Ми сиділи за очеретяним столом, на якому лежав запечатаний конверт. На ньому нерівним почерком професора Челленджера було надряпано наступне: «Інструкція лорду Джону Рокстону та його супутникам. Відкрити в місті Манаос 15 липня рівно о 12-й годині дня».
Лорд Джон поклав годинника на стіл поруч із собою.
— Ще сім хвилин, — заявив він. — Дідок дуже пунктуальний.
Професор Саммерлі криво всміхнувся і простягнув до конверта свою худу руку.
— Мені здається, байдуже, коли відкрити, зараз чи через сім хвилин, — зауважив він. — Це все те ж шарлатанство та кривляння, якими, на жаль, уславився автор листа.
— Ні, якщо грати, то за всіма правилами, — заперечив лорд Джон. — Парадом командує старигань Челленджер, і нас занесло сюди за його милістю. З нашого боку буде просто непристойно, якщо ми ретельно не виконаємо його розпоряджень.
— Бозна-що! — розсердився професор. — Мене і в Лондоні це обурювало, а чим далі, тим стає гірше і нестерпніше! Не знаю, що там у цьому конверті, але якщо немає дуже докладного маршруту, я сяду на перший же пароплав і спробую ще застати «Болівію» в Парі. Зрештою, у мене знайдеться важливіша робота, ніж викривати марення якогось маніяка. Ну, Рокстоне, тепер уже час.
— Авжеж, час минув, — погодився лорд Джон. — Можна діяти.
Він розкрив конверт складаним ножем, вийняв звідти складений навпіл аркуш паперу, обережно розправив його і поклав на стіл. Він був чистісіньким. Лорд Джон перегорнув аркуш на інший бік. Там також нічого не було. Ми розгублено перезирнулись і нас аж заціпило, але важку тишу раптом порушив зневажливий регіт професора Саммерлі.
— Це ж щиросердне зізнання! — вигукнув він. — Що ще вам треба? Чоловік особисто підтвердив власне шахрайство. Нам залишається лише повернутися додому і привселюдно назвати його нахабним брехуном, ким він і є насправді.
— Симпатичне чорнило! — вирвалося у мене.
— Навряд чи, — відповів лорд Рокстон, підіймаючи папір проти світла. — Ні, любий юначе, нема чого себе дурити. Можу закластися на що завгодно, що на цьому аркуші нічого не було написано.
— Дозвольте увійти? — прогудів чийсь голос із веранди.
Приземкувата постать з’явилася в освітленій проймі двері. Цей голос! Ця непомірна ширина плечей! Ми дружно зойкнули та посхоплювалися, коли перед нами в безглуздому дитячому солом’яному брилі з барвистою стрічкою, в парусинових черевиках, носаки яких при кожному кроці повертав у різні боки, виріс Челленджер власною персоною. Він зупинився на яскравому світлі, встромив руки в кишені куртки, випнув уперед свою розкішну ассірійську бороду та спрямував на нас зухвалий погляд з-під примружених повік.
— Все ж довелося спізнитися на кілька хвилин, — мовив він, виймаючи з кишені годинника. — Вручаючи вам цей конверт, зізнаюся, не розраховував, що ви його взагалі розкриєте, оскільки із самого початку вирішив долучитися до вас раніше за зазначену годину. Винуватці цієї прикрої затримки — бовдур лоцман і мілина, яка настільки недоречно трапилася на нашому шляху. Боюся, що я мимоволі надав моєму колезі професорові Саммерлі гарну причину познущатися наді мною.
— Маю вам сказати, сер, — з доволі суворою інтонацією зронив лорд Джон, — що ваш приїзд дещо полегшує неприємне становище, яке виникло, бо ми вже було вирішили, що наша експедиція підійшла до передчасного кінця. Проте відмовляюся розуміти, що змусило вас вдатися до таких дивних жартів.
Замість відповіді професор Челленджер підійшов до столу, привітався за руку зі мною і з лордом Джоном, відважив образливо церемонний уклін професору Саммерлі й опустився в плетене крісло, яке скрипнуло й аж затремтіло під його вагою.
— У вас усе готово, щоб рушати в дорогу? — спитав він.
— Можна їхати хоч завтра.
— Так і зробимо. Тепер вам не знадобиться якихось мап, ніяких вказівок — я сам буду вашим провідником, цінуйте це! Я із самого початку вирішив очолити експедицію, і ви переконаєтесь, що жодна, навіть найдокладніша мапа не замінить вам мого досвіду і мого керівництва. Що ж стосується цих невинних хитрощів із конвертом, то якби я заздалегідь посвятив вас у свої плани, мені довелося б відбиватися від ваших наполегливих прохань їхати сюди вкупі.
— Від мене ви б цього не дочекалися, сер! — у запалі вигукнув професор Саммерлі. — Хіба лише якщо б на всьому Атлантичному океані не знайшлося іншого пароплава!
Челленджер лише махнув у його бік волохатою ручиською.
— Здоровий глузд підкаже вам, що я керувався правильними міркуваннями. Мені треба було зберегти за собою свободу дій, із тим, аби з’явитися тут тієї миті, коли моя присутність виявиться необхідною. Ця мить настала. Тепер ваша доля в надійних руках. Ви дістанетесь куди треба. Відтепер керувати експедицією буду я. Прошу вас закінчити за сьогоднішній день усі приготування, щоб завтра вдосвіта ми могли знятися з місця. Мій час дуже цінний, ваш також, хоч і меншою мірою. Тому пропоную якомога швидше пройти весь шлях, а в його кінці я покажу вам те, заради чого ви сюди приїхали.
Лорд Джон Рокстон уже кілька днів тому зафрахтував великий паровий катер «Есмеральда», на якому ми мали податися вгору Амазонкою. Пора року не відігравала жодної ролі при відправці нашої експедиції, позаяк температура тут тримається в межах сімдесяти п’яти — дев’яноста градусів за Фаренґейтом як узимку, так і влітку. Інша річ — сезон дощів: він триває з грудня по травень, і вода в річці поступово піднімається, досягаючи сорока футів понад звичайного рівня. Амазонка виходить із берегів, заливає величезні простори, перетворюючи велику ділянку (її місцева назва Ґапо) в суцільне багно, яким якщо піти пішки, то загрузнеш, а на човні не проїдеш через мілководдя. До червня вода починає спадати, а в жовтні або листопаді її рівень досягає найнижчої точки. Відправка нашої експедиції збігалася саме з тим періодом, коли велична річка з усіма її притоками тримається більш-менш у своїх берегах.
Течія в Амазонці не надто стрімка, адже ухил її русла не перевищує восьми дюймів на милю. Навряд чи є на світі річка, зручніша для навігації. Тут переважають південно-східні вихори, і до кордону з Перу вітрильники добираються хутко, а назад пливуть униз за течією. Що стосується нашої «Есмеральди», то її хода завдяки прекрасній машинерії не залежала від ледачої річки, і ми рухалися з такою швидкістю, наче це була не Амазонка, а застояний ставок.
Перші три дні наш катер тримав курс на північний захід, угору за течією. Хоча гирло Амазонки лежить від цих місцин на відстані кількох тисяч миль, вона настільки тут широка, що з середини річки обидва береги здаються ледве помітною лінією десь біля самого виднокраю. На четвертий день після нашого відплиття з Манаосу ми звернули в одну з приток, яка в гирлі майже не поступається шириною самій Амазонці, але небавом почала швидко звужуватися. Минуло ще два дні, і ми підійшли до якогось індіанського селища, де професор запропонував нам висадитися, а «Есмеральду» відправив назад до Манаосу. Незабаром почнуться пороги, пояснив він, і катеру тут не пройти. По-секрету ж додав, що ми наблизилися до підступів до невідомої країни, отже, чим менше люду знатиме нашу таємницю, тим краще. З цією ж метою він узяв із кожного з нас чесне слово, що ми не опублікуємо і не розголосимо докладної інформації про географічне розташування того місця, яке є метою нашої експедиції, а всіх слуг змусив урочисто заприсягтися в дотриманні таємниці. Все це змушує мене до певної стриманості у викладі подій, тому попереджаю читачів, що на тих мапах чи кресленнях, які, можливо, доведеться докласти до моєї розповіді, буде правильним лише взаємне розташування окремих місць, але не їхні координати, отже, користуватися цими даними для того, щоб проникнути в невідому країну, — марна справа. Хоч би чим керувався професор Челленджер, настільки ревно зберігаючи свою таємницю, ми не могли не коритися йому, бо він справді був здатен швидше зірвати експедицію, ніж хоча б на йоту відступити від виставлених нам умов.
2 серпня ми попрощалися з «Есмеральдою», тим самим обірвавши останню ланку, що сполучала нас із звичним світом. За чотири дні, які минули з того часу, професор позичив у індіанців двоє великих човнів, таких легких (вони були зроблені зі звіриних шкур, натягнутих на бамбуковий каркас), що в разі потреби ми могли б перетягувати їх на руках. У ці човни ми завантажили все наше спорядження, а як додаткових веслярів найняли іще двох індіанців, котрих звали Етака й Іпету, здається, тих самих, котрі супроводжували професора Челленджера в його першій мандрівці. Обоє, мабуть, не тямилися від жаху, коли їм запропонували знову податися в ті краї, але в побуті індіанців вождь досі користується патріархальної владою, й якщо якась угода йому здається вигідною, його одноплемінникам вагатися зась.
Отже, завтра ми зникнемо у безвісті. Першу свою кореспонденцію я відправлю з попутним човном, і, можливо, для тих, хто цікавиться нашою долею, ця звістка про нас стане останньою. Посилаю її на ваше ім’я, любий пане МакАрдл, як ми і домовлялися. Скорочуйте, правте мої листи, коротко кажучи, робіть із ними все, що вважатимете за потрібне, бо покладаюся на властивий вам такт.
Судячи з упертої впевненості нашого ватажка, він має намір довести свою правоту на ділі, і я усупереч наполегливому скептицизму професора Саммерлі не сумніваюся, що ми справді опинилися напередодні величних і вражаючих подій.
Розділ 8. На підступах до нового світу