Зізнаюся, що вигляд цих порогів підбадьорив мене: це було перше, хоч і слабке підтвердження достовірності оповідок Челленджера.
Індіанці перенесли крізь густий чагарник спочатку човни, потім спорядження, а ми, четверо білих, із гвинтівками в руках йшли ланцюжком, прикриваючи їх від тієї небезпеки, яка могла з’явитися з лісу. До вечора наш загін щасливо оминув пороги, піднявся миль на десять угору річкою та зупинився на нічліг. За моїми приблизними підрахунками, до цього часу Амазонка була вже щонайменше на сотні миль позаду нас.
Рано-вранці наступного дня сталися важливі події. Професор Челленджер із самого світанку вдивлявся в обидва береги, явно чимось стурбований. Але ось він радісно вигукнув і показав на дерево, що низько нависло над водою.
— Як гадаєте, що це? — спитав він.
— Пальма асаї, звісно, — пхикнув Саммерлі.
— Правильно. І ця ж пальма слугувала мені головною прикметою. Ще з півмилі вгору на тому березі, і ми підійдемо до прихованого в гущавині проходу. Дерева стоять там суцільною стіною, а за ними криється таємниця. Он бачите — темний чагарник змінюється світло-зеленим очеретом. Там серед високих тополь і є потаємні двері в невідому країну. Зараз ви самі в усьому переконаєтесь. Ну, вперед!
І справді, нам залишалося лише дивуватися. Підпливши до того місця, де починалися зарості світло-зеленого очерету, ми врізалися в них, потім ярдів сто вели обидва човни, відштовхуючись від берега жердинами, і нарешті ввійшли в тиху неглибоку річку з піщаним дном, що виднілося крізь прозору воду. Її вузькі береги були одягнені в пишну зелень.
Той, хто не помітив би, що замість густого чагарника тут росте очерет, ніколи б не здогадався про існування цієї річки та чарівного царства, що відкривалося за нею.
Атож, це було справді чарівне царство! Таку пишноту може намалювати лише найбурхливіша фантазія. Густі гілки спліталися у нас над головою, утворюючи природний зелений дах, а крізь цей живий тунель струменіла прозоро-зелена річка. Прекрасна сама по собі, вона здавалася ще дивовижнішою за ті химерні відблиски, які кидало на неї пом’якшене зеленню яскраве сонячне проміння. Чиста, як кришталь, нерухома, як дзеркало, зелена біля берегів, як айсберг, водна гладь виблискувала крізь різьблену арку листя, відгукуючись брижами під ударами наших весел. Це був шлях, гідний країни див, у яку він вів.
Тепер індіанців не було чути, зате тварини стали траплятися частіше, й їхня довірливість свідчила про те, що вони ще не зустрічалися з мисливцем. Пухнасті оксамитово-чорні мавпочки із сліпучо-білими іклами та лукавими очима проводжали нас пронизливою тріскотнею. Іноді з важким сплеском кидався з берега у воду кайман. Одного разу огрядний тапір визирнув із кущів, постояв хвилину і почалапав у гущавину. Потім серед дерев майнуло гнучке тіло великої пуми; вона обернулася на ходу, і через руде плече на нас блиснули повні ненависті зелені очі. Птахів тут було безліч, особливо болотних. На кожному стовбурі, що навис над водою, зграйками сиділи ібіси, чаплі, лелеки — блакитні, яскраво-червоні, білі, а кришталево чиста вода так і кишіла рибою всіх кольорів веселки.
Ми пливли по цьому золотисто-зеленому тунелю три дні. Споглядаючи у далечінь, важко було відрізнити, де закінчується зелена вода і де починається зелений виднокрай над нею. Ніщо не порушувало глибокий спокій цієї річки, слідів людини тут не було.
— Індіанців немає. Вони бояться Курупурі, — пояснив якось Гомес.
— Курупурі — це лісовий дух, — витлумачив лорд Джон. — Тут цим ім’ям називають усе, що має в собі зло. Бідолахи тубільці бояться навіть зазирнути сюди — їм здається, ніби в цих місцях таїться щось страшне.
На третій день нам стало ясно, що з човнами треба прощатися: річка починала швидко міліти, вони інколи шкрябали днищем об пісок. Ми таки витягли піроги з води і розмістилися на ніч у прибережному чагарнику. Вранці лорд Джон і я пройшли милі зо дві лісом паралельно до річки і, переконавшись, що вона міліє все більше і більше, повернулися з цією звісткою до професора Челленджера, тим самим підтвердивши його гіпотезу, що ми досягли крайньої точки, далі за яку на човнах іти не можна. Тоді ми витягли їх ще вище на берег, сховали в кущах і зробили на сусідньому дереві зарубку, щоб знайти свою схованку на зворотному шляху. Потім, розподіливши між собою багаж — гвинтівки, набої, провізію, ковдри, намет та інший скарб, — закинули тюки на плечі і знову подалися в дорогу, останній етап якої обіцяв нам набагато більше труднощів, ніж початок.
Цей виступ, на жаль, затьмарила сутичка між нашими двома когутами. Приєднавшись до нас, Челленджер одразу ж узяв експедицію під своє командування, за явним невдоволенням Саммерлі. І того ж дня, як тільки Челленджер віддав наказ своєму колезі (нести барометр-анероїд, нічого більше), стався вибух.
— Дозвольте спитати, сер, — із грізним спокоєм промовив Саммерлі, — чого це ви тут командуєте?
Челленджер раптом спаленів і весь аж наїжачився:
— Бо я начальник експедиції, професоре Саммерлі!
— Змушений заявити, сер, що я вас таким не визнаю.
— Он воно як! — Челленджер із якоюсь слонячою грацією відважив йому глузливий уклін. — Тоді, можливо, ви будете ласкаві вказати мені моє місце серед вас?
— Будь ласка, сер. Ви — особа, слова котрої взяли під сумнів, а ми — члени комісії, створеної для того, щоб перевірити вашу інформацію. Ви йдете зі своїми суддями, сер!
— Хай йому грець! — вигукнув Челленджер, сідаючи на перевернутий човен. — У такому разі будьте ласкаві йти своїм шляхом, а я не кваплячись почимчикую за вами. Позаяк не я очолюю цю експедицію, то мені немає потреби йти на її чолі.
Дяка Богу, що в нашому загоні знайшлося двійко притомних людей — лорд Джон і я, — інакше шаленство та гарячка наших учених мужів призвели б до того, що ми повернулися б до Лондона з порожніми руками. Скільки знадобилося суперечок, умовлянь, пояснень, перш ніж ми вгамували їх обох! Нарешті Саммерлі рушив уперед, пихкаючи люлькою та презирливо всміхаючись, а Челленджер бурчав і йшов за ним. На щастя, ми ще за кілька днів до того встигли виявити, що обоє наших мудрагелів за ніщо мають доктора Іллінґворта з Единбурґа, і це нас врятувало. Надалі варто нам лише було згадати ім’я шотландського зоолога, як гіпотетична сварка моментально вщухала, і професори укладали тимчасову спілку, щоб дружно облаяти свого спільного суперника.
Дрібочучи вздовж берега, ми скоро виявили, що річка поступово перетворилася на вузький струмочок, а він, своєю чергою, загубився в трясовині, зарослій зеленим губчастим мохом, в який наші ноги западали по коліна. У цьому місці вилися густі хмари москітів і всілякої іншої мошкари, то ж ми з полегшенням ступили нарешті на тверду землю. А зробивши великий гак лісом, обійшли цю родючу багнюку, яка ще довго нагадувала нам про себе органним гулом комах.
Наступного дня після того, як ми покинули човни, пейзаж різко змінився. Нам доводилося якийсь час рухатися під гору, лісові хащі помітно рідшали і втрачали свою тропічну пишноту. Величезні дерева, вигодувані мулистим ґрунтом долини Амазонки, поступилися місцем кокосовим і фініковим пальмам, які стояли групками серед густого чагарника. У вогких низинах росли пальми з витонченим спадаючим листям. Ми просувалися, орієнтуючись лише за компасом, і разів зо два між Челленджером і двома індіанцями спалахувала суперечка про вибір шляху, причому обидва рази весь наш загін вважав за краще, як висловився обурений професор, «довіритися оманливому інстинкту первісних дикунів, а не досконалому продукту сучасної європейської культури». На третій день з’ясувалося, що ми мали рацію, віддавши перевагу індіанцям. Челленджер сам упізнав деякі прикмети, що запам’яталися йому з першої мандрівки, а в одному місці ми навіть натрапили на чотири обпалених камені — слід його ж табірної стоянки.
Підйом усе ще тривав; два дні витратили на те, щоб подолати засіяну валунами гору. Рослинність знову змінилася, і від колишньої тропічної розкоші тут залишалися лише пальми «слонова кістка» та безліч чудових орхідей, серед яких я навчився розпізнавати рідкісну Nuttoma Vexillaria, рожеві й яскраво-червоні квіти чудової каттлеї й одонтоглосум. В ущелинах пагорба дзюрчали по дрібному камінні струмочки, затінені заростями папороті. На ніч ми зазвичай розташовувалися серед валунів на березі якогось затону, де зграями метушилися рибки із синювато-чорними спинками на кшталт нашої англійської форелі, що слугували нам смачною стравою на вечерю.
На дев’ятий день нашого шляху, коли ми пройшли, за моїми підрахунками, близько ста двадцяти миль від того місця, де були сховані човни, ліс зовсім здрібнів і мало-помалу перейшов у чагарник. Відтак кущі змінили безкраї бамбукові зарості, настільки густі, що нам доводилося прорубувати в них шлях ножами й індіанськими томагавками. На це витратили цілий день, від сьомої години ранку до восьмої вечора, всього з двома короткими привалами на відпочинок. Важко уявити собі одноманітніше й обтяжливіше заняття!
Навіть у просіках мій горизонт обмежувався якимось десятьма-дванадцятьма ярдами; весь інший час я бачив перед собою лише спину лорда Джона в білій парусиновій сорочці та по боках, майже впритул, — жовту стіну бамбука. Вузькі, як леза, промінці сонця подекуди пронизували її; через футів п’ятнадцять у нас над головою на тлі яскраво-синього неба гойдалися бамбукові мітли. Не знаю, які тварини заселяли цю гущавину, але ми не раз чули зовсім близько від себе чиюсь важку ходу. Лорд Джон гадав, що це були гуанако[9] або лами. Тільки до ночі ми вибралися із заростей бамбука і, потомлені за цей день, що здався нам нескінченним, одразу стали табором.
Наступний ранок застав нас уже в дорозі. Краєвид знову став змінюватися. Жовта стіна бамбука чітко виднілася позаду. Перед нами ж стелилася відкрита рівнина, що поросла подекуди деревоподібною папороттю та поступово підіймалася до довгого гребеня, який нагадував своїми обрисами спину кита. Ми перевалили через нього близько полудня та побачили за ним долину, а далі знову пологий укіс, м’яко округлений на горизонті. Тут, у першій гряді пагорбів, і сталася одна подія, але наскільки вона виявиться значною, можна буде дізнатися пізніше.
Професор Челленджер ішов попереду разом із двома індіанцями. Аж раптом він зупинився і схвильовано замахав рукою, вказуючи кудись праворуч. Поглянувши в той бік, ми побачили приблизно за милю від нас щось схоже на величезного сірого птаха, який неквапливо махнув крилами, низько та плавно пролетів над самою землею і зник серед дерев.