, але там, усередині, було щось наче мастило. Тертя було приємне. Ні, більш як приємне. Воно було чарівне.

Він зиркнув униз на дівчину і відчув дивну зміну в своїх думках... Здавалося, вони ввійшли у звичну для нього колію. Раптом усе здалося напрочуд справдешнім. Двері відчинилися. І він пройде крізь них. Він узяв червону кульку лівою рукою, став колінами на стіл і длявся лише якусь мить, щоб знайти потрібний кут.

Здалеку, неначе крізь туман, він чув, як Дюсандер виголошує:

— Дослід номер вісімдесят чотири. Електрика, статеве стимулювання, метаболізм. Ґрунтується на теорії Тісенга про негативне посилювання. Піддослідна — молода єврейська дівчина, віком приблизно шістнадцять років, жодних шрамів, жодних відмітних знаків, жодних ушкоджень...

Вона закричала, коли кінчик штучного члена торкнувся її. Тодові, який гамував її спроби випручатися (зрозумівши, що вони марні, вона намагалася принаймні стулити ноги), сподобався її крик.

Ось про що вони не можуть розповісти у часописах про війну, думав він, але воно все одно лишається.

Він рвучко нахилився вперед, безжально входячи в дівчину. Вона заверещала, мов клаксон пожежної машини.

Спочатку вона борсалася, роблячи спробу виштовхнути його, а потім лежала спокійнісінько, терпляче дожидаючи кінця. Змащена середина штучного члена ковзала по Тодовому. Чудово. Незрівнянно. Він бавився гумовою кулькою у жмені лівої руки.

Десь дуже далеко Дюсандер оголошував параметри пульсу, кров’яного тиску, дихання, хвиль альфа, хвиль бета, роботи серця.

Коли Тод відчув наближення вершка розкоші, він зробився зовсім спокійним і стис рукою кульку. Заплющені очі дівчини враз розплющилися, мало не вилазячи з орбіт. Її язик тріпотів у рожевому отворі рота, її руки і ноги здригалися. Проте справжній рух крився в її тілі: воно здіймалось і опадало, кожен її м’яз тремтів.

(о, кожен м’яз, кожен м’яз, рухається, стискається, єднає все)

атож, кожен м’яз, а відчуття в момент найвищої розкоші було

(екстазом)

о так, було, було

(а за вікном надворі грім вістував кінець світу)

Тод прокинувся від громовиці та хлющання дощу. Він лежав згорнувшись калачиком, серце у нього калатало, як у спринтера. Низ його живота був укритий теплою, липучою рідиною. На мить його охопив панічний жах; він злякався, що з нього виходить кров і він умирає... але потому він збагнув, що те, що йому наснилося, діялося насправді, і його аж занудило з відрази. Сперма. Кінець. Смак. Сік джунглів. Слова з парканів, роздягалень та стін туалетів. Йому це було зовсім не потрібне.

Він розпачливо зціпив кулаки. Все, що діялося з ним уві сні, любосні солодощі — все знову прокрутилося перед ним, цього разу невиразно, не будячи емоцій, хіба відлякуючи. Одначе кінчики нервів ще й досі бриніли, поволі відходячи від збудження. Прикінцева сцена була бридка, але без неї годі було обійтися — так людина, нічого не підозрюючи, вгризається зубами у тропічний овоч і всвідомлює (із запізненням в одну секунду), що він такий солодкий лише тому, що гнилий.

І тоді він збагнув. Збагнув, що йому робити.

Був лише один спосіб повернутися до себе колишнього. Він мусить убити Дюсандера. То була єдина рада. Побавились, і годі; час красних баєчок скінчився. Тільки так можна вижити.

— Убий його — і все скінчиться,— прошепотів він у темряві; за вікном шелестів по листю дощ, а на животі висихала сперма. Вимовлена вголос, думка відразу ж набула реальності.

Дюсандер завжди тримав три-чотири пляшки «бурбону» на поличці, припасованій над стрімкими сходами по підвалу. Звичайно,— майже завжди напідпитку,— він ішов до дверей, відчиняв їх і спускався вниз на дві сходинки. Потім нахилявся і, тримаючись однією рукою за поличку, другою брав за шийку нову пляшку. Замість підлоги у підвалі була добре утрамбована долівка, і Дюсандер із ретельністю, яку Тод вважав тепер більше прусською, аніж німецькою, фарбував її щодва місяці, аби не розплоджувалися таргани. Цементована вона чи ні — старі кістки ламаються легко. І з дідами часто трапляються нещасливі випадки. А розтин покаже, що перед тим як пан Дюсандер «дав сторчака» у підвал, він устиг набратися як жаба мулу.

Що сталося, Тоде?

Він не відчинив мені, і я скористався ключем, якого він зробив для мене. Іноді він засинає і тоді не чує дзвінка. Я зайшов до кухні і побачив, що двері підвалу відчинені, а він... він...

Потім, звичайно, сльози.

Це спрацює.

І він знову стане самим собою.

Тод ще довго засинав, дослухаючись у темряві, як грім віддаляється на захід, до Тихого океану, дослухаючись до таємничого шелесту дощу. Гадаючи, що вже не засне до ранку, він знову і знову повертався до свого плану. Та невдовзі заснув і спав без сновидінь, підклавши кулака під бороду. Назавтра, першого травня, він прокинувся цілком відпочилий — вперше за останні місяці.