— Третій поворот праворуч, четвертий ліворуч, — швидко відповів помічник містера Вілсона і зачинив двері.
— Спритний малий! — зауважив Холмс, коли ми знову покрокували вулицею. — Щодо спритності, то він, на мою думку, посідає четверте місце в Лондоні, а щодо хоробрості, мабуть, навіть третє. Я про нього дещо знаю.
— Очевидно, — сказав я, — помічник містера Вілсона відіграє якусь роль у цій Спілці рудих. Я певен, що ви спитали в нього дорогу тільки для того, щоб подивитися на нього.
— Не на нього.
— А на що ж?
— На його коліна.
- І що ви побачили?
— Те, що й очікував.
— А навіщо ви стукали по бруківці?
— Любий докторе, зараз треба спостерігати, а не розмовляти. Ми розвідники у ворожому таборі. Нам вдалося дещо дізнатися про Сакс-Кобург-сквер. Тепер обстежимо вулиці, що прилягають до неї з іншого боку.
Різниця між Сакс-Кобург-сквер і тим, що ми побачили, коли завернули за ріг, була настільки ж разючою, як різниця між картиною та її зворотним боком. За рогом тяглася одна з головних артерій міста, що з'єднує Сіті з північчю і заходом. Ця велика вулиця була вся забита екіпажами, що рухалися двома зустрічними потоками, а тротуари чорніли юрбами пішоходів, які поспішали у своїх справах. Дивлячись на ряди розкішних магазинів і чудових контор, важко було уявити собі, що за цими самими будинками знаходиться вбогий, безлюдний майдан.
— Дайте мені роздивитися, — сказав Холмс, зупинившись на розі й уважно розглядаючи один за одним будинки. — Я хочу запам'ятати, в якому порядку розташовані будинки. Вивчення Лондона — моя пристрасть… Так, спочатку тютюновий магазин Мортімера, потім газетна крамничка, тоді кобурзьке відділення міського і приміського банків, за ними вегетаріанський ресторан, далі каретне депо Мак-Фарлейна. А там уже наступний квартал… Ну, докторе, ми свою роботу закінчили! Тепер можемо трохи й розважитися: бутерброд, чашка кави — і до країни скрипок, де все — насолода, ніжність і гармонія, де немає рудих клієнтів, що досаждають нам своїми головоломками.
Мій друг мав пристрасть до музики і був не лише дуже добрим виконавцем, але й неабияким композитором. Увесь вечір просидів він у кріслі. цілком щасливий, злегка рухаючи довгими тонкими пальцями в такт музиці; його лагідне усміхнене обличчя, його вологі, затуманені очі нічим не нагадували про Холмса-сищика, про хитромудрого, безжалісного Холмса, готового будь-якої хвилини переслідувати порушників закону. Дивний характер цієї людини складався з двох начал. Мені часто спадало на думку, що його приголомшлива проникливість народилася в боротьбі з поетичною замисленістю — це й було основною рисою вдачі цієї людини. Він постійно переходив від цілковитої розслабленості до надзвичайної енергії, і я добре знав, що він ніколи не буває більш твердим, ніж тоді, коли з бездумним спокоєм віддається своїм імпровізаціям і нотам. Але раптом мисливська пристрасть охоплювала його, властива йому блискуча сила мислення зростала до рівня інтуїції, і люди, незнайомі з його методом, починали думати, що перед ними не людина, а якась над природна істота. Спостерігаючи за ним па концерті в Ceнт-Джеймс-Холлі, я бачив, як він увесь захоплений музикою, і зрозумів, що тим, за ким він полює, доведеться скрутно.
— Ви, докторе, збираєтеся, звичайно, додому? — спитав він, коли концерт скінчився.
— Звісно, додому.
— А в мене є ще одна справа, вона забере в мене години три-чотири. Ця подія на
Кобург-сквері — серйозна штука.
— Серйозна?
— Там готується великий злочин. Правда, у мене є підстави думати, що ми встигнемо перешкодити йому. Але все ускладнюється через те, що сьогодні субота. До речі, увечері мені може знадобитися ваша допомога.
— Коли саме?
— Годині о десятій, не раніше.
— Рівно о десятій я буду на Бейкер-стріт.
— От і добре. Майте на увазі, докторе, справа небезпечна. Тож покладіть у кишеню свій армійський револьвер.
Він помахав мені рукою, рвучко повернувся і миттєво зник у натовпі.
Я не вважаю себе дурнішим: за інших, але, коли я маю справу із Шерлоком Холмсом, мене гнітить важке усвідомлення власної тупості. Адже я чув те саме, що й він, бачив те саме, що й він, але він знає, мабуть, не тільки, що трапилося, але й те, що має трапитися, тоді як мені все це, як і раніше, здавалося справою незрозумілою і безглуздою.
По дорозі додому в Кенсінгтон я знову пригадав і всю незвичайну розповідь рудого переписувача «Британської енциклопедії», і наші відвідини Сакс-Кобург-сквер, і лиховісні слова, сказані мені Холмсом на прощання. Для чого ця нічна експедиція, і чому я повинен прийти озброєним? Куди ми поїдемо і що там робитимемо? Холмс, щоправда, натякнув; що помічник власника позичкової каси — небезпечна людина, здатна на великі злочини. Хоч як я не намагався розгадати ці загадки, нічого в мене не вийшло, і я вирішив почекати ночі, яка мала мені все прояснити.
Була чверть на десяту, коли я вийшов з дому і, проминувши Гайдпарк і Оксфорд-стріт, опинився на Бейкер-стріт. Біля під'їзду стояли два кеби.78 Зайшовши до передпокою, я почув нагорі голоси. Я застав у Холмса двох чоловіків, з якими він жваво розмовляв. Одного з них я знав це був Пітер Джонс, агент поліції; другий був довготелесий, худий, похмурий чолов'яга у сяючому циліндр і бездоганному фраці.
— От ми й зібралися! — сказав Холмс, застібаючи свою темно-горіхову куртку і беручи з полички мисливський хлист із важкою рукояткою. Вотсоне, ви, здається, знайомі з містером Джонсоном зі Скотленд-Ярду? Дозвольте представити вас містеру Мерріуезеру. Містер Мерріуезер візьме участь у нашій нічній пригоді.
— Як бачите, докторе, ми з містером Холмсом знову полюємо разом, — сказав Джонс зі звичайним своїм поважним і поблажливим виглядом. — Ніхто так блискуче не починає полювання, як він. Але для того, щоб зацькувати звіра, йому потрібна допомога старого гончого пса.
— Боюся, що ми підстрелимо нс звіра, а качку, — похмуро сказав містер Мерріуезер.