— Бачили? — радісно вигукнув Челленджер. — Саммерлі, ви бачили?
Його колега, не відриваючись, дивився туди, де зник цей дивний птах.
— Що ж це таке, по-вашому? — спитав він.
— Як що? Птеродактиль!
Саммерлі презирливо засміявся.
— Птеродурня! — сказав він. — Це лелека, звичайнісінький лелека.
Челленджер втратив дар мови від сказу. Замість відповіді він закинув на плечі свій тюк і попрямував далі. Але у лорда Джона, котрий незабаром порівнявся зі мною, вигляд був набагато серйозніший, ніж зазвичай. Він тримав у руках цейсівський бінокль.
— Я все ж устиг його розглянути, — сказав він. — Не певний на сто відсотків, що це за почвара, але таких птахів я ще в житті не бачив, можу присягнутися в цьому всім своїм досвідом мисливця.
Ось такі були наші справи. Ми справді підійшли до невідомої країни та зупинилися на підступах до загубленого світу, про який не перестає торочити наш керівник? За моїми нотатками ви знаєте стільки ж, скільки й я. Такі випадки більше не повторювалися, жодних інших важливих подій з нами не сталося.
Отже, мої любі читачі (якщо тільки колись я матиму таких), ви піднялися разом зі мною широкою річкою, проникли крізь очерет у зелений тунель, пройшли схилом серед пальм, здолали зарості бамбуку та спустилися на рівнину, порослу деревоподібною папороттю. Тепер мета нашої подорожі була прямо перед нами.
Переваливши через другу гряду пагорбів, ми побачили вузьку долину, густо зарослу пальмами, а за нею — довгу лінію червонястих скель, яка запам’яталася мені за малюнком в альбомі. Зараз я пишу, але варто мені відірватися від писанини, й ось вона стоїть у мене перед очима: її тотожність із малюнком не викликає сумнівів. Найкоротша відстань між нею та нашою стоянкою не перевищує семи миль, потім вона загинається і зникає в неозорій далечіні.
Челленджер із бойовим виглядом походжає по табору, як півень. Саммерлі мовчить, але налаштований, як і раніше, скептично. Ще один день, і багато наших сумнівів розвіються. Наразі ж відправлю цього листа з Хосе, котрий поранив собі руку в бамбукових заростях і вимагає, щоб його відпустили. Сподіваюся, що лист все ж потрапить за призначенням. За першої ж можливості напишу ще. До листа додаю приблизний план нашої подорожі в розрахунку на те, що він допоможе вам усвідомити все тут викладене.
Розділ 9. Хто б міг таке передбачити?
Нас спіткало страшне горе. Хто б міг таке передбачити? Тепер не бачу кінця нашим бідам. Можливо, ми приречені залишитися на все життя в цьому загадковому, неприступному місці. Я був настільки вражений тим, що сталося, що досі не можу гарненько втямити сьогодення, не можу й зазирнути вперед, у майбутнє. Перше здається моєму затьмареному мозку жахливим, друге — безпросвітним, як ніч.
Навряд чи хтось іще потрапляв у таке становище. Воно настільки безнадійне, що я навіть не вважаю за потрібне відкривати вам точні координати цього гірського ланцюга і волати до друзів організувати рятувальну операцію. Якщо б така операція й була організована, наша доля, цілком імовірно, вирішиться задовго до прибуття рятувальників до Південної Америки.
Так, ми відрізані від будь-якої допомоги, все одно, як нас занесло б на Місяць. Якщо ж ми вийдемо з честю з цієї халепи, то будемо зобов’язані порятунком винятково собі. Трійко моїх супутників — люди непересічні, люди блискучого розуму та непохитної мужності. У цьому, і лише в цьому, вся наша надія. Варто мені глянути на спокійні обличчя товаришів, і морок навколо мене розсіюється. Наважуся думати, що зовні я тримаюся з таким же спокоєм. Насправді ж мене мордують важкі сумніви.
А тепер дозвольте викласти з усіма подробицями перебіг подій, що призвели до катастрофи.
У своєму останньому звіті я писав, що ми перебуваємо за сім миль від ланцюга червонястих скель, які оперізують кільцем плато, про яке згадував професор Челленджер. Коли наша експедиція підійшла ближче, мені здалося, що професор навіть применшив висоту гір, оскільки в деяких місцях вони сягають принаймні тисячі футів. Впадає у вічі також шаруватість цих скель, мабуть, характерна для базальтових утворень. Щось подібне можна спостерігати на Селісберійських кручах неподалік від Единбурґа. Вершина гірського ланцюга вкрита пишною рослинністю — по краях підіймаються кущі, а за ними — високі дерева. Живих істот тут, либонь, немає.
Тієї ночі ми розбили табір біля підніжжя гірського ланцюга, в пустельному та похмурому місці. Червонясті скелі, що височать над нами, не тільки абсолютно прямовисні, але і загинаються по краях назовні, тому про підйом з цього боку годі й думати. Неподалік від нашого табору стоїть висока скеля, що звужується догори. Я, здається, вже казав про неї раніше. Вона нагадує потовщений церковний шпиль. Його вершечок, на якому росло високе дерево, припадає на один рівень із плато, але їх розділяє ущелина. Ця скеля і найближчі до неї гірські відроги не надто високі — десь футів п’ятсот-шістсот, не більше.
— Ось на цьому-от дереві, — заявив професор, — сидів птеродактиль, якого я підстрелив. Мені довелося видертися до половини скелі. Гадаю, що хороший альпініст, такий як я, зможе піднятися і на шпиль, хоча звідти на плато все одно не перебратися.
Поки Челленджер патякав про свого птеродактиля, я придивлявся до професора Саммерлі й уперше вловив у ньому щось нове: він явно починав вірити своєму суперникові і навіть проявляв певні ознаки каяття. Уїдлива посмішка зникла з його губ, він стояв блідий і не намагався приховати свого здивування. Челленджер також не забув відзначити це і вже упивався звитягою.
— Професор Саммерлі, природно, вважає, що, згадуючи птеродактилів, я маю на увазі звичайного лелеку, — сказав він, незграбно намагаючись жартувати, — але цей лелека не має пір’я, у нього надзвичайно твердий шкіряний покрив, перетинчасті крила й обсаджений зубами дзьоб.
Челленджер відважив низький уклін, усміхнувся, підморгнув своєму колезі, а той не витримав і відійшов геть.
Вранці після скромного сніданку, що складався з кави та маніоки (харчі доводилося економити), ми скликали військову раду та стали міркувати, яким чином піднятися на плато. Професор Челленджер головував надзвичайно врочисто — справжнісінький верховний суддя.
Уявіть собі таку картину: цей бородань у зсуненому на потилицю безглуздому солом’яному брилі сидить на каменях, гордовито поглядаючи на нас з-під примружених повік, і повільно, виразно розповідає про наше теперішнє становище та подальший план дій. Перед ним розмістилися ми троє: ваш покірний слуга — засмаглий, дуже зміцнілий на свіжому повітрі, Саммерлі, з пихатим і, як і раніше, скептичним виглядом, пахкає люлькою, і худорлявий, гострий, як лезо бритви, лорд Джон, котрий спирається на гвинтівку, спрямувавши на Челленджера пильний погляд. Позаду нас — двоє смаглявих метисів та індіанці, котрі збилися в купку, а попереду — червонуваті ребристі скелі, що затуляють нам доступ до бажаної мети.
— Навряд чи варто казати, — розпочав наш керівник, — що в свій перший приїзд сюди я випробував усі способи піднятися на плато, й якщо вже це не вдалося мені, досвідченому альпіністові, то іншому і поготів не вдасться. Правда, у мене не було жодного альпіністського спорядження, але тепер я про це подбав і за його допомогою будь-що-будь доберуся до вершечка скелі. Втім, про підйом на головну гряду з цього боку поки що годі й думати. Минулого разу мені довелося поспішати: наближався період дощів, крім цього, мої запаси їжі добігали кінця. Все це вкрай обмежило мене в часі, й я встиг обійти хребет у східному напрямку миль на шість і не знайшов хоча б якогось годящого місця для підйому. Що ж ми зробимо тепер?
— Мені здається, здоровий глузд підказує нам лише один вихід, — озвався професор Саммерлі. — Якщо ви обстежили хребет у східному напрямку, то тепер треба йти на захід і поглянути, чи не вдасться піднятися з того боку.
— Правильно, — підтримав його лорд Джон. — Є підстави вважати, що ця гряда не така вже й велика. Ми обійдемо її навколо і або знайдемо те, що нам треба, або повернемося до вихідної точки.
— Я вже пояснив нашому юному приятелю, — сказав Челленджер (він завжди казав про мене, як про десятирічного школяра), — що на легкий підйом розраховувати не варто і з досить простої причини: якщо б такий існував, плато не було б відрізане від решти світу і на ньому не створилися б умови, які порушують усі відомі нам закони виживання видів. Проте я цілком припускаю, що на схилах є місця, доступні досвідченому альпіністові, але нездоланні для важких, неповоротких тварин. В існуванні принаймні одного такого місця я впевнений на сто відсотків.
— Що ж вам дало таку впевненість, сер? — різко спитав його Саммерлі.