Читать книгу «Сараєво для початківців» онлайн.
Проаналізувати ситуацію означає відповісти на низку запитань щодо його психічного стану.
Як йому спалося цієї ночі? Він на похміллі? Ще блюватиме чи вже ввечері вивернув усе зсередини? Про що думає, коли займає снайперську позицію? Якими критеріями керується, коли бере нас на мушку? Проникнути в його думки означає забезпечити собі тривання життя. Якщо ти не влучиш, він влучить у тебе. За такі інструкції взагалі-то годиться платити. Сараєвці роздають їх іншим безкоштовно, бо осягнули таємницю життя: те, за що тобі заплатили, ти втратив навік. Тільки подароване залишається у твоїй власності й зараховується тобі нагорі.
Отже.
Не варто ходити неквапом. У такій ситуації розслаблено рухаються тільки міські шибеники, а він їх не любить. Якщо хтось тут і має бути крутим, то тільки він. Отже, прискорити ходу. Та не варто й бігти зашвидко, бо так найлегше виділитися з маси. А він із такої відстані першими зауважить саме бідолах, які вирізняються. Є спокійні люди, які ніколи не стоять у черзі та ніколи не біжать, уважаючи, що це знецінює особистість. Щодо черг цілком справедливо. А от щодо бігу — ні, бо біг скорочує час, проведений на відкритому просторі, і безпосередньо збільшує шанси пережити цей день. Отже, бігти, але не швидко. Якось так.
Не варто носити акредитацію. Людей із бейджами снайпер сприймає як важливіших, ніж вони є насправді, а завжди ліпше зняти пострілом якусь шишку, ніж когось геть незначущого.
Не варто вдягатися в агресивні кольори. Вони привертають увагу, їх найлегше вистежити. У жодному разі не можна червоного. Снайпер — як бик. Без сумніву, стріляє в людей із ревінням. Строкате — теж невдалий вибір. Снайпер за визначенням ідіот, а кожен ідіот любить барвисте. Отже, сіре, коричневе, бордове.
Хто вдягне зелену куртку, хай навіть не потикається, куди йшов, а одразу прямує на Бакії[23].
Найкраще — ходити, як серб. Але як ходою відокремитися від хорватів і мусульман? Не ходити надміру статечно — одразу вирахує мусульманина. Претензійна хода так само небезпечна, бо кожному, хто бодай щось знає про етнічну характерологію, вона вкаже на хорвата. Потрібно йти твердим солдатським кроком, який не лишає місця для вагань: так ходять лише справжні серби.
Та що, як більше за хорватів і мусульман він ненавидить лише сербів-зрадників? А Караджич каже, що найгірші зрадники — ті серби, які лишилися в Сараєві. Тому краще взагалі обійтися без експериментів із ходою. Ужити інших запобіжних заходів.
Жінкам за всяку ціну не можна покривати голови хустками. Навіть із літака можна буде розгледіти їхню релігію. Вбираючись у чорне, вони чітко дають зрозуміти, що носять жалобу за кимось загиблим на «неправильному» боці Сараєва. Серби з Грбавиці таких уважають зрадниками. Дівчина, яка вдягла міні, викликає в нього нечувану лють, бо жодної вродливої жінки на його боці не залишилося. Отже — міді, якщо йдеться про довжину, і сірий, якщо йдеться про колір. Волосся — не довге й не коротке, найкраще до середини шиї.
Поміркованість — передумова виживання будь-де у світі, а надто в Сараєві. Бути поміркованим означає нічим не виділитися в оптичному прицілі.
Не опинитися в оптичному прицілі означає забезпечити собі спокійний перехід до наступного перехрестя. Там уже інший снайпер, для якого діють зовсім інші правила.
Треба до дрібниць знати кожне перехрестя.
БІГ, РУБЕЦЬ, ПОПЕРЕДЖЕННЯ. У мене є друг, якому розривна куля із сербських укріплень на Храсному пагорбі влучила в п’яту точку. Кілька місяців йому довелося лежати на животі, доки рана загоїлася. Щось від пережитого тоді страху назавжди засіло в ньому. Люди йдуть вулицею Краньчевича. Починає стріляти снайпер. Усі за якоюсь мовчазною, проте безсумнівно наявною командою згинаються в тулубі, голову втягують у плечі й такі згорблені, схожі на літеру «С», наче це їм зарадить, біжать до найближчого укриття. Усі, крім мого друга. Щойно лунає перший постріл, він інстинктивно вигинає тіло вперед, втягуючи зад, і аж тоді, отакий вигнутий, схожий на літеру «D», кидається бігти. Так уже буде до кінця життя. Він завжди бігтиме, вигнувшись, несучи позначку на тілі, рубець на душі й вічне попередження всім, хто опиняється в снайперському прицілі. Замало прикрити голову газетою, щоб снайпер тебе не побачив. Йому платять за продуктивність. Його куля безпомильна. Його палець на гачку ніколи не тремтить. У тебе практично немає шансів. Хіба що у ваш двобій втрутяться вищі сили.
Я НЕ ЛЮДИНА, Я — ЦЯТКА В СНАЙПЕРСЬКОМУ ПРИЦІЛІ. Ніхто з людей, які сіли в автобус, не знає, чи вийде з нього. Входять двісті, виходять сто дев’яносто дев’ять. Одного виносять. Важливо пропхатися якнайглибше в ліву частину салону. З правого боку квартал Грбавіца, на Грбавіці торговельний центр, над ним — хмарочос, у хмарочосі двадцятий поверх, на двадцятому поверсі снайперське гніздо, у гнізді снайпер, перед снайпером автомат, на автоматі оптичний приціл, під прицілом спусковий гачок, на гачку палець. Коли палець натисне на гачок, в автобусі хтось гигне за Велику Сербію.
У ті дні автобуси їздили перехиленими на лівий бік. Ну що ж, будівлю «Енергозбуту» проминули цілими. Готель «Брістоль» теж. Аж онде попереду Пофаличі. Чорна ділянка. Десь поблизу Природничо-математичного інституту реальність припинила бути реальністю і перетворилася на кошмар. Спершу чути постріл, потім дзенькіт скла, потім крики. Тоді в автобусі хтозна-як стало вільно. Усі валялися на підлозі. Усі вимащені кров’ю. Посеред салону лежить хлопець. Видно, як із його живота тече кров, і видно, як із нього витікає життя. Не подаючи ні голосу, ні знаку, нічого. Смерть вислизає з усіх визначень, окрім одного, згідно з яким вона — процес згасання. Хлопець згасав у нас на очах. Ніхто не міг йому допомогти. Його винесли з автобуса перед Домом здоров’я на вулиці Вразовій. До нас підійшов чоловік із руками в кишенях і радше сам до себе, ніж до нас, сказав, що в попередньому перед нашим автобусі всі закінчили отак. Сказав це так зажурено, що я й нині ліпше пам’ятаю той вираз обличчя, ніж будь-які подробиці з автобуса.
РОЗЛЮЧЕНА ЛЮДИНА ЗДАТНА НА ВСЕ. Він письменник. Колись я ним захоплювався. Він утілював усе, чого бракувало його попередникам: начитаний, освічений, певний себе, з іронічним сприйняттям дійсності. Мав усі знання, необхідні для освоєння свого амбітного ремесла.
Коли почалася війна, він виїхав серед перших. Там він ідейно осмислює облогу Сараєва, забезпечує їй алібі. Якось мені довелося йти під снігопадом за чоловіком, який віз у тачці дитину. Вони йшли за якісь п’ять-шість метрів попереду мене. Коли вийшли на перехрестя, вистрілив снайпер і розніс хлопчикові голову. Нажаханий побаченим, я заприсягся рано чи пізно вбити того письменника.
Час минає, рани остигають. Саме час переглянути обітницю.
ШЛЯХ ВОДИ
ВОДА. Караджич дуже швидко дійшов висновку, що таке зіпсуте місто, як Сараєво, не заслуговує на воду. П’ятсот тисяч людей залишились із сухими кранами супроти літньої спеки. Ніхто тут на таке не розраховував, тому на початку червня 1992-го безсилою люттю зустріли повідомлення про те, що французи відправили питну воду в складі гуманітарної допомоги. Лють була щирою, заснованою на незнанні. Французи краще за нас знали, до чого готуються серби й на що вони здатні.
СПРАГА. Посуху ми найвиразніше відчували через два явища — спрагу та сморід туалетів. Мало де можна було набрати води. Мусили стояти в чергах годинами, за умови, що немає обстрілу. Чекання принижує. Я терпів спрагу, скільки міг, аби тільки не ставати в чергу. Одначе іноді туалет стає небезпечнішим за спрагу, і це змушує мене вирушити на пошуки води. Я знав одну віддалену колонку, де ніколи не доводилося чекати понад чотири години. Я став у чергу, простояв півгодини, дійшов висновку, що моя неповторна індивідуальність ніколи не підкориться, і вирушив у місто. Пробіг неушкодженим усі перехрестя, попрямував до знайомого кіоску і там купив двадцять літрів води за останні п’ятнадцять марок. Аби тільки не стояти в черзі.
Назад через ті самі перехрестя. Тепер я перебігав їх із каністрами в руках. Усі з мене сміялися. Біжучи з каністрами, людина вся труситься, руки в неї не зігнуті, а випростані, уся моторика якась вивихнута. Комічне видовище. Але важливе не художнє враження, важливо залишитися живим. Я, здається, таки вижив. Мені знадобилося півтори години, щоб дотягнути ті двадцять літрів. А потім ще, геть знесиленим, піднятися на тринадцятий поверх. Немає нічого важчого за воду, мимохідь кидає мені один тип, навіть не думаючи допомогти. Це не звинувачення, а констатація, я й сам йому не допомагав би. У квартиру заповзаю вже ледь живий. Це достатній привід винагородити себе. Коли в склянку з купленою водою кладу останню ложку фруктової шипучки, хтось стукає у двері. Відчиняю:
— Сусіде, біжи у двір, приїхала цистерна з водою.
ЧОМУ Я НЕ ЛЮБЛЮ СТОЯТИ В ЧЕРЗІ. Залишитися в Сараєві — мій вибір. Коли я стаю в чергу по воду — це вибір Радована Караджича. Черга — соціалістичний винахід, покликаний принизити людину. Що потрібніша річ, на яку чекають, то більше приниження. У Радянському Союзі в чергах стояли по хліб, молоко, алкоголь. В Ефіопії — по жменьку рису. Караджичева кара, призначена сараєвцям, мала перевершити навіть це, і нас заштовхали в черги по воду. На Заході черги вишиковувалися до кінотеатрів чи галерей. Такий набір майже виключає приниження.
У Сараєві є тільки один виняток. Літньої ночі, коли все місто спить, коли міномети відпочивають, стояти з порожніми каністрами в черзі по воду буває навіть трохи приємно. У темряві люди — лише силуети, які переповідають свіжі чутки; черга — єдине місце одержання інформації: люди казали таке й сяке, от що було, от що буде.
КОЛИ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЕЛЕКТРИКА. Що чотири або що п’ять місяців міжнародній спільноті вдається вмовити Караджича підключити місту електрику. З електрикою з’являлася й вода. Тоді, бувало, ми аж по п’ятнадцять днів могли жити, як усі нормальні люди. Саме стільки було потрібно, щоби пильність міжнародної спільноти дещо послабилася, і тоді Караджич знову занурював нас у багатомісячний морок. Коли по такому тривалому часі людина вмикає світло, телевізор, відеопрогравач і касетний магнітофон, вона просто не може не впасти в ейфорію. Цей стан триває коротко, до миті, коли людина зайде у ванну. Там умирали всі наші ейфорії. Уперше бозна-відколи освітлена, ванна вражала брудом. Тоді охоплювала паніка. Тяжко визначитися, що робити передусім — вимити під’їзд біля вхідних дверей, чи набрати води у весь наявний посуд, чи пропилососити квартиру, чи помитися, чи поголитися, чи наварити їжі, себто рису, на два дні, чи покласти білизну пратися в машинку, чи випрасувати те, що минулого разу, п’ять місяців тому, виправ, але не встиг попрасувати, чи спершу продезінфікувати й вимити ванну, чи пірнути в кухню й перемити там весь посуд, чи облишити всі ці муки й вагання і просто сісти перед телевізором?
СТАРЕНЬКА. Вода стає нав’язливою темою, такою нав’язливою, що про неї говорять більше, ніж про військову інтервенцію. Мені слід переглянути своє ставлення до чекання. Мої запаси на мінімумі. У квартирі є тільки склянка води, щоб напитися, і півсклянки, щоби почистити зуби.
На вулиці зустрічаю стареньку, яка несе чотири каністри. Підвелася ще вдосвіта. Десь на горі, просто біля лінії фронту, кілька годин чекала, щоб наповнити їх. Тепер повертається додому. Вона ледве спроможна нести половину з того, що набрала. Так і робить. Спершу долає п’ятнадцять метрів із двома каністрами, потім ставить їх і повертається по ще дві, усе озираючись із побоюванням, аби хтось не вкрав перші дві. І так що п’ятнадцять метрів.
ЧИСТОТА. Чимало люду загинуло, перучи білизну у воді Міляцки. Чи снайпер поцілив, чи осколок снаряда. Тут живуть охайні люди, які надають чистоті неабиякого значення. Один, який не любить охайності, бо в ній убачає тривожну нестачу індивідуальності, запитує: «Що ліпше — бути чистим, але мертвим, чи живим, але брудним?» Утім, серед живих значно більше чистих, аніж брудних. Гігієна для них є синонімом цивілізованості. Тому вони так фанатично хапаються за прання. Заслуга річки Міляцки в тому, що люди ходять вулицями чисті; у випраних, проте непрасованих сорочках.
[23] Равне-Бакії — одне з найстаріших сараєвських кладовищ.