Вони не могли сісти, бо в камері не було стільців, крім того, на якому сидів батько. У кутку в’язка соломи. Медіна вийшов. Чому він ходив так тихо і чому не сказав ні слова?
— Мати каже, що ти скоро прийдеш, — глянув Педрільо на батька.
— Так, хлопчику, скоро, — батько говорив якось неуважно, ніби збирався у далеку подорож і думки його вже були не тут.
— Ми взяли з собою плуг і все, що нам згодиться у молучів. Ледве підняли. Він важкий.
— Добре, ти вже мужчина. Допомагай матері у всьому. Ти чуєш, хлопчику?
— Чую, тату. — Він знову допитливо подивився на нього. — Але на якому коні ти приїдеш? Ми забираємо всіх.
Він почув схвильоване дихання матері, а батько закліпав повіками.
— Я куплю нового.
— А мати каже, що згодом, я, може, все-таки ходитиму до школи в місті.
— Йди до школи, хлопчику. Але ніколи не забувай, що ти індіянин, ти мусиш вчитися за всіх індіян. Ніколи не роби того, чого не розуміють інші, щоб ти ніколи не був самотній. Один ти нічого не досягнеш. Ти тільки піщинка, яку жене вітер. Якщо у тебе будуть індіянські друзі, навчи їх читати та писати, навчи всього, що знаєш сам, і на полі навчи працювати теж: як треба орати, яке зерно відбирати для наступного посіву. Що знаєш ти, повинні знати всі, і тому тобі треба завжди жити серед індіян, і якщо ти підеш од них, то ніколи не йди надовго. Повір мені, один ти нічого не досягнеш.
У Педрільо щось занило в душі. Батько говорив так, ніби вони довго-довго не побачаться.
— Але ти ж повернешся, поки мені йти до школи?
Він знову почув схвильоване дихання матері, і батько знову закліпав повіками.
— Так, хлопчику, повернусь.
Увійшов Медіна і став біля дверей.
— Прощай! — Мати й не глянула на батька, простягаючи йому руку.
— Прощай, хлопчику! — Пальці у батька були сухі й гарячі. Може, у нього справді лихоманка. Мабуть, так і є, тому він і говорив так дивно.
Вони вийшли з форту, сіли на підводу і поїхали прямо в пампу. їхали повільно і часом Педрільо здавалося, ніби мати тихо схлипує. Та він нічого не міг бачити, бо було темно, і, мабуть, то йому ввижалося. Чого б їй плакати? Батько невдовзі повернеться, а вони житимуть тепер серед індіян, де ніхто не поглядатиме на них скоса. Думками Педрільо був уже більше у молучів, ніж у Лейквені.
Годин через дві почало світати. Защебетали пташки, захиталася трава, а коли з-за гір виглянуло сонце, мати натягла віжки, і Педрільо тепер уже ясно побачив, що по щоках у неї текли сльози. Вона схилила голову набік, ніби прислухалася, чи не чути чого звідти, звідки вони їхали, від форту. Та він лишився надто далеко, щоб можна було що-небудь почути, навіть постріли.
Цієї ночі вартовий біля воріт форту довго бачив світло у вікні капітана. Десь о третій годині ранку — жінка і син Моралеса вже поїхали — Васкес навіть пішов у стайню і власноручно осідлав свою кобилу. В будь-яку іншу ніч вартовий здивовано похитав би головою, що капітан збирається їхати кудись так пізно. Та цієї ночі все було не так, як завжди. Якби міг, він і сам не лишився б тут, не гнітив би себе тим, на що доведеться дивитися, що станеться з появою перших сонячних променів.
Однак біля самих воріт капітан роздумав, прив’язав кобилу, буркнув, що начебто зараз повернеться, і пішов назад.
Вартовий почув, як клацнув замок у дверях комендантської, але у вікні світла не було. Може, Васкес завісив його.
Солдат підійшов до кобили і погладив її. Вона зафоркала і нетерпляче почала бити передніми копитами. Приємно відчувати поряд щось живе. Солдат повів плечима, йому було не по собі. Яке щастя, що індіяни знову втихомирилися. Хто знає, що могло б скоїтись такої ночі.
Справді було дуже темно. Вартовий не бачив, що капітан за хвилину знову вийшов з будинку, цього разу в шинелі, і обережно причинив за собою двері. Не бачив він і того, що сталося в дальньому кутку подвір’я.
Васкес пішов до в’язниці. Він ішов спокволу, але не тільки тому, що не хотів поспішати. Дорога здавалася йому нескінченною. Він випустить Моралеса! Він піде до нього в камеру, віддасть йому свою шинель, а сам займе його місце, поки Моралес втече на коні, якого він прив’язав біля воріт. Це було єдине, що йому лишалося зробити.
Він знав, що це означало: трибунал, розжалування, ув’язнення. Але він мусив звільнити Моралеса, він не міг інакше. Васкес пережив усе наперед. Ось тут, на оцьому подвір’ї, стоятиме він перед вишикуваним полком, його полком, а вони під барабанний дроб зірвуть з нього погони, відстебнуть шаблю і переламають її. Пан полковник з округи стежитиме за цим. Капітан Васкес пішов ще повільніше.
Перед в’язницею він оглянувся. Вартового не було. Може, десь біля огорожі. Капітан ступив кілька кроків у непроглядну темряву — за крок не було нічого видно. Ногою зачепив щось м’яке. Вартовий без пам’яті і зв’язаний.
Васкес витяг з кишені револьвер і прислухався. Йому почулося, ніби від огорожі долинуло тихе шкрябання, мовби хтось обережно перелазив через дерев’яну стіну. Капітан навмання рушив уперед. Рукою намацав щось вузьке, тверде — ремінь, зачеплений за зубець частоколу. Він ще розхитувався. Певно, по ньому тільки-но піднявся той, хто проник сюди.
Васкес усе зрозумів. Він уже відкрив було рота, щоб зняти тривогу, та відразу й закрив його. Засунув револьвер і пішов навшпиньки до дверей в’язниці. Вони були відчинені. Пташка вилетіла: Дикий Кінь не гаяв часу.
Капітан прислухався. Він довго стояв так, але ніде нічого не було чути. Моралес і молучі, які звільнили його, вже, напевне, були далеко. Його рішення прийшло надто пізно. Він відчував сором і водночас полегкість. Йому можна зняти мундир з честю.