Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Була в Юрія Немирича одна пригода, яку він сам не втямив як слід і пояснити не зміг. Він довго стояв, а потім, втомившись, у крісло присів навпроти картини Пітера Брейгеля «Вавилонська вежа», подумки захоплюючись вправністю художника, його вмінням виписати все так, що, видавалося, кожного предмета можна рукою торкнутися, настільки наяву, об’ємно і зримо він був. Над містом, що розкинулося в глибині картини, височіє сім поверхів вже збудованої вежі, будується восьмий. До пристані на річці Євфрат прибувають кораблі, тихо похитується пліт на хвилях.

Ген-ген у височіні пропливають хмари, час від часу окутуючи верхівку вежі, вони досить прудко біжать; то вже не картина перед Юрієм, хоч і писана вельми вдатним майстром, то справжнісінькі хмари женуть вітри. Мало того, Немиричу чується дзенькіт знарядь каменотесів, перегук торгового люду на пристані; на мить якусь Юрій від несподіванки заціпенів, а тоді крутнув головою, мов щойно з води випірнув.

Він ще раз струснув головою, аби впевнитися, що не спить, та однаково видиво стрімких хмар на свіжому вітрі не зникло, і так само цюкали віддалік каменотеси та чувся безладний перегук голосів на пристані. Юрій невпевнено ступив крок уперед, потім ще кілька кроків зробив — він ішов по розпеченій гарячим південним сонцем землі, і лише жовтуватий порох легенько спурхував з-під його ніг.

Юрію конче заманулося зайти в цю велетенську вежу, де, як оповідали йому легенду ще в Лейдені, можна віч-на-віч зустрітися з минулим або майбутнім — бувалі мандрівники клялися, що таке в тих краях з ними траплялося. Бокуючи від гурту людського, серед якого вирізнялася постать у дорогому, напевне, царському облаченні, він, від гріха подалі, окружним якось шляхом добрався безперешкодно до входу.

Поважний стражник з ваговитим мечем при боці та довгим списом, не повівши навіть очима незрушними, світло-сірими, як олов’яні ґудзики, пробурмотів скоромовкою завчене і повторюване багато разів:

— Великий цар вавилонський, цар царів світу, не боронить заходити чужоземцям. Не дозволено тільки втручатися в те, що побачать.

Юрій став підніматися, сторожко озираючись, кам’яними, грубо обтесаними східцями вавилонської вежі. В залі найпершій, заледве переступив поріг, спинився нараз спантеличено: немов розтанули стіни і постали перед очима обриси незнайомого міста, чимось схожого з розповідей на Москву.

Площа перед Юрієм вся забита озброєними стрільцями, голодними і дратівливими, як спасівські ґедзі, бо воювати силують, а жалування не дають, нінащо жити. Гомін тривожний понад головами лине: на ґанок палацу вискакує якийсь чоловік і кулаками суче в бік стрілецького натовпу:

— Воровство, измена, всех наказать!

— Хто такий, що за пришелепа? — зашелестіло рядами.

— А то синок стрілецького начальника такий мудрий...

Ревнув кревною помстою натовп, кілька стрільців одним духом вискочили на ґанок і схопили того, що сукав кулаками: його за руки і ноги розгойдували, як мішка картопляного, і кинули на підставлені знизу списи... Тільки кров вусібіч пирскнула, як проштрикнули тіло списи навиліт, та ще зойк з сотень грудей вирвався, але не був то зойк співчуття чи жалю, а хіба мстивий та ще видивом вельми вдоволений.

Раптом на ґанку з’явився старий чоловік, якого Юрій знав напевне колись, от тільки голову чоловікові вибілили літа та обличчя взяли зморшки, що побігли по ньому, мов по яблуку спеченому: Боже, тож Артамон Матвєєв...

— Синки, діти мої, — прикладав до грудей він руки, — не слухайте криводушних балачок, не вірте язикові лукавому...

Знову загрозливий гул наростав на площі, сперш віддалений, та поступово брався у силі, аж доки не ввірвався збуренням і хрипкими криками:

— Їсти нічого!

— Поділися добром!

— Пішов геть, старий пес!

Стрімко вихопилися знову на ґанок кілька стрільців, взяли за руки і ноги старого, та все ж йому повезло: скинули не на списи готові, а просто на землю. Та не довго щастило Матвєєву: сперш копняками вгостили, потім хтось вихопив шаблю і навскіс полоснув, далі його обступили злі і до помсти жадібні, чиї душі за роки безперервних війн зів’яли і вичахли, — рубали навскіс і прямо, з відтяжкою і з усього плеча, з насолодою звиклих до вбивства, з втіхою безсердечною вояки бездумного, якому іншої втіхи не судила жорстока доля.

І згадав тут Юрій чомусь старого кобзаря з Конотопа. Як підходив до міста Ромодановський з військом, то з іконами та коругвами процесія його зустрічати вийшла: як-не-як, християни все-таки йдуть... Та познущалися з люду тутешнього по-бусурманськи.

За немилосердно пограбоване і поглумоване місто хтось Ромодановському дорікнув.

— Винуватого бог сам знайде, а за труди воїнам нагорода нележить...

Оповідали, що старий той і сліпий кобзар, як дійшли до нього слова ці, прочитав знану тільки йому молитву і сказав:

— Хай же буде потому — винуватого Бог сам знайде. І кара праведна не обмине.

Думки Немирича перебив шум людей справа попереду, там вовтузилися чомусь, та за спинами нічого не видно. Юрій поспитав стрільця, що поруч стояв, чи він знає, що трапилося.

— Ромодановский... Ведущее его за власы и браду, зело ругательно терзаху и по лицам бивше...

— Тікав, паскуда, — докинув інший стрілець. — Але наздогнали-таки. Між патріаршим двором і Чудовим монастирем взяли, якраз навпроти Посольського Приказу.

Диво дивнеє: Юрію раптом стало шкода цього чоловіка. Зарозумілий і чванливий у перемовинах, у яких з ним Немиричу випадало мати справу, через губу не сплюне, ось тут, перед простими і темними, мов підмосковні пущі, стрільцями, Ромодановський став зовсім іншим. Він то борюкався, силячись вирватися, то хапливо цілував давно не миті руки стрільців.

— І винуватого кара нехай ніколи не обмине, — повторив Юрій слова кобзаря. — Кріпка в старого була молитва.

Тим часом Ромодановського далі волокли за бороду, попутно копаючи, коли ж підтягли до Разряду, то підняли на списи, як впольовану звірину піднімають, а тоді, опустивши на землю, порубали на частки, немов капусту.