Капелан Армії УНР: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«, подалися вони зі своїми прихильниками в напрямку Чуднова, на з’єднаня з більшовицьким формуванням.

Пащевський тільки не знав про причини раптового від’їзду Симона Петлюри перед походом, то вже згодом чинний прем’єр Ісаак Мазепа розкаже деталі, дивовижними шляхами, аж через Бухарест добравшись до учасників Зимового походу.

Мазепа зайшов до Петлюри напередодні, як той вже готовий був рушати в дорогу. Петлюра виніс з бічної кімнати звичайну шинелю і подав її Ісаакові Прохоровичу.

— Візьміть, ця шинеля для мене була завше щасливою.

Он дірка на висоті грудей, куля пройшла крізь сукно, а мене навіть не ранила — то як ми арсенал від большевиків боронили. А ще прохання не загубити її, привезіть мені потім.

Петлюра від’їхав мовчазний, як ніколи, і слова не вимовив про мету від’їзду — такого ще не траплялося.

І ще чималенько гіркого оповів Мазепа, особливо про стан українства за рубежем. Прибила його листопадова катастрофа, не жменями, а пригорщами сіяла розгубленість і дезорієнтацію, безголов’я і чвари… У віденському журналі «Воля» українці цеберками обливають один одного брудом, чубляться групками чи й окремими особами між собою. Але не тільки про полинне-гірке згадалося Ісаакові Прохоровичу, аж ясніло обличчя, коли мова зайшла про капелу Кошиця, що якраз виступала на найкращих сценах Європи — сперш у Франції, потім Бельгії та Голландії, а завершувала турне в Лондоні. То невпинний тріумф української пісні і всієї нашої музичної культури, казав Мазепа, він на свої очі бачив рецензію у французькій газеті «La Depeche», де кореспондент зізнавався щиро: «Вважаю себе безпомічним передати вражіння від цих двох концертів, які були годинами чистої радости…

З перших акордів губиться почуття реальности, забуваєш убогу землю і переносишся уявою в якийсь святий храм, де празнується чудесний культ вічної краси… Кажуть, що українці з слов’янських народів найближче підходять до нас темпераментом, і дійсно твори, які ми чули учора, не носять печаті безнадійности, вони не мають «покаянного стилю» російських пісень; в цих творах, навпаки, відчуваєш якийсь оптимістичний гумор, делікатну фантазію, яка не раз викликала у мене згадки про наших прегарних композиторів XVI віку».

Ісаак Прохорович якось сковтнув, мов задерло йому від простуди у горлі, як по пам’яті цитував рядки з іншої газети, бельгійської «Journal de Liege»: «Якщо спів має силу перемоги, то брати українці мають бути горді, — вони завоювали своїми піснями Льєж».

Таке воно життя, думав Пащевський, бредучи у колоні зморених вояків, дехто з яких, чалапаючи, навчився навіть здрімнути собі на ходу, ми здатні завоювати Льєж і Париж, Амстердам і Лондон, тільки не здатні Бобринець відвоювати, якийсь хутірець маленький, на якому зродились, землю свою, з якої зросли і пішли на великі життєві шляхи.

Дороги, дороги, дороги…

Залізницю Козятин — Вінниця, безперестанно курсуючи, охороняли білогвардійські поїзди, але дивом без втрат перейшли ту колію, рвучко і несподівано захопили станції Голівка і Голеандра.

На станції отець Пащевський побачив знайомого уже підстаршину, котрий продавав веселі витрішки і речитативом, майже приспівуючи, декламував з Лесі Українки:

Підстаршина переможно у високо піднятих вгору руках тримав, щоправда, не здобуту зброю, але не менш важливу здобич — в одній руці були новісінькі чоботи, в другий, судячи з усього, білогвардійський кітель. На цих станціях українське військо захопило два ешелони Добровольчої армії з одягом. взуттям та іншим таким потрібним майном для бійців.

Доки вояки здирали з себе ганчір’я, з якого не вивітрився як слід ще запах пороху «трикутника смерті» і перевдягалися в обмундирування хай і ворожої армії, зате новісіньке, з сусідньої станції телеграфіст вистукував у штаб Денікіна панічну телеграму: «Разбитая нами Украинская армия оказалась у нас в тылу».

І знову в похід, і знову Пащевський відмовить в проханні вояків підсісти на будь-яку підводу — так і йтиме він усі дві тисячі п’ятсот кілометрів, які суджено буде здолати того Першого Зимового… Стрімкий бій за Липовець, і ось уже отець Павло вітає бійців зі здобуттям першого повітового міста. Щоправда, не обійшлося також, як часто-густо в житті трапляється, без гірчинки. Стрімко і несподівано через день захопили Ставище — там якраз перебував штаб армії генерала Бредова, недавнього завойовника Києва, того самого генерала, що так гонорово заявляв: «Київ — мати міст руських, він ніколи не був українським і не буде!» Заскочені штабісти метнулися в паніці вусібіч, а от Бредова виручив автомобіль. Кіннота полковника Дяченка рвонула за подарований Антантою «ролс-ройсом», сперш удача посміхалася кіннотникам, ось-ось вже наздогнати мали, але далі дорога пішла з гори і врешті авто в густому до того ж тумані вдалось відірватися і втекти.

Самовпевнений подільський губернатор, як виряджав дев’ятого грудня з Вінниці ешелони для білих на фронт, то гонорово хвалився: «С украинцами наконец покончено. Сейчас у нас один враг — большевики, и с ними то мы справимся. Богатый край рассцветет под управлением русского правительства». А вже одинадцятого грудня він втік до Одеси.

Зима набувала узвичаєних споконвіку прав, але армія рухалася, прощупуючи шлях невтомною кінною розвідкою, і рідко на одному місці спинялися більше, аніж на день-два. Як вступали в якесь село, то сперш їх стрічали стривожені очі в щілинах ретельно завішених вікон, бо влади мінялися мало не щотижня, а то й кілька разів на тиждень — коли ж роздивились нарешті ті очі, то розвиднювалося на лицях:

— Та то ж свої! Он і батюшка з ними.

Вибігали на вулиці, несли харч воякам, яка хата і чим багата.

— Беріть, більше днів, ніж ковбас. Ще дорога вам, певне, далека.

А от зброєю ділитися не вельми спішили. М’ялись дядьки, за вухом чухали.

— Знацця, самим ще, чого доброго, знадобиться.

І не знаходилося у всенькому війську бурмотуна, що міг би з легким серцем їх осудити.

На тому довгому та істинно студеному шляху в отця Павла траплялися і сумні, і кумедні, і ті й другі водночас випадки. Довелося якось заночувати в невеликому хуторцеві уже в херсонськім степу — стоптали за перехід ноги та й вистудилися на злющих вітрах, від яких аж душа вимерзала, бо врешті зима пригадала своє покликання.

Набилося чималенько разом з Пащевським козаків у хатину, погодувала їх щиросердна господиня, чим і що лишалося ще в комірці, та й давай на долівці стелити солому для відпочинку.

— А ти, старенький, — каже Пащевському, — лізь під піч, та хоч там відігрійся.

В тутешніх краях підпіччя споконвіку утримувалося охайно й чистенько, відпочивати належало в нім найстаршим та найповажнішим.

Не відмовився цього разу отець Павло відігріти одубіле тіло, тільки вдосвіта розбудив його жіночий лемент.

– І нема ж, людоньки добрі, на них ні хороби, ані холери! Хоч би швидше ота Петлюра прийшла…