Капелан Армії УНР: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

До отця Павла Пащевського послушник прибіг злий, аж очі шкварчали, мов дрібно нарізане сало в пательні на занадто шпаркому вогні.

— Отче, ще ви з ним побалакайте, бо мені вже несила…

Розселюємо жити у нас отих гостей, та все їм не так — то стеля вельми низька, то вікно завузеньке.

В коридорі отець Павло мало не стикнувся з роздратованим чоловіком, який суворо вичитував послушника, розмашисто руками махаючи, мов млин у пожнив’ї на перших осінніх вітрах.

— Даруйте, чоловіче, щось трапилось вельми кепське?

— Високий і плечистий отець Пащевський насторожено глипнув зверху вниз на чоловіка, що гарячкував, наче сипнув хто на нього приском.

— Я вам не «чоловіче», я — архімандрит Смарагд, — опустив руки той, мов раптово стихли всі пожнивні рвучкі вітри. — Я виконую обов’язки ректора Холмської духовної семінарії і не дозволю, щоб до моїх людей ставилися абияк.

— От і познайомимося, — всміхнувся лише одним кутиком вуст отець Павло, якось однією лише половиною обличчя, друга ж зосталася незрушною — чи то від утоми останніх днів і ночей, чи то від стримуваного невдоволення надто вже не на часі вередливим гостем.

Холмська духовна семінарія переїжджала з Москви у Київ. В Холмі, у сподіванні на краще, трималася вона до останнього, лише коли 12 липня 1915 року австроугорська армія підійшла до міста на п’ятнадцять верст і від гарматних снарядів став здригатися архієпископський дім та тривожно гуло в соборі, поспіхом повантажили документи, все найцінніше з колекції Богородицького братства і подалися на схід. Озиралися зі сльозами на очах холмщаки, гнані російськими військовими, ревла худоба, колони рухалися вглиб Росії. Холмська семінарія опинилася на довший час в московському Новоспаському монастирі. Але зірвався більшовицький переворот, в катавасії неймовірно тасувались події, врешті патріарше правління приймає рішення про виселення Холмської духовної консисторії з келій обителі. Дорога семінарії після цього пролягла у Київ.

За вечерею архімандрит трішки схолонув, не таким дратівливим став його тон і менш рвучкими рухи, та отцеві Пащевському все видавалося, що десь у душі сьогоднішнього гостя жевріє притлумлений ще вогонь, мов у покинутому багатті — наче й вкрилося все сірим попелом, і дим здійматися перестав, але досить бодай легкого вітру, як з-під того попелу зачервоніє знову раптово жар, і вихопляться, вигулькнуть дрімалі нещодавно язики потамованого досі полум’я: те списував отець Павло на військовий час, шарпанину та цькування духівництва більшовиками, а ще на звичайнісіньку перевтому. Та тільки не міг він знати про кривду й образу Смарагда, що тліла отим незгасним жаром. Архімандрит же так старався і в Холмі, і в Москві, служив щиро й невсипно, навіть удостоївся нагородження благословенням Священного Синоду, але коли справа зайшла про призначення його ректором семінарії, то завдали йому на тому ж Синоді в Москві неабиякої образи, болісної і неочікуваної.

— Через невислугу десяти років на навчальній службі архімандритом Смарагдом, непевне становище семінарії і малу кількість учнів залишити посаду ректора вакантною. Натомість інспекторові доручити й надалі бути виконувачем обов’язків, — відлунювало під склепінням як присуд за незнану Смарагдом свою провину.

— Антихрист з червоною зіркою поверх брів зійшов на землю, — погляд архімандрита колов гостряком, якось з випадом, наче шпагою штрикав. Пащевський вечеряв зі Смарагдом, підтримувати мову мав би насамперед отець Павло, та гість розговорився і без його зусиль.

– Іоанн Богослов казав про долину біля підніжжя гори Тель-Мегіддо, де згинув цар Ахазія і цар Йосія, долину Армагеддон, а виявилося, що починається все зі стражденної Русі. Це ж бо один в один сказано в Одкровенні:

«І зробить вона, щоб усім — малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам — було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола, щоб ніхто не міг ані купити, ані продати, якщо він не має знамена ймення звірини, або числа ймення його…» Хіба не так?

— Звісно, кріпкий приходить звір, — не став заперечувати Пащевський. — Тільки в розпач впадати не маємо.

— Який розпач? — архімандрит знову, як на коридорі удень, нервувавсь і їжачився, навіть щоки зайшлися густим рум’янцем, мов стояв він навпроти полум’я з печі.

— А ще й ви тут, у Києві, антихристу помагаєте, на шматки рвете церкву, тіло Христове…

— Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе, — отець Пащевський апостольське послання Павла цитував по пам’яті, мав її досить чіпку, а ще помагала йому в навчанні одна особливість — він просто бачив той текст, місце навіть його на певній сторінці.

— А тепер, як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, чи наукою?… Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!..

На подив отця Павла, нетерплячий і рвучкий архімандрит ні разу довшу цитату не перебив, тільки, повільно поклавши ложку, ще довго вслухався у безтурботне туркотіння голубів за вікном у тихому надвечір’ї, мовби те пташине перегукування було важливішим за слова співрозмовника.

— Ви однобоко, а тому хибно тлумачите послання апостола Павла до коринтян, — врешті озвався отець Смарагд. — А ще, смикаючись від’єднатися, ви обвалите, обрушите все православ’я…

— В Росії на церкву давно надягнула влада хомут, — не стримався і собі Пащевський. — А тепер, як у вас при владі червоні погоничі, ви ще побачите, куди вона дійсно рушить…

Архімандрит розмовляв російською, Пащевський відказував українською, значення слів розуміли обоє, тільки говорили насправді, мов через товсте і непроникне скло: видно, як ворушились вуста, кліпали інколи очі, чи, як виникала незгода, губи щомоці затискувалися; вони балакали довго, але так один одного і не почули.

— Хоч обоє душпастирі, але дороги в нас різні, — з сумом нарешті сказав Пащевський — він тоді навіть не зміг би собі уявити, які незабаром довгі дороги, зимові дороги йому судитиме доля, які тисячі верст простеляться невимощеними і недоглянутими, з пізньоосінніми калабанями та сніговими переметами в люту зиму шляхами.

— То вже правда, — вперше за всю вечерю згодився архімандрит Смарагд.

На крутих розворотах і звивинах вельми химерних молодого тоді ще століття двадцятого такі несхожі долі стикались… Вони, як і долі Пащевського та Смарагда, втрапляли у невидиму якусь карусель, їх крутило, вертіло і тисло, аж плющились тіла, і не кожен витримував той неймовірно шалений тиск.

2

Опівночі військова колона вишикувалась у похід.

Спадав тихий сніг на голови тисяч бійців, на довжелезну валку обозу, але на якусь мить над усім велелюддям запанувала тиша, хіба зрідка порушувана побрязкуванням збруї змерзлих коней, в яких шкіра на боках здригалась брижами.