Читать книгу «Сараєво для початківців» онлайн.
Я, ДЖАНА. Того вечора святкували мій двадцять п’ятий день народження. Сам знаєш, які дні народження під час війни: багато людей і свічок, мало їжі й напоїв. Замість торта переді мною поставили на стіл тацю з ланч-пакетом із гуманітарки. Не знаю, хто це придумав, знаю тільки, що вийшло зворушливо. Рис із курятиною, соус, сірники, волога серветка. У центрі стриміла свічка. Дмухаючи на неї, я загадала, щоб якнайскоріше настала свобода. Не смійся, був дев’яносто другий рік. Тоді всі ми зреклися особистих бажань на користь суспільних. Тоді нам повідомили, що Майя вагітна й мусить виїхати з міста. Мірза лишиться.
ЖИТТЯ БЕЗ МАЙЇ. Місто розсипалося. Люди виїжджали. Наше становище було безнадійним, а наша віра у справедливість — безмежною. Може, тому не лише я кажу, що не пам’ятаю в житті кращого року, ніж 1992-й. У Сараєві тоді була жива енергія, якої вже ніколи не відтворити. Та енергія була відчутною і в день від’їзду Майї. Усі прийшли її проводжати. Мене гнітив її від’їзд. Я не знала, що це тільки початок, що від певного моменту моя самотність вимірюватиметься кількістю розкиданих по світу друзів. Потім Мірза покликав нас додому. Він так явно був пригнічений, що всі відчували потребу його втішати. Розбрелися кімнатами, почалася чергова вечірка. Ця конкретна відрізнялася від решти тим, що й у наступні дні ми залишалися тут. Квартира Майї стала пунктом нашого збору. Серед вибухів ми жили малою комуною. Нині аж не віриться, скільки самовідданості могло зосередитися в одному місці. Усі намагалися роздобути їжу. Хто не вмів, тягнув додому воду від пивзаводу. Ніхто з нас не ухилявся від обов’язків. Потім загинула Селма. Граната, звісно. Це нас підкосило й іще більше зблизило.
ПЕРШІ ЗНАКИ НЕБАЙДУЖОСТІ. Минали дні. Мало що змінювалося. Снаряди вибухали, води й електрики не було. Ми якось викручувалися. Між мною та Мірзою не відбувалося нічого, що виходило б за межі пристойного чи принаймні провіщало подих недозволеної близькості. Перші знаки небайдужості я зауважила, коли він провів два дні на Аліпашиному полі, у своїх батьків. Мені його бракувало. Відтоді мене не відпускало. Невдовзі я зізналася собі, що закохалась, і приховувала це зізнання від інших.
POINT OF NO RETURN. Ті ж симптоми я помітила в нього. Він любив залишатися зі мною наодинці, щоразу роздратованіше випроваджував із хати інших. Зрештою кожен вечір закінчувався так: усі йшли близько четвертої, тоді ми лишалися вдвох до дванадцятої й розмовляли. Можливо, то був найліпший період, коли ми ще ні в що не втягнулися, коли жили тільки взаємною прив’язаністю. Та я не хотіла би, щоб усе на тому скінчилося. Боліло б менше, це точно. Але я наперед зголосилася на свою частку покарання. Знала, у що вплутуюсь і чим це все закінчиться. Наше бажання зростало, а ми не робили жодних кроків. Сьогодні я називаю це прокляттям бажання, яке й не гасне, і не здійснюється. Ми стали нерозлучними, і тоді виникла небезпека, що нас викриють. Забагато часу ми проводили разом, а позаяк не мали чого приховувати, то й не приховували. Потім було по-іншому. Ми стали фанатично розважливими. Упродовж дня ніде не з’являлися разом. По воду ходили вночі. Хто ховається, той приречений на нічне життя.
СИНТЕЗ ПОЧУТТІВ. Росте повільно, як дріжджі ростуть. Так він описав нашу близькість. Тепер це було тільки питання техніки — як усе між нами відбудеться. Ми стали такими нетерпимими до інших, що одного прекрасного дня вони пропустили традиційний візит, відтоді були вже щотижневими нашими гостями. Нашими, так, я сказала «нашими», бо почувалася питомою частиною того дому. До батьків я ходила дедалі рідше. Кожну мить, проведену не з ним, уважала змарнованою. Коли сутеніло, ми загорталися кожне у свою ковдру й розмовляли. Одного вечора прочинили вікно, щоби провітрити кімнату. Ввірвалося крижане повітря. Хтось запропонував пригорнутися ближче й накритися двома ковдрами, так тепліше. Тоді ми вперше торкнулися одне одного.
HORTUS DIABOLUS. Він підвівся зачинити вікно, і ми вже не повернулися кожне під свою ковдру, а знову лягли поруч. Обоє передчували, що це означає. Це точка незворотності. Ми потонули в обіймах, знаючи, що перед нами відкриваються диявольські сади. Тоді розпочався період невимовного щастя.
КОЛИ ПРИПИНЯЄШ МОЛИТИСЯ ЗА СЕБЕ. То був перший раз у житті, коли чоловік справив на мене враження. Дивна порода — чоловік, який не вихваляється і не плачеться. Я прагнула тільки одного: щоб ця війна, це лихоліття ніколи не закінчувалися, або, у найгіршому разі, тривали якнайдовше. Геноцид, зґвалтування, масові розстріли й різанина гарантували моє щастя. У якийсь момент здавалося, що американці справді втрутяться в конфлікт. Пригадуєш, як то було, ти й сам на це сподівався. Я тоді так перелякалася. Завершення війни означало повернення Майї та кінець наших стосунків. Війна зачіпала мене тільки через страх за нього. Щодня він ішов на чергування. Усюди довкола вибухали снаряди. Я добре пам’ятаю той час. Я одержала лист від сестри: вона писала, що зустріла чоловіка свого життя й тому цілими днями благає Бога, щоби з нею чогось не сталося. Це так відрізнялося від того, що відчувала я. Я припинила просити Бога за себе. Молилася, щоб Він уберіг Мірзу, щоб у нього не влучили.
ВІДКРИВАЄТЬСЯ БЕЗКРАЙ. І йому прийшов лист. Точніше, повідомлення через Червоний Хрест. Майя переказувала, що дуже його любить і що народила донечку. Питала, чи може назвати її Селмою. Він сів поруч зі мною і довго говорив. Я пам’ятаю кожне слово, мовлене тієї ночі. Він сказав, що з ним сталося неочікуване, і що він любить мене більше за Майю та малу разом узятих і не почувається через це винним, бо нас пов’язує щось дуже велике. Так і сказав: нас пов’язує щось велике. Мав на увазі війну. Ти ділила зі мною все, сказав він, — і голод, і спрагу, і холоднечу. Пізніше ми розширили цю тезу: якщо ми так палко кохали одне одного в ситуації, коли за п’ятнадцять днів жодне з нас не вимило волосся чи за три дні — ніг, то наша взаємна відданість — найвищого ґатунку. Я знала, що тієї миті він був тільки мій, і перелякалася. Не була готова щось у когось відбирати. Тієї ночі ми спалили п’яту частку «Сербської літератури у ста томах».
ПРОГУЛЯЄМОСЯ ТРОХИ СУВЕРЕННОЮ? Одного дня він запитав мене, чи я хочу трохи прогулятися суверенною територією. Падав сніг. Коли падає сніг, не падають гранати. Ми ходили від Башчаршії до Аліпашиного поля і назад. Ото й усієї в нас було суверенної. Три години сорок хвилин, чотири блокпости, дві сигнальні ракети й один вибух. Не так і погано для міста, де забули про прогулянку як явище. Тоді він уперше сказав мені, що їде. Я знала, що колись це питання постане. Не знала, що так скоро. Я промовчала.
МИСТЕЦТВО МОВЧАННЯ. У ті дні мовчання було комплексною складовою нашої комунікації, для обох промовляло більше за все промовлене. Ми знали, що настав час нам розійтися. Того дня, коли вирушав його конвой, він устав раніше за мене, розпалив вогонь і приготував прощальний сніданок. Я плакала. Не могла прийняти такий розвиток подій. Він ніколи в житті нікого так не любив, як мене, а тепер кидає мене та їде. Я проводжала його до автобуса. Тієї миті розуміла, як почувається людина, яку ведуть на розстріл. На станції був натовп. Я невпинно плакала. Коли він уже мав сідати в автобус, я притислася до нього і сказала: «Не їдь». Він узяв сумки й без жодного слова пішов назад. Ми бігли до нашого дому. Тієї миті я знала, як почувається людина, чий розстріл скасували. Тієї ночі в його бібліотеці не залишилося жодного серба. Ми перейшли на росіян.
МИСТЕЦТВО ВТЕЧІ. Після того все пішло шкереберть. Ми далі мовчали. Він не звинувачував мене. Ані разу не дорікнув, що я попросила його лишитися. Свою муку носив у собі. Був пригнічений. Коли його страждання стало нестерпним — а будь-яке страждання, якщо його не припинити, зрештою стає нестерпним, — я сказала, що він мусить виїхати, більше так не можна. Але тепер уже не було конвоїв. Тепер ішлося вже не про від’їзд, а про втечу. З міста тоді тікали через злітну смугу, яку при цьому цілу ніч обстрілював четницький снайпер. Він утік однієї тяжкої ночі. До останнього я сподівалася, що він передумає, от-от з’явиться на порозі. Було немислимо, щоб він утік і покинув мене саму. Геть на нього не схоже.
НЕ ПОМЕРЛА, ПРОСТО ПОГАСЛА. Наступного ранку він зателефонував мені. Дзвоню зі Спліта, каже, і крокодилячими слізьми обливається. Як же ти будеш тепер без мене, запитує, не припиняючи плакати. То був кінець. Наступного разу він передзвонив уже з Німеччини, знайшовся зі своїми, сказав мені, що донечка дуже гарна, і що Майя не питала про мене. Здогадувалася, що сталось. Насамкінець сказав, що збожеволіє, і поклав слухавку. Він далі киснув і вечорами слухав «Радіо БІГ». Щоразу, почувши в новинах, що Сараєво обстрілюють, телефонував у паніці. Чи я ціла? З кожним його дзвінком я відчувала, як усередині щось руйнується. Невдовзі зрозуміла, що воно таке. Коли ми були разом, він жодного разу не сказав, що кохає мене. Він демонстрував свою любов, а не проголошував її. Я не люблю слів. А тепер усі його почуття звелися до вербального вираження. Я не сказала йому про це, дозволила самому погаснути всередині мене. Коли дев’яносто четвертого я поїхала до них, була вже зовсім байдужа. Тобто здавалася собі такою. Щось пекло зсередини. Але я добре трималася. Усі ми добре трималися. Майя притлумила свої підозри, бачила в мені тільки ту, ким я була для неї до війни, — свою найкращу подругу. Мірза демонстрував стриману радість. Я ж присвятила себе Селмі. Він не збрехав, дівчинка справді була дуже гарною. Одного вечора ми вийшли повечеряти. Мене повели в романтичний ресторан, де страви подають при свічках. Я приїхала із Сараєва, кажу їм тоді, як ви могли так зі мною вчинити? Вони перепросили. Повели в інше місце, де все сяяло електричним світлом. Наступного вечора ми з Майєю вийшли в місто самі. Тільки тоді я збагнула, що їй доводиться зносити. Вона нарікала, що він став холодним, ходить із відсутнім поглядом. Питала в мене, чи був у нього хтось у Сараєві. А потім і ми з Мірзою вийшли посидіти сам на сам. Того вечора замість гранат падав сніг. Наша спроба налагодити комунікацію з тріском провалилася. «Прогуляємося трохи Суверенною?» Дві години двадцять хвилин, сім світлофорів, дві дорожньо-транспортні пригоди, пакетик попкорну. Огидно. Обом було зрозуміло, що більше ми не зустрінемося.
ЩАСТЯ І ЙОГО АНТИТЕЗА, НЕЩАСТЯ. Через сім днів я повернулася. Він досі дзвонить. Сам уже не знає, за чим побивається більше — за Сараєвом чи за мною.
Мені сумно, що не люблю його більше. Встановила нове правило: коли телефонує, для нього мене ніколи немає вдома. Тут гинули мої друзі. Кожна нова смерть викликала в мене відразу до світу за межами Сараєва. З Майєю ми продовжуємо спілкуватися. Цілком нормально розмовляємо. Не маю жодних підстав почуватися винною. З нами сталося те, що сталося. У такому місті й у тій ситуації, де ми обоє опинилися, то був не гріх, не зрада, а порятунок.
МОТИВИ МОГО СЕРЦЯ. Це помилка, я не мала тобі це розповідати. Мала тільки одне бажання — нікому не розповідати, як усе було. Щоразу, комусь про щось розповідаючи, незворотно втрачаю цю частину досвіду. Нам усім ліпше мовчати. А як радо я забула би деякі речі. Кожному з нас є що забувати, якби тільки було можливо. Одного дня телефонує мені Меша, каже, щойно повернувся з Німеччини. Я знала, про що він хоче поговорити. Спробувала обійти цю тему. «Я був у Франкфурті, у Мірзи», — каже. «Він усе мені розповів. Джано, він нещасний». Каже: «Тепер і я — людина, яка має причину напитися».
Але мене це вже не цікавить.
Я дуже стараюся, щоб не цікавило.
КУРБАН
ЄВРОПА. Той ранок мав би сяяти, як усі ранки. Але ні. Щось невиправно хибне було в ньому. Ознаки страшної помилки відрізняли його від усього. Як же йому сяяти, коли це Сараєво, коли 1992 рік і коли надворі липень. Ніколи ще не було стільки пожеж, як тими днями. Ніхто не зважав на красу. У нас були нагальніші справи.
Сараєво впродовж своєї історії вже горіло. У давні часи треба було намарудитися, щоби підпалити таке місто. Відтоді технічний прогрес зробив страхітливий ривок. Тепер досить однієї запалювальної кулі, щоби п’ятсотрічна будівля обернулася на смолоскип. Однієї кулі досить, щоби спалити сто двадцять квартир, — такий розмах спокушає. Двадцятиповерхівки горять у середньому по два дні. Того липня траплялося, що в місті одночасно горіли по три такі ватри. Для любителів яскравих барв, вогню й деструкції — захопливе видовище. Для любителів Сараєва — катастрофа. Кінець світу.
Жахлива картина — смолоскип заввишки п’ятдесят метрів. Про гасіння навіть не йдеться: хто спробує наблизитися до будинку, буде вмить застрелений. У цьому нюансі, у тому, щоби спершу підпалити будинок, а потім не дозволити мешканцям гасити його, прихована вся суть нападу на Боснію. Коли хтось запалювальною кулею стріляє в будинок, де мешкав до вчора, чи в той, де всередині триста малих дітей, або півмільйона книжок, або сто найцінніших рукописів, то це ненависть. А коли людям, які хочуть загасити пожежу, хтось забороняє це робити, то це страх. Нажахана тим, чого не розуміє, примітивна свідомість бачить єдине рішення в знищенні об’єкта свого нерозуміння.
Отже, той ранок не міг сяяти, як інші ранки. Будинок підпалили вже о сьомій. Колись це було б доволі рано, застало би більшість мешканців у ліжках. Але на війні немає електрики, усі полягали о восьмій вечора, а о п’ятій ранку вже на ногах. Тож і пожежа не застала людей сонними, що не означає, буцім вони зустріли її готовими. Ніхто не був готовий. Серби контролюють водогін, у будинку немає навіть питної води, не кажучи вже про об’єми, достатні для такої амбітної операції, як пожежогасіння. Вогнегасники за доброю традицією ніколи й не були справними. Тому на гасіння одразу махнули рукою. Люди рятували свої життя.
Головний вихід звернено до Враче, і по ньому хтось, геть утративши зв’язок із реальністю, з рівними інтервалами випускає повні залпи. Аварійний вихід веде не в бік Враче. Він не допоможе, бо забитий старими меблями і давно не вживаний. Тому люди скористалися захищеним боком будівлі, що був поза снайперським прицілом, і балконами тікають від вогню. Молоді сходять без проблем. І людям середнього віку якось удається намацати землю під ногами. Тільки один старий стоїть на балконі, навіть не намагається зійти. Він у пастці. Дівчина й хлопець, вочевидь, його родичі, стоять перед будинком. Дівчина плаче, а хлопець відчайдушно кричить. Хоча голос його тоне в усезагальному лементі, він не полишає спроб пояснити старому, як урятуватися.
Але все марно, вогонь лютує, старий не має жодного шансу. Він і не намагається зійти, він просто спостерігає за довколишньою метушнею. У його очах немає паніки, немає страху, навіть жалю немає. Його погляд виказує тільки одну емоцію — смирення перед прийдешнім кінцем. За якусь мить полум’я дістанеться його квартири, і тоді він помре. Незбагненний спокій, із яким він очікує власного кінця, свідчить про те, що старий був мудрою людиною, і що його мудрість велить йому й у ці хвилини зберігати гідність. Померти з гідністю — одне з небагатьох задоволень, які нам іще залишилися.
Через те, що усвідомлював реальність і ніколи не відчував потреби нищити об’єкти свого нерозуміння, мусив бути знищеним — він. Війна навчила нас дечого важливого: цей світ ґрунтується на нерозумінні та деструкції. Зло завжди перемагає Добро; хто стверджує інше, або нічого не розуміє про світ, або ніколи не був на війні.
ЗВОРОТНА ЕВОЛЮЦІЯ, МІСТО РОЗЧИНЯЄТЬСЯ ДО СЕЛА. Кімнати обігріваємо дровами. Уночі з наших вікон не світиться. Зате з наших димарів куриться дим. Ніхто не дивиться телевізора; вечорами люди подовгу розмовляють. Від ідилії нас відділяє тільки усвідомлення, що нас до неї примусили, що вона не є нашим вибором. Думка вбиває легкість життя. Ідеал — життя без роздумів. Розмови перериваються лише пострілами. Вночі снайпер стріляє навмання. Щоб відігнати страх і виконати норму. Кожен із них щоденно мусить відстріляти двісті куль. Часом вони розслабляються вдень, і тридцяти куль не вистрілюють, тоді вночі випускають їх чергами. На прикладах їхніх рушниць висічено зарубки. Зарубки позначають, скількох людей вони вбили. Якщо ніч не холодна, треба вийти на прогулянку. Місто від села відрізняється запахами. Сараєво давно вже пахне селом: немає смогу, немає транспорту, немає промисловості. Поміж багатоповерхівок сільські запахи здаються нереальними, але тільки вдень. Уночі темрява така густа, що багатоповерхівки здаються не будинками, а декораціями. Я, віддавна не знаючи, як поводитися перед світлофором, досконало орієнтуюся в мороці. Міста виростають із сіл. Коли ж відбувається зворотне, коли місто розчиняється до села — це поганий знак. Той, хто хоче зазирати в майбутнє, мусить вивчати знаки. Щури — це знак біди, вони віщують чуму або війну. Коли приходить сарана, це означає, що біді кінець. Суверенні володарі цього міста — гризуни. Сарани не видно й близько.
МІСТО-КУРБАН. Раптові дощі викривають нове явище: після кожного обстрілу дедалі більше пробитих ринв. Сараєво — місто, яким пожертвували. Паскаль Брюкнер каже, що немає нижнього порога терпимості Європи, коли йдеться про це місто. Це означає, що будь-яке наше страждання вони здатні витерпіти. Тут відкривається один незручний факт: Сараєво географічно належить до Європи. А Європа цю його приналежність політично заперечує. Так і виходить, що серби тримають окупованою частину Європи, якої та зреклася, аби не соромитися самої себе. Всередині кола облоги питання про те, чи європейське це місто — Сараєво, люди намагаються розв’язати, залучаючи наївну історичну пам’ять: перші ванни тут з’явилися набагато раніше, ніж у більшості європейських столиць. Стоячи з каністрами біля пробитої ринви, люди говорять про це з гордістю. Поки триває облога, усі види самообману виправдані: допомагають виживати. Під час літньої зливи вода зі зрешеченої ринви бризкає навсібіч. У горішній частині будинку, при вищих поверхах, дірки в ринвах від снарядів. Унизу дірки зробили самі люди: в місті без води дощівка є легальним і схваленим владою засобом для прання білизни, миття волосся й унітазів. Треба мати справді велику внутрішню силу, щоби з гідністю стояти в принизливій черзі біля ринви. Чи є щось тоскніше, а отже, чи є щось європейськіше від цієї картини?
ПОСЕРЕД САРАЄВА, ПОСЕРЕД ЛІТА. Спекотного серпневого дня Сараєво схоже на село; сонце пражить майже так само, як у Мостарі, повсюдна тиша, щебет птахів, що переплітається з кулеметними чергами, а потім знову тиша. Коли немає дорожнього руху, навіть жар від розпеченого асфальту не здається міським. У всьому — чари села. Нездоланні чари. Так може тривати годинами. Потім звідкись виривається автівка, болісно руйнує ілюзію сільської досконалості ландшафту, розбурхує своїм гуркотом природну рівновагу, здіймає куряву — і за кілька секунд зникає, наче й не було. Вулиця знову потопає у своєму сільському спокої, і так до наступної автівки чи до наступної міни — однаково…
КОЛИМСЬКІ ОПОВІДІ. Тільки коли при мінус двадцяти немає чим зігрітися, а в плюс тридцять — чим напитися, людина розуміє, що не знає відповіді на запитання, що гірше: холод чи спека? Узимку, коли від морозу вкривається кригою Міляцка, під сімома вовняними ковдрами та сімома перинами я видзенькую зубами і мрію про гарячінь літа. Улітку, спітнілий, спраглий і брудний, жахаючись можливої зарази, мрію про грудневий сніг. Тільки ця війна змусила мене зрозуміти, чому всі так хвалять невимовну красу вересня й дивовижні обіцянки травня. Вересень і травень — це компроміс між екстремальними станами, в які ми потрапляємо взимку й улітку. Компроміс — основний принцип виживання серед людей. До цієї війни Боснія була зокрема й країною компромісів. Цей принцип тепер навіки знищено, і майже не важить питання, що нас чекає: холоднеча чи спека? У Сараєві зрізано всі дерева; тому в місті більше немає орієнтирів, за якими можна впізнати осінь або весну. Хто читає знаки, вбачає в цьому обіцянку важких часів. Надходить нескінченна зима, вічне заледеніння.
РОКИ МИНАЮТЬ. Із нашою наївністю 1992 року може зрівнятися хіба що наше розчарування 1995 року. Інакше й бути не могло, розчарування — це завжди санкція за хибні очікування. У перші місяці війни Сараєво фанатично вірило: у справедливість міжнародної спільноти, яка 1945-го була заприсяглася, що більше ніколи такого не допустить; у всевидющого Бога, який має покарати Пале, адже знає, що вони там роблять; у свою перевагу, бо ж місто всіляко демонструвало, як залишатися культурним усупереч дикості, яка на нього звалилася.