Brain: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Почекавши кілька хвилин, Філіпс підвівся. На медичному столику на коліщатках, що стояв біля стіни, він знайшов бритву для видалення волосся навкруг ран, і маленький кавалок мила. Він також узяв кілька рушничків, хірургічну шапочку й маску. Озброївшись усім цим, визирнув з-за завіси.

Як звичайно, в ці вечірні години у відділенні невідкладної допомоги панував цілковитий безлад. Черга тих, хто записувався, витягнулася від столу реєстраторів аж до вхідних дверей, і машини швидкої допомоги під’їздили з рівними інтервалами. Ніхто навіть не поглянув на Мартіна, коли він пройшов центральним коридором і штовхнув сірі двері в протилежному від обложеного столу реєстраторів кінці кімнати. В кімнаті відпочинку був лише один лікар, що вивчав електрокардіограми. Мартін пройшов у душові.

Він поквапцем вимився й поголився, лишивши свої речі в кутку душової. Біля раковини лежала купа хірургічного одягу, улюбленого вбрання персоналу невідкладної. Він одягнув сорочку, штани й хірургічну шапочку, щоб закрити мокре волосся. Надів також маску. Персонал лікарні часто носив маски за межами операційних, особливо коли лікарі потерпали від нежиті.

Поглянувши в дзеркало, Філіпс переконався: впізнати його зможе хіба що близький знайомий. Він не тільки пробрався до лікарні, а й набув вигляду її працівника. Що ж до долі Гарві Гопкінса, то пацієнти невідкладної завше залишали лікарню за власним бажанням. Філіпс поглянув на годинника. Шістдесят хвилин уже проминуло.

Вийшовши з кімнати відпочинку, Філіпс пройшов крізь відділення невідкладної допомоги й проминув ще двох поліцейських. Сходами чорного ходу за кафетерієм піднявся на другий поверх. Йому потрібен був дозиметр. Але йти за ним до свого відділення було надто ризиковано і довелося пошукати у відділенні радіотерапії. Знайшовши прилад, він бігом спустився сходами на перший поверх і поквапився до будинку лікарні.

Ліфти були старі, їх обслуговували ліфтери, які вже пішли, закінчивши робочий день, і Мартінові довелося підніматися на четвертий поверх у гінекологію пішки. В підземці, затиснутий між двома дуже нещасними на вигляд бізнесменами, він вирішив, що радіоактивність могла бути пов’язана з гінекологією, але тепер, прибувши на місце й роздобувши дозиметра, завагався. Він не мав гадки, що ж саме шукатиме.

Пройшовши крізь основну залу-чекальню, Філіпс звернув до відділення, що обслуговувало штат і студентів університету. Приміщення ще не прибирали, скрізь було розкидано папери й стояли переповнені попільнички. У тьмавому світлі все навколо виглядало безвинно й нормально.

Філіпс спробував відкрити стіл реєстраторки, але він був замкнений. Посмикав обоє дверей позаду столу – вони теж не відчинилися. Але замки були простенькі – треба було тільки встромити ключ у проріз. На столі реєстраторки лежала пластмасова лінійка, і з її допомогою вдалося відімкнути одні з дверей. Мартін увійшов до приміщення, причинив за собою двері й увімкнув світло. Він стояв у тому коридорі, де розмовляв з лікарем Гарпером. Ліворуч були два кабінети, а праворуч – лабораторія або підсобне приміщення. Мартін вирішив почати з кабінетів. Повільно водячи дозиметром, він обстежив обидві кімнати, засовуючи прилад у кожну шафку чи нішу. Він перевірив навіть гінекологічне крісло. Нічого. Все було чисте. В лабораторії він проробив те ж саме. Почав з двоповерхових шафок, висував шухлядки, заглядав у коробки. В кінці кімнати перевірив велику шафу з інструментами. Ніде ніяких слідів радіоактивності.

Вперше стрілка зрушила з місця, коли він дійшов до сміттєвого відра. Показник був дуже низький і абсолютно нешкідливий, але все одно – це була радіація. Поглянувши на годинник, Філіпс відзначив, що час спливає швидко. За півгодини він муситиме зателефонувати Деніс. Він вирішив, що віддасться в руки ФБР, тільки переконавшись, що Сенсон не тримає її заручницею.

Зафіксувавши радіоактивність у кошику для паперів, він вирішив іще раз пройтися лабораторією. Але нічого не виявив, поки не повернувся до настінної шафи. На нижніх полицях лежали білизна й халати, а на верхніх було складено речі, необхідні для лабораторії, й канцелярське приладдя. Під полицями стояв ящик з брудною білизною. Коли Філіпс опустив дозиметр до самої підлоги, стрілка знов трохи відхилилася, реєструючи слабкий рівень радіоактивності.

Мартін вивернув на підлогу брудну білизну й перевірив її. Нічого. Опустивши щуп у порожній ящик, Мартін знову побачив, як біля дна стрілка відхилилася. Він нахилився й засунув руку під полиці. Стінки й дно ящика були пофарбовані під дерево й здавалися суцільними. Мартін кулаком ударив по дну й відчув вібрацію. Ретельно простукав усю поверхню. Коли дійшов до далекого кута, дощечка трохи піднялася і знов опустилася на місце. Натискаючи на те ж місце, Мартін підняв дно ящика і зазирнув у заглиблення під ним. Там лежали два свинцеві контейнери зі знайомими трафаретами, що попереджували про радіоактивність.

На обох контейнерах наліпки свідчили про те, що вони надійшли з Брукхей– венської лабораторії, яка виробляла медичні ізотопи. На одній наліпці все можна було прочитати. В контейнері зберігалась 2-(18 Ф) флюоро-2 дезокси-Д-глюкоза. Друга наліпка була наполовину обірвана, але можна було розібрати, що там теж міститься якийсь ізотоп дезокси-Д-глюкози.

Мартін, кваплячись, відчинив обидва контейнери. Перший, з цілою етикеткою, був помірно радіоактивний. Але другий контейнер із значно товщими свинцевими стінками змусив дозиметр збезуміти. Що б там не містилося, рівень радіоактивності був дуже високий. Філіпс закрив і запечатав контейнер. Після цього він заштовхав білизну в ящик і зачинив двері.

Мартін ніколи не чув про жодну з виявлених сполук. Але сам факт, що вони опинилися в гінекологічній клініці, був достатньою підставою, щоб поставитись до них з найвищою підозрілістю. За радіоактивними матеріалами, що використовувались у променевій терапії, для діагностики, чи в дослідних роботах, у лікарні здійснювався найсуворіший контроль. У гінекології нічого такого не робилося. Тепер Філіпсові слід було з’ясувати, для чого застосовувалась дезокси-глюкоза.

З дозиметром у руках Філіпс сходами спустився в підвальне приміщення. Опинившись у тунелі, мусив сповільнити ходу, щоб не привертати уваги студентів-медиків. Але коли дістався до нового будинку медичного факультету, знову заспішив і вбіг до бібліотеки, важко дихаючи.

– Дезокси-глюкоза, – задихаючись, виговорив він, – мені необхідно прочитати про неї. Де можна?

– Не знаю… – сказала злякана бібліотекарка.

– Лайно, – вилаявся Філіпс, повернувся й рушив до каталога.

– Спробуйте дізнатися в консультанта, – кинула йому вслід жінка.

Філіпс змінив напрям і рушив до зали періодики, де за столом консультанта сиділа дівчина років п’ятнадцяти на вигляд. Вона чула шум і стежила за Мартіном насторожено.

– Терміново… – проговорив Філіпс, – дезокси-глюкоза. Де можна про неї прочитати?

– А що це? – дівчина перелякано подивилася на Мартіна.

– Мабуть, один з цукрів, виготовлених із глюкози. Подивіться, я не знаю, що це. Тому мені й треба прочитати.

– Гадаю, ви могли б почати з «Хімічного реферативного» й проглянути «Індекс медікум», потім…

– «Хімічний реферативний»! Де він?

Дівчина показала на довгий стіл, підсунутий до книжкових полиць. Філіпс кинувся до нього й вийняв вказівник назв. Він боявся дивитися на годинник. Знайшов потрібну назву як підзаголовок у розділі «Глюкоза». Там було вказано том і номер сторінки. Коли розшукав статтю, почав читати її по діагоналі, але поспіх перетворив слова на безладну суміш. Він змусив себе читати зосередженіше і дізнався, що дезокси-глюкоза настільки подібна до глюкози, цього біологічного палива мозку, що вільно проходить через бар’єри системи кровообігу мозку, засвоюючись активними нервовими клітинами. Але, потрапивши в активні нервові клітини, вона не розкладається в процесі обміну речовин, а накопичується. Наприкінець короткої статті говорилося: «… радіоактивна дезокси-глюкоза показала себе перспективною сполукою для дослідження мозку».

Мартін різко згорнув книжку. Руки його тремтіли. Все починало ставати на свої місця. Хтось у лікарні проводив досліди по вивченню мозку на людях, які нічого не підозрювали! «Маннергейм!» – подумав Мартін. Він так розлютився, що відчув у роті гіркоту жовчі.

Він не був хіміком, але пам’ятав курс хімії ще достатньо добре, щоб зрозуміти – якщо сполуку, подібну до дезокси-глюкози, зробити радіоактивною, її можна вводити людям і досліджувати, як вона засвоюється мозком. Якщо вона дуже радіоактивна, наче та сполука, яку він виявив у гінекології, – вона уб’є клітини, що її засвоїли. Коли хтось схотів би вивчити анатомію нервових клітин мозку, він міг би вибірково руйнувати їх, користуючись цим методом. Саме руйнування нервів у мозку тварин лягло в основу нейроанатомії як науки. Достатньо жорстокий учений міг застосувати цей метод і до людей. Філіпса затіпало. Тільки хтось егоцентричний, наче Маннергейм, міг знехтувати моральною стороною такого досліду.

Зроблене Мартіном відкриття пригнітило його. Він не мав гадки, як Маннергейм умовив гінекологію співробітничати з ним, але, поза сумнівом, вони теж брали участь у дослідах. І адміністрація лікарні мала бути теж поставлена до відома. Інакше чому б Дрейк захищав Маннергейма, примадонну нейрохірургії, напівбога лікарні. Думка про злочинне співробітництво добила Мартіна.

Він знав, що Маннергейм користувався чималою фінансовою підтримкою з боку уряду. Мільйони й мільйони громадських грошей витрачались на його дослідницьку роботу. Невже саме через це в справу втрутилося ФБР? Невже Мартіна звинуватили в тому, що він загрожував великому науковому відкриттю, субсидованому урядом? Але не виключено, – ФБР і не знало, що в ім’я цього проводяться досліди на людях. Мартін не був новачком, коли йшлося про організаційну плутанину, де ліва рука не відала, що чинить права. Але те, що уряд, нічого не підозрюючи, санкціонує нищення людських життів в ім’я медичних досліджень, було гірким відкриттям.