Капелан Армії УНР: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та ціну запевнень зверхників Добровольчої, як і Червоної армії, учасники Першого Зимового уже знали.

Вони продовжуватимуть похід, доки шостого травня не з’єднаються в районі Ямполя з вояками 3-ї Залізної дивізії Удовиченка, і Пащевський, хоча й знесилений від втрати крові, відслужить спільний вдячний молебень.

Він ще не відійшов від поранення, ще шумить в голові, мов у верховітті старого соснового лісу напровесні, і світ злегка хитається, наче стоїть він не на твердій землі, а на якомусь непевному човнику, але те все здатен подужати, думав отець Павло, лишень просив Бога, аби голос його не зрадив. А перед молебнем буде зачитаний наказ Олександра Удовиченка:

— Трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії після півроку важкої розлуки й тяжких військових подій знову з’єднались у могутнім братнім пориві і знову будуть звільняти простори рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі радість — радість воскресіння з мертвих Українського народу.

3

І знову клекотали вози, йшов далі з військом отець Павло Пащевський, йшов поміж полів, що зеленню щедро взялися, бо їм однаково у всі часи родити велено долею, йшов під сонцем, що вже по-літньому припікало у небі, де жайворон споконвічну безжурну і безтурботну пісню свою виводив, ішов у колоні вояків, перев’язаних іржаво-рудими бинтами із засохлою кров’ю — тій дорозі курній ще довго стелитися поміж видолинками, полями, ярами й перелісками.

То буває в житті: до радості воскресіння з мертвих по завершенні Зимового походу в отця Павла додавався присмак якоїсь гіркоти. А вельми гірчила остання зустріч з літнім уже священиком, сивим і вдачею тихим, тільки чомусь переляканим; той переляк заліг на лиці панотця тінями в глибоких, літами рясно нарізаних, немов по сухому дереву, зморщках. Говорили, як бувалі в духовному ділі своєму люди, мова зайшла і про відправу українською мовою.

— Що ж я тут вдіяти здатен, — втікав погляд священика, никався в боки, шукаючи прихисту непомітного.

— Наказав єпископ мені спитати людей: чи хочуть вони залишатися у споконвічній вірі своїй православній, чи гадають переходити в якусь іншу, українську? От я так і спитав, а що люд відказав, простий люд, то здогадуєтеся…

А де мені взяти книги українські богослужебні? Та й не сприймуть їх прихожани. Бо єпископ говорили, що з церковнослов’янської «Радуйся, Невеста Неневестная» в тих книгах перекладатиметься як «Грегочи, Дівко Непросватаная

«…

Довго вони розмовляли, Пащевський пізнавав, чий то почерк, яких чорносотенних ієрархів настанови підступні та хитрі — він мав з ними справи задовго до Зимового походу. Ще в сімнадцятому, як створили в Києві Всеукраїнську православну церковну раду, отця Павла делегували туди від української громади Єлисаветграда.

То вже потім, коли працюватиме в департаменті ісповідань УНР, потрапить в руки характеристика його, підписана головою тамтешньої громади: «єсть вельми усвідомлений і корисний в українських справах і визначається великою популярністю і поваженієм поміж українського населення» — Пащевський знічено й поспіхом закриє ту папку, мов натрапив не на власну ха рактеристику, а ненароком підглянув у чуже вікно, геть тобі до непристойного діла вдався.

У столиці отець Павло в нові клопоти з головою порине. Його підпис стоятиме поряд з іншими у розпорядженнях надрукувати тексти Універсалів і актів Української держави «для оголошення їх з церковних кафедр народові». В особливому спротиві, перепонах і хитромудрих рогатках триватиме підготовка до скликання Всеукраїнського церковного Собору.

Як хліб насущний потребувався Собор, бо гомоніла Україна не тільки про державну свою незалежність, а й про непідлеглість церкви — у кожному повіті, мало не на кожному зібранні мирян про це йшлося. Та скликати Собор було вельми непросто, навіть делегатам з’їхатися — фронт, як з пісочку ліплений, сипався і валився, кидали окопи солдати і хмарами бігли додому, штовханина і несусвітня лайка стояла на залізничних станціях, знервований люд у солдатських шинелях тюлькою набивав вагони, висів гронами на підніжках, як рушав потяг — куди вже цивільному тут вклинитися.

У розбурханому Києві, де на всіх будинках, тумбах і навіть стовбурах каштанів тріпотіли на вітрі шматки листівок, плакатів та відозв різних мастей — від монархістів до анархістів — духовенству не було на кого надіятися, окрім на себе та українського духу мирян. Бо влада, здавалося, українська, на чолі з головою першого уряду Винниченком, рішила твердо дотримуватися «невтручання в справи церковно-релігійні, як справу приватну, як справу людської совісті, що не підлягає компетенції урядових державних чинників».

Правда, пішла таки депутація, і Павло Пащевський у тім числі, на порозуміння до Голови Генерального секретаріату.

— Як соціаліст, церкви не визнаю, — відвернувся тоді Винниченко.

Подивовано тільки крутили головами в депутації, не йняли віри такому, і подалися ще до Грушевського.

— Обійдемося і без попів, — як сніг на голову, впали слова Михайла Сергійовича. Це тим більше було дивовижним для його відвідувачів, бо знали Грушевського як людину віруючу, оповідали знайомі Пащевському, коли бував Грушевський у Криворівні, то разом з Іваном Франком ходили в тутешню церкву — Франко був за дяка, а Михайло Сергійович тихо собі молився.

Але найважче складатиметься у Пащевського з духовенством, у якого навіть рвучкі протяги всенародних хвилювань не могли вивітрити з голови імперського духу. Супився й відвертався тодішній київський митрополит Володимир, корінний тамбовець, якого доля закинула у такий далекий і незрозумілий для нього край: кривився митрополит і міцно затискував губи, ледве мову заводили про всеукраїнський Собор. Отця Павла Пащевського призначають єпархіальним комісаром Київської духовної консисторії, і він цей спротив, нерідко притаєний, тихою сапою, відчує сповна з перших днів — до смішного доходило: печатку і то йому не хотіли віддати. На повідомлення про Собор у пресі отець Павло не отримає митрополичої згоди; митрополит тільки головою рвучко крутне, мов від раптового нападу зубного болю.

– І нехай, — махнув спересердя рукою Пащевський, сів за стіл і сам підготував те повідомлення, переписав у кількох примірниках і розвіз особисто по редакціях Києва.

Куди складніш повелося, коли московський посланець митрополит Платон, вкупі з організатором чорносотенного «Союза русского народа» Антонієм Храповицьким, Євлогієм та іншими деякими ієрархами заповзялися за будь-яку ціну не допустити на Собор архієпископа Олексія Дородницина. У них все ще перед очима стояло велелюддя на площі святої Софії, як проголошували Українську Народну Республіку.

Лопотіли на свіжому вітрові прапори, які так довго чекали свого часу, говорили дзвони і співало небо, всю площу та ще й прилеглі вулиці заполонив торжествуючий люд, обличчя якого світилося радістю, а як стихли ті дзвони, то над головами пролунав все ще кріпкий голос сивого архієпископа:

— Я українець і не стидаюся і не боюся заявити це голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого я родився, виріс, мовою котрого співав…

А щоб в нікого не виникало сумнівів, свій виступ владика віддав у пресу і вже 6 грудня кияни, хто із захопленням, а хто з погано прихованою злістю й шипінням гортали сторінки газет:

— Не бути українцем я не можу, так само, як дуб не може переродитися в березу, липа в сосну… Я не можу перемінитися в якусь етнографічну сумішку з фіна, череміса, чувашина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним інтересам свого українського народу так, як я їх розумію.

Та прошу вірити, що я до кінця своїх днів зостануся православним архієреєм, які б не були тяжкі та злиденні ці дні, і не зраджу тої святої віри, за котру билися мої предки в рядах запорожців. Архієпископ Олексій, доктор церковної історії.

Хитро та вправно, як з молодого і податливого лика плете селянин постоли, плів московський посланець з тутешніми своїми прихильниками розмаїті інтриги, щоб завадити архієпископові Олексію. Сперш владику, аби лиш усунути від роботи Собору, спробували виманити в Москву.

— На основі указу синоду ви конче маєте виїхати до патріарха, — розпоряджався, як у власній коморі, митрополит Платон, штрикнувши настороженим поглядом владику Олексія.