Я коротко виклав співрозмовнику події сьогоднішнього ранку. Лорд Рокстон уважно мене вислухав, потім приніс мапу Південної Америки та розклав її на столі.
— Челленджер каже правду, чистісіньку правду, — серйозно зазначив він. — І я, зауважте, стверджую це не навмання. Південна Америка — мій улюблений континент, й якщо, скажімо, проїхати її наскрізь, від Дар’єнської затоки до Вогняної Землі, то нічого величнішого та пишнішого не знайти на всій земній кулі. Цю країну мало знають, а яке її чекає майбутнє, ніхто навіть не здогадується. Я об’їздив Південну Америку уздовж і поперек, в періоди посухи побував у таких місцях, де відбув війну з продавцями рабів, про яку вам уже розповідав. І мені справді доводилося чути там леґенди на подібні теми. Це всього лише індіанські перекази, але за ними, безумовно, щось криється. Чим ближче пізнаєш Південну Америку, друже мій, тим більше починаєш вірити, що в цій країні все можливе, все що завгодно! Люди пересуваються там вузькими долинами річок, а за цими долинами починається повна невідомість. Ось тут, на плоскогір’ї Мато-Ґроссо, — він вказав сигарою місце на мапі, — або в цьому закутку, де сходяться кордони трьох держав, мене ніщо не здивує. Як сказав сьогодні Челленджер, Амазонка зрошує площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль, порослих тропічним лісом, — площа, що майже дорівнює всій Європі. Не покидаючи бразильських джунглів, ми з вами могли б перебувати один від одного на відстані, яка відділяє Шотландію від Константинополя. Людина лише де-не-де спроможна продертися крізь цю гущавину та протоптати в ній стежки. А що буває в періоди дощів? Рівень води в Амазонці підіймається щонайменше на сорок футів і перетворює все навколо у непролазне багно. Саме в такій країні і варто чекати всіляких див і таємниць. Чому б нам їх не розгадати? А до всього іншого, — дивне обличчя лорда Рокстона осяяла задоволена посмішка, — там на кожному кроці доведеться ризикувати життям, а мені як спортсмену нічого іншого й не треба. Я наче старий м’яч для гольфа — біла фарба з мене давно злущилася, тому тепер життя може вертіти мною як схоче: подряпин не залишиться. А ризик, милий юначе, надає нашому існуванню особливої гостроти. Тільки тоді й варто жити. Ми надто вже розпещені й дуже звикли до впорядкованості. Ні, дайте мені гвинтівку до рук, безмежний простір і неосяжну широчінь горизонту, й я подамся на пошуки того, що заслуговує на пошук. Чого тільки я не випробував у своєму житті: і воював, і брав участь у перегонах, і літав на аероплані, — але полювання на чудовиськ, які можуть наснитися лише після ситної вечері, — це для мене зовсім нове відчуття!
Шляхтич весело зареготав, передчуваючи те, що його чекало попереду.
Можливо, я занадто захопився описом свого нового знайомця, але нам доведеться багато днів провести разом, і тому мені хочеться передати своє перше враження від цього чоловіка з усіма особливостями його характеру, мови та мислення. Лише необхідність везти до редакції звіт про збори змусила мене покинути товариство лорда Рокстона. Коли я йшов від нього, господар сидів у кріслі, залитий червоним світлом лампи, змащував затвор своєї улюбленої гвинтівки та неголосно підсміювався, міркуючи про ті пригоди, які готувала нам доля. І я пройнявся твердою впевненістю, що якщо на нас чигають небезпеки, то більш виваженого та відважного супутника, ніж лорд Рокстон, мені не знайти в усій Англії.
Як не втомили мене до нестями події цього дня, все ж я довго сидів із редактором відділу новин МакАрдлом, втовкмачуючи йому всі обставини справи, яку він вважав за обов’язок завтра ж довести до відома нашого шефа, сера Джорджа Бомонта. Ми домовилися, що я буду надсилати докладні звіти про всі свої пригоди в формі листів до МакАрдла і що вони будуть друкуватися в газеті або відразу ж по їх отриманні, або потім — залежно від санкції професора Челленджера, бо ми ще не знали, якими будуть умови, на яких він погодиться дати нам інформацію, потрібну для подорожі до невідомої країни. У відповідь на запит телефоном ми не почули від професора нічого іншого, крім запеклих нападок на пресу, але потім він усе ж сказав, що, якщо його повідомлять про день і час нашого від’їзду, він доправить на пароплав ті інструкції, які вважатиме слушними. Наш другий запит залишився зовсім без відповіді, якщо не брати до уваги жалісного белькотіння пані Челленджер, котра благала нас не чіплятися до її чоловіка, адже він і без того розгніваний понад усіляку міру. Третя спроба, зроблена того ж дня, була припинена оглушливим тріском, і слідом за цим центральна станція повідомила, що у професора Челленджера розбита телефонна слухавка. Після цього ми більше не намагалися контактувати з ним.
А тепер, мої терплячі читачі, я припиняю свою бесіду з вами. Відтепер (якщо тільки продовження цієї розповіді колись дійде до вас) ви будете дізнаватися про мої подальші пригоди лише через газету. Я вручу редактору звіт про події, що слугували поштовхом до однієї з найнеймовірніших експедицій, які знає світ, і якщо мені не доля повернутися до Англії, ви збагнете, як усе це вийшло.
Я дописую свій звіт у салоні пароплава «Франциск». Лоцман забере його з собою і передасть на зберігання панові МакАрдлу. На закінчення, поки я не загорнув нотатник, дозвольте мені накидати ще одну картину, яка залишиться зі мною як останній спогад про батьківщину.
Пізня весна, затхлий, туманний ранок, мрячить холодна, невеличка мжичка. По набережній крокують три постаті в глянсуватих макінтошах. Вони просуваються до східців великого пароплава, на якому вже підняли синій стяг. Попереду них носій везе візок, навантажений валізами, саквояжами та гвинтівками в чохлах.
Довготелесий, сумний професор Саммерлі човгає похнюпивши голову, як людина, котра гірко кається в скоєному. Лорд Джон Рокстон у мисливському кепі та кашне крокує бадьоро, і його жваве, витончене обличчя аж сяє від щастя. Щодо мене, то не маю жодного сумніву, що всім своїм виглядом демонструю радість, адже суєта перед від’їздом та гіркота прощання вже залишилися позаду.
Ми вже зовсім близько від пароплава, аж раптом ззаду лунає чийсь голос. Це професор Челленджер, котрий обіцяв відпровадити нас. Він біжить за нами, важко сапаючи, весь багряний і страшенно сердитий.
— Ні, вже дякую, — каже професор. — Не маю ні найменшого бажання лізти на пароплав. Мені треба сказати вам кілька слів, а це можна зробити і тут. Не уявляйте собі, будь ласка, що ви так уже мене й зобов’язали своєю поїздкою. Жодною мірою не вважаю себе вашим боржником. Істина залишається істиною, і всі ті розслідування, які ви маєте робити, ніяк на неї не вплинуть і зможуть лише розпалити пристрасті різних невігласів. Необхідна вам інформація і мої інструкції лежать ось у цьому запечатаному конверті. Ви розкриєте його лише тоді, коли приїдете в місто Манаос на Амазонці, але не раніше того дня і години, які вказані на конверті. Ви все затямили? Сподіваюся на вашу порядність і на те, що всі мої умови будуть ретельно дотримані. Пане Мелоун, я не маю наміру накладати заборону на ваші кореспонденції, оскільки метою вашої мандрівки є виклад фактів. Вимагаю від вас лише одного: не вказуйте точно, куди їдете, і не дозволяйте публікувати звіт про експедицію до вашого повернення. Прощавайте, сер! Вам вдалося дещо пом’якшити моє ставлення до тієї ганебної професії, представником якої, на жаль, ви є. Прощавайте, лорде Джон! Наскільки я знаю, наука для вас — книжка зі сімома печатками. Але полювання в тих місцях вам сподобається. Не сумніваюся, що з часом в «Мисливці» з’явиться ваша замітка про те, як ви підстрелили діморфодона. Бувайте й ви, професоре Саммерлі. Якщо у вас ще не вичерпалася здатність до самовдосконалення, в чому, відверто кажучи, я сумніваюся, то ви повернетеся до Лондону значно розумнішим.
Він круто обернувся, і за мить я побачив із палуби його присадкувату постать, що продиралася крізь натовп до потяга.
Ми вже вийшли в Ла-Манш. Лунає останній ґонґ, що сповіщає про те, що час здавати листи. Зараз ми попрощаємося з лоцманом.
А тепер «уперед, кораблику, вперед пливи!». Хай береже Бог усіх нас — і тих, хто залишився на березі, і тих, хто сподівається на щасливе повернення додому.
Розділ 7. Завтра ми зникнемо у безвісті
Не стану обтяжувати тих, до кого дійде ця оповідка, описом нашого переїзду комфортабельним океанським лайнером, не буду розповідати й про тижні, проведені в Парі (обмежуся лише вдячністю компанії «Перейра-да-Пінта» за допомогу при закупівлі спорядження), і лише коротко згадаю про нашу мандрівку вгору по широкій, каламутній, ледачій Амазонці — подорож, здійснену на кораблі, що майже не поступається за розміром тому, яким ми перетнули Атлантичний океан.
Після багатьох днів шляху наша група висадилася в місті Манаос, за проходом Обідос. Там нам вдалося уникнути вельми сумнівних принад місцевого готелю завдяки люб’язності пана Шортмена, представника Британсько-Бразильської торгової компанії. Ми прожили в його гостинній фазенді до терміну, зазначеному на конверті, який передав нам професор Челленджер. Перш ніж приступити до опису несподіваних подій цього дня, мені хотілося б дещо докладніше охарактеризувати моїх товаришів і тих, кого ми завербували в Південній Америці для обслуги нашої експедиції. Пишу дуже відверто та покладаюся на властивий вам такт, пане МакАрдл, бо до публікації цей матеріал пройде через ваші руки.
Наукові заслуги професора Саммерлі занадто добре відомі — про них немає потреби згадувати. Він виявився набагато пристосованішим до такої важкої експедиції, ніж могло здатися на перший погляд. Його худе, жилаве тіло не знає втоми, а суха, глузлива і часом украй недружня манера залишається незмінною за будь-яких обставин. Незважаючи на свої шістдесят п’ять років, він жодного разу не поскаржився на труднощі, з якими нам часто доводилося стикатися. Спочатку я боявся, що професор Саммерлі виявиться непосильним тягарем для нас, але, як з’ясувалося пізніше, його витривалість нітрохи не поступається моїй. Саммерлі — людина жовчна, великий скептик. Він не вважає за потрібне приховувати своєї твердої впевненості, що Челленджер — шарлатан найчистішої води і що наша божевільна, небезпечна витівка не принесе нам нічого, крім розчарування в Південній Америці та глузування в Англії. Професор Саммерлі не переставав торочити нам це всю дорогу від Саутгемптона до Манаоса, кривлячись і трясучи своєї ріденькою цапиною борідкою.
Коли ми висадилися, його трохи втішили пишність і багатство світу пернатих і комах Південної Америки, бо він відданий науці всією душею. Тепер професор Саммерлі з раннього ранку гонить по лісі з мисливською рушницею і сачком на метеликів, а вечорами препарує здобуті екземпляри. З властивих йому дивацтв зазначу повсякчасну недбалість у догляді за собою, цілковиту байдужість до своєї зовнішності, неймовірну неуважність і пристрасть до короткої пінкової люльки, яку майже не виймає з рота. Замолоду професор брав участь у кількох наукових експедиціях (наприклад, побував із Робертсоном у Папуа), і тому до кочового життя йому не звикати.
У лорда Джона Рокстона є щось спільне з професором Саммерлі, але, по суті, вони пряма протилежність один одному. Хоча лорд Джон років на двадцять молодший, його тіло таке ж сухорляве та кістляве. Пригадую, що докладно описав його зовнішність у тій частині моєї розповіді, яка залишилася в Лондоні. Він дуже охайний, стежить за собою, одягнений зазвичай у біле, носить високі коричневі черевики на шнурівках і голиться щонайменше раз на день. Як майже кожна людина дії, лорд Джон не марнує слів і часто замислюється, але на звернені до нього питання відповідає негайно й охоче бере участь у спільній бесіді, присмачуючи її уривчастими, напівсерйозними-напівжартівливими репліками. Його знання різних країн та особливо Південної Америки просто вражають своєю широтою, а що стосується нашої експедиції, то він усім серцем вірить у її успіх, не бентежачись від глузувань професора Саммерлі. Голос у лорда Рокстона м’який, манери спокійні, але його мерехтливі блакитні очі свідчать про те, що їхній власник здатен оскаженіти і приймати безжальні рішення, а його звична стриманість лише підкреслює, наскільки небезпечним може бути цей чоловік у хвилини гніву. Він не любить поширюватися про свої поїздки до Бразилії та Перу, й я навіть уявити собі не міг, що поява шляхтича так схвилює тубільців, котрі населяють береги Амазонки. Ці люди бачать у ньому поборника своїх прав і надійного захисника. Навколо подвигів Рудого Вождя, як його тут називають, вже склалися леґенди, але з мене було досить і фактів, про які я поступово дізнавався, — вони вражали неабияк.
Наприклад, з’ясувалося, що кілька років тому лорд Джон опинився на «нічиїй землі», існування якої пояснюється неточністю кордонів між Перу, Бразилією та Колумбією. На цьому величезному просторі густо росте каучукове дерево, що принесло тубільцям, як і в Конго, не менше зла, ніж підневільна праця на Дар’єнських срібляних рудниках у часи панування іспанців. Купка негідників-метисів заволоділа всією цією місциною, озброїла тих індіанців, котрі погодилися надавати їм підтримку, а інших обернула на рабів і, погрожуючи нелюдськими тортурами, змушувала рубати каучукові дерева та сплавляти їх униз річкою до Парі.
Лорд Джон Рокстон спробував було заступитися за нещасних, але не добився нічого, крім погроз та образ. Тоді він за всіма правилами оголосив війну ватажкові продавців живого товару, такому собі Педро Лопесу, зібрав рабів-утікачів, озброїв їх і почав військові дії, які закінчилися тим, що нелюд-метис загинув від його кулі, а очолювана ним система рабства була знищена.
Тому не дивно, що цей рудоволосий чоловік із оксамитовим голосом і невимушеними манерами прикував до себе загальну увагу на берегах великої південноамериканської річки. Втім, почуття, які він збурював, були, як і логічно було очікувати, різні, адже тубільці відчували до нього вдячність, а їхні колишні поневолювачі — ненависть. Кілька місяців, проведених у Бразилії, не минули для лорда Рокстона даремно: він вільно опанував місцеву говірку, що складається на одну третину з португальських слів і на дві третини — з індіанських.
Я вже згадував, що лорд Джон Рокстон буквально марив Південною Америкою. Він захоплювався, коли розповідав про неї, і його захоплення було заразливе, адже навіть у такого невігласа, як я, прокинувся інтерес до цього континенту. Як би мені хотілося передати красу його оповідок, в яких точне знання настільки тісно перепліталося з проявами палкої фантазії, що навіть професор Саммерлі уважно їх слухав і скептична усмішка поступово збігала з його худої, довгої мармизи! Лорд Джон розповідав нам історію величної річки — Амазонки. Її дослідили ще перші завойовники, пропливши нею від одного кінця материка до іншого, і все ж водойма досі приховувала багато таємниць за своєю вузькою та вічно мінливою береговою лінією.
— Що там, на тому боці? — вигукував лорд Джон, вказуючи на північ. — Болота та непрохідні джунглі. Хтозна, що в них таїться? А там, на південь від болотяних заростей, де ще не ступала нога білої людини? Невідоме оточує нас звідусіль. Хто може знати напевно, чого слід чекати за цією вузькою прибережною лінією? Чи можна бути певним, що старий Челленджер не мав рації?
Професор Саммерлі розцінював такі слова як прямий виклик; уперта посмішка знову з’являлася на його обличчі, вчений іронічно хитав головою, пускав клуби диму з люльки і жодним словом не порушував зловорожої мовчанки.
Але годі згадувати двох моїх білих супутників — їхній характер і недоліки, так само, як і мої власні, проявляться у майбутньому. Розповім краще про людей, котрі, можливо, будуть відігравати важливу роль у прийдешніх подіях.
Почнемо з велета-негра на ім’я Замбо. Це чорний геркулес, працьовитий, як кінь, і наділений приблизно таким же інтелектом. Ми взяли його на роботу в Парі за рекомендацією пароплавної компанії, на кораблях якої він навчився сяк-так спілкуватися англійською.
Там же, в Парі, ми завербували двох метисів, котрі сплавляли в місто червоне дерево з верхів’їв Амазонки. Їх звали Гомес і Мануель. Обоє були смагляві, бородаті та люті на вигляд, а їхній спритності та силі могла б позаздрити навіть пантера. Гомес і Мануель усе своє життя прожили в горішній частині басейну Амазонки, яку ми сподівалися дослідити, саме ця обставина й спонукала лорда Джона взяти їх. В одного з метисів, Гомеса, була ще й та перевага, що він бездоганно знав англійську. Ці люди погодилися прислужувати нам — куховарити, гребти й узагалі робити все, що буде потрібно, за платню п’ятнадцять доларів на місяць. Крім них, ми найняли трьох болівійських індіанців племені мойо, представники якого відомі серед інших прирічкових племен як управні рибалки та веслярі. Старшого з них ми так і називали — Мойо, а двоє інших отримали імена Хосе і Фердинанд. Отже, троє білих, двійко метисів, один негр і троє індіанців — ось і весь склад нашої маленької експедиції, яка чекала в Манаосі подальших інструкцій, аби вирушити в дорогу та здійснити призначену їй таку незвичайну місію.
Нарешті минув марудний тиждень і настав довгоочікуваний день і година. Уявіть собі напівтемну вітальню фазенди Сант-Іґнасіо, розташованої за дві милі від міста Манаос. За спущеними фіранками сліпуче сяяло сонце, що відливало міддю, тіні від пальм чорніли на світлі так само чітко, як і самі пальми. Не було ні найменшого вітерцю, в повітрі стояло неугавне дзижчання комах, і до цього тропічного різноголосого хору додавався густий бас бджіл і пронизливий фальцет москітів. Позаду веранди починався невеликий, обнесений кактусовою огорожею сад із квітучими кущами, над якими, як іскри на сонці, пурхали великі блакитні метелики та крихітні колібрі.