Нехай наші друзі на батьківщині порадіють разом із нами — ми дісталися мети своєї подорожі і тепер можемо сказати, що твердження професора можна буде перевірити. Правда, на плато наша експедиція ще не підіймалася, але воно тут, перед нами, і при його вигляді навіть професор Саммерлі дещо змирився в душі. Він, звісно, не припускає й думки, що його суперник має слушність, але сперечатися став менше і здебільшого зберігає насторожену мовчанку.
Однак повернуся назад і продовжу свою розповідь із того місця, на якому зупинився. Ми відсилаємо назад одного з індіанців, котрий дуже поранив руку, й я відправлю листа з ним, але чи дійде він колись за призначенням, дуже в цьому сумніваюся.
Останній мій запис був зроблений того дня, коли ми намірялися покинути індіанське селище, до якого нас доправила «Есмеральда». Цього разу доводиться починати з неприємного, позаяк того вечора між двома членами нашої групи сталася перша серйозна сварка, що мало не закінчилася трагічно. Постійні сутички між професорами, певна річ, не враховуються. Я вже писав про нашого метиса Гомеса, котрий балакає англійською. Він чудовий працівник, дуже сумлінний, але страждає хворобливою цікавістю — хибою, властивою більшості людей. Останнього вечора перед від’їздом із селища Гомес, либонь, сховався десь біля хатини, в якій ми обмірковували наші плани, і став підслуховувати. Велетень Замбо відданий нам, як собака, і до того ж ненавидить метисів, як і всі представники його раси, схопив шалапута і притягнув до хижі. Гомес махнув ножем і зарізав би негра, якби той, маючи реально неймовірну силу, не зумів обеззброїти його однією рукою. Ми висварили їх обох, змусили потиснути навзаєм руки і сподіваємося, що цим проблема вичерпається. Що ж стосується ворожнечі між нашими двома вченими мужами, то вона не лише не вщухає, але розгорається все дужче і запекліше. Челленджер, маю зізнатися, поводиться вкрай зухвало, а злий язик Саммерлі жодною мірою не сприяє їхньому примиренню. Наприклад, учора Челленджер заявив, що не любить гуляти по набережній Темзи — йому, бачте, сумно споглядати на той останній притулок, що його чекає. У професора немає ні найменших сумнівів, що його прах буде покоїтися в Вестмінстерському абатстві. Саммерлі відповів квасною посмішкою і мовив:
— Наскільки я знаю, Мілбенкську в’язницю вже зруйнували.
Величезна зарозумілість Челленджера не дозволяє йому ображатися на такі шпильки, тому він лише всміхнувся в бороду і промовив поблажливим тоном, немов звертаючись до малюка:
— Справді, справді!
За розумом і рівнем знань ці двоє чоловіків можуть зайняти місце в першому ряду світил науки, але насправді вони зовсім як діти. Один — сухенький, буркотливий, інший — огрядний і владний. Розум, воля, душа... Чим більше пізнаєш життя, тим ясніше усвідомлюєш, як часто одне не відповідає іншому!
Наступного дня після описаної події ми вирушили в дорогу, і цю дату можна вважати початком нашої чудової експедиції. Все спорядження комфортно помістилося в двох човнах, а ми самі розбилися на дві групи, по шість осіб у кожній, причому в інтересах загального спокою професорів розсадили по різних пірогах. Я сів із Челленджером, котрий перебував у стані безмовного екстазу й усім своїм виглядом випромінював задоволення. Але мені вже доводилося спостерігати його в іншому гуморі, й я щомиті був готовий почути грім серед ясного неба. З цією людиною ніколи не можна почуватися спокійним, зате в його товаристві не занудьгуєш, бо він весь час змушує тебе тремтіти в очікуванні раптового вибуху його бурхливого темпераменту.
Два дні ми підіймалися вгору широкою річкою, вода в якій була темна, але така прозора, що крізь неї виднілося дно. Такою є половина всіх приток Амазонки, в інших же вода мутно-білого кольору, бо все залежить від місцевості, по якій вони протікають: там, де є рослинний перегній, вода в річках прозора, а в глинистому ґрунті вона замутнена. Пороги нам зустрілися двічі, й обидва рази ми робили обхід на півмилі, перетягуючи все своє майно на руках. Ліс по обох берегах був вікової давнини, а через такий легше пробиратися, ніж крізь густу поросль чагарнику, тому наша поклажа не завдавала нам особливих незручностей. Мені ніколи не забути відчуття урочистої таємниці, яку я відчув у цих лісах. Корінний городянин не може навіть уявити собі таких могутніх дерев, що майже на недосяжній для погляду висоті сплітають готичні стріли гілок у суцільний зелений намет, крізь який лише подекуди, пронизуючи на мить золотом цю урочисту темряву, пробивається сонячне проміння. Густий м’який килим торішнього листя глушив наші кроки. Ми йшли, охоплені таким благоговінням, яке відчуваєш хіба лише під похмурим склепінням Вестмінстерського абатства, і навіть професор Челленджер стишив свій гучний бас до шепоту. Якби я був тут сам, то ніколи б не дізнався назв цих гігантських дерев, але наші вчені інколи нам показували кедри, величезні тополі, червоні дерева і безліч інших порід, завдяки великій кількості яких цей континент став для людини головним постачальником тих дарів природи, що стосуються рослинного світу, тоді як його тваринний світ украй бідний.
На темних стовбурах палали яскраві орхідеї та лишайники, що вражали своєю барвою, а коли випадковий промінь сонця падав на золоту аламанду[7], яскраво-червоні зірки жаксонії або густо-сині грона іпомеї[8], здавалося, що так буває хіба в казці. Все живе в цих дрімучих лісах тягнеться догори, до світла, бо без нього — смерть. Кожен паросток, навіть найслабший, пробивається все вище і вище, обплітаючись навколо своїх потужніших і стрімкіших побратимів. Повзучі рослини досягають тут жахливих розмірів, а ті, яким, на думку європейця, ніби й не годиться витися, мимоволі осягають це мистецтво, аби вирватися з густого мороку. Наприклад, я бачив, як звичайна кропива, жасмин і навіть пальма ясітара обмотували стовбури кедрів, пробираючись до самих їхніх вершечків.
Унизу, під величним склепінням зелені, не було чутно ні шереху, ні писку, але десь високо над нашими головами відбувався невпинний рух. Там у променях сонця тулився цілий світ змій, мавп, птахів і лінивців, які, ймовірно, здивовано витріщалися на крихітні людські постаті, які пробираються внизу, на самому дні цієї наповненої таємничим мороком безодні.
На світанку і при заході сонця лісові хащі гуділи дружним завиванням мавп-ревунів і пронизливим щебетом довгохвостих папуг, але в спекотні години ми чули лише дзижчання комах, що нагадує віддалений гул прибою, і більше нічого... Ніщо не порушувало урочистої величі цієї колонади стовбурів, що ховаються вершинами в темряві, яка нависала над нами. Лише раз у густому затінку під деревами незграбно прошкандибав якийсь клишоногий звір — чи то мурахоїд, чи то ведмідь. Це була єдина ознака того, що в лісах Амазонки живе пересувається і по землі.
А тим часом певні інші ознаки свідчили і про присутність людини в цих таємничих нетрях — людини, котра перебувала не так далеко від нас. На третій день ми почули якийсь дивний ритмічний гул, який то затихає, то знову струшує повітря своїм урочистим гуркотом, і так весь ранок. Коли цей гул уперше долинув до нас, човни пливли на відстані кількох ярдів один від одного. Індіанці завмерли, наче перетворившись у бронзові скульптури, а на їхніх обличчях був написаний жах.
— Що це? — спитав я.
— Барабани, — недбало відповів лорд Джон. — Бойові барабани. Мені вже доводилося їх чути.
— Атож, сер, це бойові барабани, — підтвердив метис Гомес. — Індіанці — злий народ. Вони стежать за нами. Індіанці хочуть вбити нас.
— Яким це чином вони примудрилися нас вистежити? — поцікавився я, вдивляючись у темну, нерухому гущавину.
Метис стенув плечима:
— Індіанці все вміють. Вони стежать за нами. Так завжди буває. Барабани перемовляються між собою. Індіанці хочуть нас убити.
До полудня (в моєму нотатнику зазначено, що це було у вівторок 8 серпня) гул із щонайменше шести-семи барабанів оточував нас із усіх боків. Вони то частішали ритм, то сповільнювали. Ось десь на сході почувся чіткий, уривчастий дріб... пауза... густий гул звідкілясь із півночі. Цей безперервний гуркіт звучав майже як запитання та відповіді. У ньому було щось грізне, що неймовірно діяло на нерви. Він зливався в слова — ті самі, які не переставав повторювати наш метис: «Вб’ємо... вб’ємо...» У мовчазному лісі не було ні найменшого руху. Темна завіса зелені дихала спокоєм і миром, властивим винятково природі, але крізь неї без упину мчала одна і та ж звістка, яку посилав нам побратим-чоловік. «Вб’ємо», — промовляли ті, хто був на сході. «Вб’ємо», — відповідали їм із півночі.
Барабани гуркотіли та перешіптувалися весь день, і загроза, що звучала в їхніх голосах, відбивалася жахом на обличчях наших кольорових супутників. Навіть сміливий, хвалькуватий метис, вочевидь, боявся. Зате того ж дня у мене з’явилася нагода переконатися, що Саммерлі та Челленджер володіють вищою мужністю — мужністю освіченого розуму. З такою ж відвагою тримався Дарвін серед ґаучо Аргентини і Воллес — серед малайських мисливців за черепами. Так уже уклала милостива природа: людина не може думати про дві речі водночас, і там, де промовляє наукова допитливість, місця для особистих міркувань не залишається.
Обоє професорів не пропускали жодної птахи на льоту, жодного кущика на березі й іноді поновлювали запеклу суперечку, не помічаючи таємничого грізного гуркоту. Саммерлі, як і раніше, огризався на Челленджера, котрий за своєю звичкою гудів басом, але ні той, ні інший не вважали за потрібне хоча б одним словом обмовитися про барабани індіанців, нібито все це відбувалося в курильні клубу Королівського товариства на Сент-Джеймс-стрит. Вони лише раз удостоїли індіанців своєю увагою.
— Канібали племені міранха, а може, й амаюака, — заявив Челленджер, тицьнувши великим пальцем у бік лісу, звідки лунав гуркіт барабанів.
— Згоден, сер, — відповів Саммерлі, — і, як всі тутешні племена, вони належать до монголоїдної раси, а мова у них полісинтетична.
— Ще б пак, полісинтетична, — поблажливо погодився Челленджер. — Наскільки я знаю, інших мов на цьому континенті не існує. Маю записаними понад сотню різних діалектів. Але щодо монголоїдної раси, то в цьому дуже сумніваюся.
— А здавалося б, достатньо лише поверхневого знайомства з порівняльною анатомією, щоб визнати цю теорію правильною, — уїдливо зауважив Саммерлі.
Челленджер із войовничим запалом випнув підборіддя вперед. Криси солом’яного бриля та борода — ось і все, що залишилося нашим поглядам.
— Маєте рацію, сер, поверхневе знайомство нічого іншого дати не може. Але глибокі знання змушують робити й інші висновки.
Вони злісно їли один одного очима, а в цей час по джунглях ледве чутним шепотом линув відгомін: «Уб’ємо... вб’ємо... вб’ємо...»
Увечері ми вивели човни на середину річки, пристосували замість якорів важке каміння і приготувалися до можливого нападу. Однак ніч минула спокійно, і на світанку ми рушили далі під затихаючий удалині барабанний дріб. Близько третьої години дня нам перегородили шлях високі пороги, що тяглися милі на півтори, ті самі, на яких професор Челленджер зазнав аварії під час його першої експедиції.