— А те, що моєму попереднику, американцеві Мейплу Вайту, якимось чином вдалося піднятися на плато. Інакше як би він побачив те чудовисько, яке намалював у своєму альбомі?
— Отже, ви забігаєте наперед, не чекаючи, коли все це буде підтверджено, — вперто заперечив Саммерлі. — Я визнаю існування плато, бо маю його перед очима, але чи є на ньому життя, цього мені ще ніхто не довів.
— Визнаєте ви щось чи не визнаєте, — це, сер, зовсім неважливо. Втім, я радий, що наявність самого плато все ж дійшла до вашої свідомості.
Челленджер підняв голову і раптом, схопившись із місця, вхопив Саммерлі за коміра та задер йому підборіддя догори.
— Ну, сер, — вигукнув він хрипким від хвилювання голосом, — тепер переконалися, що на плато є тваринний світ?
Я вже згадував про густі френзлі зелені, що облямовують края кам’яної гряди. Так от, із цих заростів раптом з’явилася якась чорна лискуча істота. Вона повільно підповзла до урвища, звісившись над ним, і тут ми розгледіли, що це величезна змія з пласкою, схожою на лопату головою. З хвилину вона гойдалася над урвищем, граючи на сонці своїми гладкими, немов відполірованими кільцями, потім повільно подалася назад і зникла в кущах.
Це видовище так захопило Саммерлі, що спочатку він навіть не намагався вирватися з лап Челленджера. Але потім схаменувся і, відштовхнувши від себе свого колегу, знову набрав гідного вигляду.
— Професоре Челленджер, — оголосив він, — я був би дуже радий, якби ви знайшли якийсь інший спосіб привертати увагу до своїх слів, замість того, щоб задирати моє підборіддя догори. Таке нахабство не виправдовує навіть поява вельми пересічного пітона.
— Але все ж на плато є життя! — переможно вигукнув його колега. — І тепер, коли ця моя теза отримала настільки наочне підтвердження, що оскаржувати її не стануть навіть найбільш упереджені і тупі голови, я пропоную негайно покинути стоянку та вирушити в західному напрямку на пошуки того місця, звідки можна буде влаштувати підйом.
Підніжжя хребта було кам’янисте, нерівне, тому ми просувалися вперед повільно і з великими труднощами. Але несподівана знахідка підбадьорила нас: ми натрапили на сліди чиєїсь давньої стоянки. Серед каміння валялися кілька бляшанок з-під чиказьких м’ясних консервів, зламаний ніж до них, пляшка з етикеткою «Бренді» та багато інших звичайних у таких випадках дрібничок. Зім’ята подерта газета виявилася «Демократом Чикаґо», але від якого вона була числа, визначити нам не вдалося.
— Це не моє, — сказав Челленджер. — Це, мабуть, Мейпл Вайт залишив.
Лорд Джон уважно розглядав стовбур високої деревоподібної папороті, в тіні якого була влаштована стоянка.
— Погляньте-но, — кивнув він. — Мені здається, це щось на кшталт вказівного стовпа.
До дерева гострим кінцем на захід була прибита тріска.
— Саме так! — вигукнув Челленджер. — Нічого іншого і бути не може. Наш попередник тямив, що його майбутній шлях пов’язаний із небезпеками, і залишив цю вказівку на той випадок, якщо його будуть шукати. Зачекайте, може, знайдемо ще якісь інші сліди.
Він мав рацію, але яким несподіваним і страшним було те, що ми побачили! Біля самого підніжжя хребта тягнулися високі зарості бамбука, такі ж, як ті, крізь які нам доводилося продиратися на початку нашої подорожі. Його стебла сягали часом двадцяти футів, а гострі міцні верхівки стирчали догори, немов справжні списи. Ми просувалися вздовж цих заростів і раптом помітили, що там блиснуло щось біле. Я просунув голову між стеблами і побачив череп. За кілька кроків від нього, ближче до краю, лежав і весь скелет.
Індіанці швидко розчистили ножами це місце, і трагедія, що сталася тут, постала перед нами в усіх подробицях. Від одягу загиблого залишилося саме лахміття, але черевики на голих кістках збереглися цілими, і по них можна було дізнатися, що їхній колишній власник — європеєць. Серед кісток лежали золотий годинник нью-йоркської фірми «Гадсон» і стилографічне перо на ланцюжку. Тут же валявся срібний портсигар із вигравіруваним на накривці написом: «Дж. К. від А. Е. С.» Портсигар не встиг потемніти, отже, нещасний випадок стався не так уже давно.
— Хто ж це? — поцікавився лорд Джон. — Ось бідолаха! Жодної цілої кісточки не залишилося!
— І бамбук стирчить крізь ребра, — зауважив Саммерлі. — Правда, він росте напрочуд швидко, але все ж важко припустити, що стебла могли витягнутися до двадцяти футів за той час, поки скелет лежить тут.
— Що стосується особи загиблого, — зазначив Челленджер, — то щодо цього не маю жодних сумнівів. До того, як приєднатися до вас у фазенді, я порозпитував про Мейпла Вайта. У Парі про нього нічого не чули. На щастя, мене навів на слід один малюнок із його альбому. Пригадуєте, сніданок у Розаріо в одного священика. Ось цього священика мені вдалося знайти, і хоча він виявився великим сперечальником і страшенно образився, коли я став йому доводити, що релігійні вірування не встоять перед потужною дією сучасної науки, все ж наша бесіда не минула даремно. Мейпл Вайт приїжджав до Розаріо чотири роки тому, тобто за два роки до своєї смерті. Він був не сам, із ним мандрував його приятель, американець на ім’я Джеймс Колвер, котрий на берег не сходив і зі священиком не зустрічався. Тому можемо не сумніватися, що перед нами останки цього Джеймса Колвера.
— Ще менше сумнівів викликають у мене обставини його смерті, — додав лорд Джон. — Він упав зі скелі або його скинули звідти і нещасний напоровся на бамбук. Інакше ніяк не поясниш переламані кістки. Та й бамбук не міг би так хутко прорости крізь його тіло.
Ми мовчки витріщалися на останки, що лежали перед нами, вдумуючись у значення того, що сказав лорд Джон Рокстон. Виступ скелі важким молотом нависав над бамбуковими хащами. Американець звалився звідтіля. Але чи сам він звалився? Чи справді це був нещасний випадок? А, може... І чомусь зловісним і страшним повіяло на нас при думці про цю невідому країну.
Не порушуючи мовчанки, ми рушили далі вздовж кам’яної стіни, такої ж стрімкої та гладкої, як і ті безкраї крижані поля Антарктики, які, якщо вірити описам, простягаються від горизонту до горизонту, високо здіймаючись над щоглами кораблів, що загубилися серед них. Упродовж перших п’яти миль ми не побачили жодної щілини, навіть жодної тріщинки в цій гряді скель. Аж раптом перед нами блиснув промінчик надії. У невеликій заглибині, куди не могли потрапити струмені дощу, була намальована крейдою стрілка, яка вказувала, як і раніше, на захід.
— Знову Мейпл Вайт, — зауважив професор Челленджер. — Він, вочевидь, передчував, що його стопами підуть люди, гідні обережної турботи.
— Отже, він мав при собі крейду?
— Аякже! У його дорожньому наплічнику було ціле пуделко з пастельними олівцями. Пригадую, я звернув увагу, що від білого залишився хіба огризок.
— Дуже переконливий доказ, — зронив Саммерлі. — Що ж, ходімо за його вказівками та просунемося далі на захід.
Ми пройшли ще п’ять миль і знову побачили білу стрілку на скелі. У цьому місці в кам’яній стіні з’явилася перша вузька ущелина. В ній знову була намальована стрілочка, але цього разу вона вказувала кудись угору.
Якою врочистістю дихало це місце! Гігантські скелі, клаптик блакитного неба над ними і темрява улоговини, бо світло майже не проникало сюди крізь подвійні фалди зелені. Ми вже кілька годин нічого не їли, виснажливий шлях по каменюках втомив нас, але хіба можна було затримуватися тут! Наказавши індіанцям розбити табір, ми четверо в супроводі двох метисів рушили далі, в глиб тісної ущелини.
Біля входу вона була не більше сорока футів завширшки, але потім швидко почала звужуватися і нарешті вперлася в укіс, такий крутий і слизький, що про підйом тут годі було й думати. Наш попередник явно мав на увазі щось інше. Ми повернули назад — ущелина була всього лише в чверть милі завглибшки, — і раптом гостре око лорда Джона знайшло те, що нам було треба. Високо, над самою головою у нас із загального мороку виступала ще темніша пляма. Це був, без сумніву, вхід у якусь печеру.