Капелан Армії УНР: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

5

Тoй самий френч був на міністрові, в якому бачив його отець Павло останній раз при зустрічі у Кам’янціПодільському, хіба тільки трішки лацкани того френча на нагрудних кишенях чи то витерлися, чи вицвіли. Стіл у міністра геть завалений рівними стосами книг і він визирав із-за них, немов з-за паркана.

— Ви в Каліші й Тарнові уже старожил, а я тільки ось прикидаю собі програму… Як ви тут, як військо, душпастирі?

— Після вітань, обіймів та звичних розпитувань про дорогу міністр ісповідань уряду УНР Іван Огієнко перейшов до справи.

Професор Огієнко з одною валізою в руці, з дружиною й дітьми вчора тільки поселився в дешевенькому готелі «Брістоль», в шостому номері, то ж природно його цікавило все й одразу — отець Павло Пащевський в табори інтернованих прибув разом з армією. А Огієнка Симон Петлюра, по від’їзді Директорії УНР з Кам’янця, залишив головуповноваженим уряду з найкоротшою, певне, в історії директивою: «Бережіть Україну, як можете».

Отець Павло справді встиг побувати в куренях, полках та бригадах і мав уже вироблене враження, як почуває армія після поразки, якої могло і не статися: було військо, був дух у вояків, але не було набоїв. Як Пілат, вмили руки західні держави від української справи, — вмили й навіть не витерли… Повільно, та все ж відходить вояцтво від тих днів з безкінечними атаками, гарматними стрілами і кулеметними чергами і, на подив, попри лихо і злигодню, не вигубило віри в своє, як у добре вимурованій сільській печі, коли вигас вогонь, але тепло ще дише.

— А як православ’я тутешнє, що на думці в душпастирів, особливо поза армією? — нове запитання міністр раз по разу не втомлювався перекидати через свій книжковий частокіл.

Якби ж то була однозначна відповідь у отця Пащевського…

Зустрічався з такими він, як пам’ятний архімандрит Смарагд, що при одній згадці про богослужіння українською мовою шипітиме і шкварчатиме, мов хто з кухлика на розпечений черінь воду хлюпнув, а злі іскри з очей летітимуть, як від точила. Куди рідше траплялись такі, як Олександр Іноземцев, сибіряк, аж із тобольського краю. Він якось відчув душу тутешнього парафіянина, служить тільки Богові й людям — то про нього розказуватиме молодий священик, що по висвяті їхатиме у свою парафію.

— Тебе покликав народ, — передавав священик слова наставлення Іноземцева. — Покликав для праці на ниві Його, на добро твого многостраждального народу.

Не жалій себе. Дай все для нього. Я горджуся вами, молодими священиками-патріотами. Я дякую Господеві, що він посилає вас… Ми повинні разом створити Запорізьку Січ, ви, як пишеться, на паланках, а я в центрі Січі. Чести української не продавай за шмат, як ви кажете, панської ковбаси. Будь гордий з того, чим ти є.

Люблю вас, молодих і сильних духом та багатих любов’ю до своєї Батьківщини, до своєї землі. З Богом у путь, на праве діло, Боже діло…

Спохмурів і насупився міністр ісповідань, як став говорити отець Пащевський про частеньку невизначеність, а то й розгубленість серед якоїсь частки православного духівництва.

— Кордони совалися взад-вперед, межі єпархій зміщалися, — отець Павло з цікавістю біг очима корінцями книг на столі в Івана Івановича. — Досвітком приходський священик прокидається і не знає інколи, як звати буде сьогоднішнього владику свого, і що він від нього почує. А з українською богослужебною літературою взагалі чорний день…

— Ту біду ми давно відчуваємо, — професор став гортати ваговитого записника, мов десь там нотувалася на проблему вичерпна відповідь. — Дещо, ви пам’ятаєте, ми робили. Але саме зараз у нас нагальна потреба власного видавництва. Українізацію марне стримати, а духовенство в масі своїй, вельми московське, мало свідоме нашого руху.

У двері постукали, і помічник міністра, привітавшись мовчки кивком голови, поклав на стіл свіжу пошту.

— Нам треба розіслати ті книги у недільні школи, у редакції газет, громадським організаціям, — перегортав уголос думки Огієнко, як нещодавно гортав свого грубого записника, і одночасно розрізував принесеного конверта.

— Ось підтвердження нашій розмові.

Професор простягнув Пащевському аркуша, й отець Павло швидко побіг очима вздовж рядків. «Ці книги піднесли нас на дусі і заохотили до подальшої щирої роботи. Українці в Америці читають їх з найбільшим заінтересуванням. Найважливіше те, що вашими виданнями заінтересувалися галичани, а це ще один знак, що наша побіда не за горами»…

— То вдячний лист Івана Гундика з-за океану, — Огієнко перейняв назад аркуша. — Але у видавничій справі в таборах, я гадаю, також неміряний обшир роботи.

— А ще душпастирські курси, і то невідкладно відкрити маємо, — виклав першу з думок, з якими прийшов до міністра отець Пащевський.

— Допомога дітям українських біженців, — додав своє професор.

— Висвята нових священиків…

Вони впівголоса викладали свої думки, мовби аркуш на стіл клали поверх аркуша, тих аркушів на тісному й без того столі була ціла стопа, але й ще не кінець.

— Сповіщати про наше церковне життя в Україну та за кордон, інші держави.

— Зав’язати зносини зі Вселенським Патріархом.

— Звернутися до провідництва українських православних приходів у Канаді й Америці з настійним закликом порятувати тут українських дітей…

Лягали на стіл думки-аркуші, які видавались Пащевському чомусь жовтими, бо стільки на них гіркого писано… Щоправда, їх не кидали з безтурботною легкістю, кому і яка цікавіша спаде, бо обоє цілком собі звіт давали: ні на кого сподіватися, самим те і робити.

І робилося. Одна за одною виходять книжки Івана Огієнка: «Українська вимова богослужбового тексту. Правила і зразки вимови», «Український православний молитовник

«, «Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську