Капелан Армії УНР: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З’ясувалося, то плакала і заламувала руки сусідка: матір у неї захворіла кріпко, на судній дорозі вже однією ногою, а висповідати й соборувати нікому.

— Вимордували ті бандюки всеньких попів, і нема тепер ради, — голосила сусідка у розпачі.

Розказували, що в тутешніх краях з кривавим розмахом погуляли банди: священиків прив’язували до тачанок залізними ланцюгами, обхоплювали ними кругом шиї і пускали коней ускач, аж доки не відривалася голова у нещасної жертви.

Один з козаків узявся заспокоювати сусідку.

— Та знайду я вам батюшку, тільки не плачте.

— Де ж його взяти, як вирізали всіх?!

Пащевський виліз з підпіччя у звичайній для щоденних походів військовій формі, бо ризи беріг тільки для треб.

— Та який з нього батюшка, він в такій, як усі, чумарці…

Аж очі в сусідки круглими стали, як з’явився небавом отець Павло у належному облаченні, зі святими дарами й хрестом на грудях. А як причастив і соборував стареньку, то пішов поголос поміж людом:

— Оце то правдиве військо, з Богом іде.

Нанесли хуторяни козакам хліба й сала, іншої поживи, а як рушало військо в подальший похід, то пристав до його з добрий десяток тутешнього парубоцтва.

Обступали вояків у кожному таки селі, все розпитували, а найбільше юрмилися біля отця Павла, бо ж зроду-віку панотець знався своєю людиною, своєю від дня та години хрещення і аж допоки наступить час гріб запечатати.

— А чи втримаєтеся?

— Чи ж то правда, що червоні більш не воюють з вами, а тільки з Денікіним?

Високий, сажень у плечах, отець Павло повертався до одних, то до других, відказував найбільш нетерплячим.

— Втримаємося, як належно Бога проситимо. А от за червоних і Денікіна — то неправда…

І він вкотре розповідав про таємну інструкцію Троцького, яку розвідці вдалося переловити. «Товарищи!.. — напучував Лев Троцький агітаторів, яких посилав в Україну.

— Конкретно Ваша задача сводится к следующему: Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет. …Говорить, что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью… Труднее дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство только на него и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или провокатор без разбору везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой».

Врешті після якогось такого запитання Пащевський переговорив у командуванні з політреферентом Совенком, аби щонайбільше якоюсь листівкою поширити ту інструкцію, аби люди знали, звідки йде хитрування й лукавство. Порада придалася командуванню і небавом листівка півмільйонним тиражем вже шелестіла у краї в нагорьованих і огрубілих селянських пальцях.

Щирим був Омелянович-Павленко, коли в слові напутньому перед Зимовим походом казав побратимам: буде на тому шляху не з медом. Вичерпувалися набої, і як дійшли до Вознесенська, то хоч у бій іди голіруч. Хвилювалися, як ніколи, вояки, підходили за благословенням до отця Пащевського. А в отця Павла душа у самого не знаходила місця.

— Не маю я вам сказати іншого, окрім істинного у віках: віра спасе вас.

Як почався штурм, то частина бійців мала лише по кілька набоїв, а деякі й зовсім не мали. Червоні зважилися на контратаку, але тут українська кіннота лавою огорнула ворога, все змішалось в затятій рубці, де вирішували уже не патрони, а сила духу. Місто впало. В наказі номер вісімнадцять по Армії командувач писав: «Величезна військова здобич є нагородою козацтву за побіду… Хай цей день сяє славному воїнству за довгий, тяжкий і славний похід».

Командувач мав усі підстави вжити вираз «величезна військова здобич». Тут було взято двадцять вісім гармат, два мільйони рушничних патронів, чотири ешелони військового майна та інше таке потрібне армійське добро.

Які б солодкі слова чергове військо не набалакувало у черговому селі, чим би не присмачувало те улесливе слово, а селянин своїх пізнавав по ділах. Як зайняло українське військо Бобринець, то сорок тисяч пудів хліба, пограбованого більшовицькими формуваннями у тутешнього люду, одразу роздали населенню. Тож люд не тільки ділився харчем — розбирали по домівках хворих та поранених, помагали в розвідці, підсобляли підводами. А як служив у Мотрониному монастирі отець Пащевський хвалебний молебень за щасливий похід і панахиду по вмерлих та забитих козаках і старшинах, то важко було дорахуватися — на молебень більше прийшло військових чи цивільного люду з довколишніх сіл.

Знаючи думку людності, що неслася без пошти і телеграфу, червоне командування запропонувало разом виступити проти денікінців. Але надто багато завдано кривди, щоб з ними бодай розмовляти. Ще раніше ОмеляновичПавленко пропонував Добрармії спільно йти проти червоних — але ті гонорово і зверхньо відмовилися. Тепер же білі самі шукали стежки, аби порозумітися з українським командуванням. Якраз на Різдво двадцятого року начальник одного з фронтових відділів Добрармії полковник Попов направив українському командуванню листа: «Начальник Ольгопольского отряда Добрармии. 7 января 1920 года. № 0341, станция Голта.

Господин командир, согласно приказанию моего начальства, прошу Вас не отказать ответить на следующие вопросы:

1. Согласно ли украинское командование вступить в переговоры с командованием Юга России, возглавляемым генералом Деникиным, о прекращении между этими армиями враждебных действий для совместной боевой работы с нашим общим врагом — коммунистами.

2. Мне приказано передать просьбу, чтобы переговоры в случае благоприятного их исхода и будущий союз наш не обусловливался пока никакими «политическими» обещаниями той или иной стороны, так как политика требует времени, а враг сейчас близок.

3. Если Вы на эти переговоры согласитесь, то будьте добры для ускорения дела прислать какого-либо уполномоченного для переговоров на станцию Головатовское или иную, какую Вам будет удобнее, станцию. Какую станцию Вы выберете, благоволите сообщить, дабы я мог установить с Вами связь. Прошу принять уверение в моем к Вам уважении. Полковник Попов».

Не можна зробити закиду в нещирості та необ’єктивній оцінці становища цьому полковникові, коли в іншому листі він зізнається: «…У вас є те, чого немає у нас, — прихильність людності. У нас є те, чого бракує Вам, — військове знаряддя. Коли б ми йшли у згоді, то Україна не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія в Москві прикінчила б комуністичну гідру. Полковник Попов».