Читать книгу «Сараєво для початківців» онлайн.
Звісно, усе це дурниці, але мій друг не здається. І далі затято класифікує обличчя за етнічним принципом. Це наслідок війни та пережитих страждань, — каже, коли змушений виправдовуватися. Він розробив навіть рідкісні підвиди: югослави, невизначені й решта. Каже, фізичні характеристики — просто орієнтири, вони не є визначальними. Визначальна тут енергія, яку людина випромінює і яку тонка душа — він себе такою вважає — уміє етнічно розшифрувати.
З тим моїм приятелем лише одна незручність: він безпомильно вгадує національну приналежність будь-якої людини аж за десять секунд.
СВЕТР ДЖОНА МЕЙДЖОРА. У цьому світі немає жодного акту, жодного жесту, який не є водночас і повідомленням. Особливо в політиці. Коли Джон Мейджор[26]приїжджає в Сараєво у светрі, а в Белград — у бездоганному костюмі, повідомлення, яке він посилає своїм співрозмовникам і світові, цілком чітке: «Я вболіваю за Мілошевича і не приховую цього». Для нього ми всі «так звані», а Мілошевич реальний. Однак повідомлення — це не тільки те, що ми в нього вкладаємо. У ньому є ще другий шар, переданий самим жестом-носієм. Яке повідомлення в такому разі передає нам светр Джона Мейджора? Дуже просте: що Василь Тупурковскі[27] — не єдина катастрофа, коли йдеться про смак. Ми думали, ніби цей опецькуватий македонець носить найпотворніші светри у світі. Мав з’явитися Мейджор, щоб ми збагнули свою помилку. Горизонтальні смуги, несумісні кольори, давно застарілий візерунок із кіс і джгутів, ушивні рукави, V-подібний виріз, широкий комір і смішний, просто сміховинний комірець старомодної, недоладно дібраної сорочки, що стирчала з-під того светра. Катастрофа з погляду естетики, моди, колористики, та й з усіх решта.
Я ціную людей, здатних вивільнитися з кліше. Кодекс переступу завжди більш викличний, ніж будь-який збірник моральних законів. Можливо, Еюп Ґанич[28] мав прийняти Мейджора в шортах і в’єтнамках, із цигаркою за вухом. У такий спосіб символічний меседж Мейджорового светра було б знівельовано, а шорти Ґанича стали б символом ще потужнішим і знаменитішим, ніж черевики Хрущова.
ДЕЩО ПРО ПАМ’ЯТЬ ЗАГАЛОМ. Людська пам’ять. Найбільша курва та людська пам’ять. Мої спогади зникають. Це той підступний процес, який нашу трагедію редукує, уміщаючи в межі стерпності, хоча всі ми знаємо, що було нестерпно. Ціла війна, усе, що ми пережили, конденсується в кілька картинок: трохи гранат, трохи голоду, кілька виставок, кілька черг по воду, кілька масакр — та й усе.
ЯК ХВАЛИТИСЯ, НЕ ВИКЛИКАЮЧИ ЗАЗДРОЩІВ. Легенда каже, що є одне місто, яке без найменшої провини спокутуватиме гріхи всіх інших міст.
І чогось мені здається, що я знаю таке місто.
А все так безневинно починалося, аж ми прийняли це за якесь тимчасове, минуще страждання, що ним розплачуємося за власні гріхи. А гріхів назбирується, надто коли живеш в ортодоксальному комуністичному місті, яке іншим читало лекції з правовірності. Та коли те, що ми вважали тимчасовим, стало нашим триванням, ми збагнули, що в зовнішньому світі всі зрадили Сараєво, а саме воно зрадило тих, хто залишилися йому вірними. Мій друг Б. каже:
— Розумні тільки ті, хто вчасно поїхали. Ми дурні. Вони побачили світ, вивчили мови, стежили за трендами, сховалися від мін, освоїли нові вміння. А я — що від мого життя лишилося по тому всьому? Яке в мене знання? Незастосовне, брате, незастосовне. Я навчився, пісяючи в пітьмі, влучати в унітаз із першого разу. І куди мені з цим умінням, коли все закінчиться?
МЕДІЙНЕ ЖИТТЯ. Зрештою людям остогидне Сараєво. Це закон, який іще нікого не оминув, і нас не омине. Те, що за нормальних умов дивує, після передозування викликає тільки огиду. Цілий світ крутиться довкола Сараєва, Зубін Мехта[29] у Вєчниці, ООН на аеродромі, новини на Сі-Ен-Ен, тексти, коментарі, виставки, книжки…
І такого достобіса.
Коли явище домінує в медіа, воно набуває своєї ринкової вартості. Ринок не переймається мораллю, дуалістичною природою добра і зла. Ринок починається одразу отам, за сербськими шанцями, у Кіселяку. Після того, як медіа зроблять певний товар достатньо гидким для користувачів, після того, як вихолостять увесь його трагізм або велич — байдуже, — починається ринкове споживання. У Мілані 24 грудня 1993 року у вуличного продавця, чорношкірого, натрапляю на порнографічну касету з назвою «САРАЄВО». От на що нас перетворив Сі-Ен-Ен. Уміст касети рясніє анальними пустощами, комбінаціями втрьох, кунілінгусами, феляціями, але всього цього виявилося замало. Продажі їй гарантує тільки назва. Чорношкірий гадки не має, що означає це слово з семи літер. Каже, касета кльова, глянь, що тут написано.
Сараєво стає брендом, як Бенеттон, Кока-Кола чи Найк.
СЕНС ЖИТТЯ
САРАЄВСЬКА ІДИЛІЯ. Була вже глуха темінь, коли ми вирушили додому, голосно пліткуючи. У час війни немає ходіння, тільки рух; пересування з точки А до точки Б. Але цього разу ми по-справжньому йшли. Усередині сиділо щось важке, що не дозволяло квапитися. Ми кволо переставляли ноги. Снайпер ліниво супроводжував нас усю дорогу. Раз у раз якась міна своїм руйнівним гуркотом ненадовго глушила його, а потім усе звично продовжувалося. Наша розмова була традиційною: спершу трохи про сенс життя, потім про те, з ким трахалася Лейла, і насамкінець про квітень дев’яносто другого.
Колись, на початку війни, я по кілька днів не міг пробитися до своєї квартири. Коли я не там, фізично бракує бібліотеки. Книжки щоразу заспокоюють мене найдієвіше. Я не читаю — сутеніє рано, тільки дивлюся й насолоджуюся. Їхній запах, розстановка, колір, енергетика — усе це врешті-решт дає спокій. Власне, заради цього й створюють бібліотеки. Я здохну від горя, якщо мою бібліотеку спалять, кажу приятелю. А я здохну від горя, якщо мені спалять посудомийну машину, відповідає він, надаючи нашому спілкуванню повного сенсу й кульмінації, яка не терпить заперечень.
РАПТОВЕ ЗДОБУТТЯ МУДРОСТІ. Чоловік, чия квартира згоріла півгодини тому, сидить на камені, курить і, цілком незворушний, каже, що душевний спокій — єдине в цьому світі, за що варто боротися. У квартирі він мав безцінну бібліотеку. Намагаючись з’ясувати причини й глибину його спокою, я усвідомлюю, що майже ідентичну думку прочитав у Міллера чотири роки тому. Тоді я не до кінця зрозумів її. Тепер усе прояснилося. Чоловік говорить із полегшенням людини, яка по-мурашиному наполегливо ціле життя складала маєтність і яку ця маєтність обтяжувала. Аж от Караджич менш ніж за півгодини звільнив його з кошмару. Менш ніж півгодини знадобилося полум’ю, щоб цілком поглинути його квартиру. «Що більше людина тріумфує в зовнішньому житті, — веде думку колишній власник безцінної бібліотеки, — то більше перемагає себе». Десять хвилин тому він витягнув зі згарища два вцілілі аркуші. Тепер витягає кисет, набирає з нього тютюну, загортає в папір, проводить по самокрутці язиком і тоді закурює. «Ось вексель на триста франків, — сказав Барбе». Це було написано на сторінці, яка горіла, з’їдаючи речення аж до першого слова. Це Бальзакове речення було єдиним, що лишилося від його безцінної бібліотеки. За якусь мить він скурить і його, а тоді, звісно, остаточно збагне, що означає душевний спокій і тріумф внутрішнього над зовнішнім світом.
А ТЕПЕР ДЕЩО ПРО СЕНС ЖИТТЯ. Жест найвищої уваги: у подарунок я дістаю паштет. Трохи згодом за мізерну ціну купую дві булки. Паштет можна розділити на дві частини, і це означає от що: я повечеряю половинкою пісної булки, на сніданок — ціла булка й половина паштету, обід — половина булки й половина паштету. Чи уявляє бодай хтось у цьому світі, що це означає — коли людина має наперед три гарантовані страви? Це прямий зв’язок із майбутнім, контакт зі світлими часами. Безсмертя.
Війна лише розгоряється, і я боюся, що їжа стане єдиним предметом наших міркувань, єдиним сенсом життя і єдиним екзистенційним мотивом. На щастя, процес свідомої редукції довоєнних потреб успішно завершено. Організм якось переживає день із двома жалюгідними прийомами їжі. А якщо комусь випадково вдається поїсти тричі — це в Сараєві на початку 1993 року вважається справжнім збоченням, сатурналіями, бенкетом.
Тільки трохи довше поголодувавши, людина усвідомлює, усім своїм єством усвідомлює (вартісні лише відкриття, випробувані на власній шкурі) правдивість Леонардової мудрості про те, що ми, мовляв, звичайні машини з виробництва гною. Дорожні затори у великих містах, модні покази, рекламні вогні, війни, залицяння, університети, автомобілі, ацетон, гуманітарна допомога, екологія, щоденні газети, військова інтервенція, релігія, висока література, Бенеттон, пластик, масові вбивства, телебачення — усе це існує заради трьох прийомів їжі, і все це набуває повноцінного сенсу тільки наступного ранку, під час медитації на унітазі.
ПОХМУРІ ЛЮДИ, АБО КОЛИ БАЧУ ТЕБЕ В ТУНЕЛІ. Уночі, коли за п’ять до десятої повертаюся додому, зіштовхуюся з силуетами, які квапляться в тій самій справі. З десятої комендантська година, і ми всі поспішаємо. Темрява абсолютна, силуети розпізнаю лише за звуками, які вони видають, і сигналами, які надсилають. Одні постійно відкашлюються, інші насвистують, не знаючи, бідолахи, що це найпевніший спосіб накликати дідька на свою голову, треті дзенькають ключами. Це знак-попередження, застереження від зіткнення з проявою, що рухається в протилежному напрямку. І тоді, у цьому місті, де живуть понад триста тисяч нещасних, один нещасніший від іншого, і в цій пітьмі, де навіть сови зіштовхуються, впізнаю силует. Кличу його на ім’я, людина чемно відгукується.
Потім цілими днями міркую про це. Мій зір так загострився, що час уже замислитися про еволюційні відхилення. Адаптацію до постцивілізаційного життя завершено. Це не дурничка якась — упізнати людину в такій пітьмі. Ми навіть не усвідомлюємо, які сенсори активувалися в нас за три роки життя без електрики.
Це називається зворотною еволюцією, поверненням у колишні життя. Знаю, я живу в місті, що випадає з когорти всіх інших міст. Воно протистоїть всім іншим. Це не дурничка якась — зустріти приятеля о такій порі, у такому місці, на такій війні.
Я обережний із цими деталями. Не захоплююся жодною з них, кожна відмінна від моїх про неї уявлень. Чоловіка, якого впізнав у темряві, удень посеред вулиці я не помічав, хоча ми зачепилися мимохідь ліктями. Отже, активувалися сенсори пітьми, а завмерли ті, що реагують на денне світло.
Якщо ти впізнаєш когось уночі, але не бачиш удень, задумайся над власним життям. Це означає, що пітьма — твоя реальність, а життя впродовж дня — лише ілюзія.
Так само я не захоплююся містом, де все це відбувається. Місто — це тільки урбаністичне середовище, в якому людина може почуватися відчужено в будь-яку пору доби та в будь-якій точці.
А все, де так не є, — лише нікчемне містечко.
ДІАЛОГ НА ЧУЖИНІ, АБО ВПІЗНАЮ ТЕБЕ ЗА МОДЕЛЛЮ:
— Бачу, ви родом із Сараєва?
— З чого видно, що я родом із Сараєва?
[26] Джон Мейджор (нар. 1943) — прем’єр-міністр Великобританії від Консервативної партії в 1990–1997 роках.
[27] Василь Тупурковскі (нар. 1951) — македонський політик, засновник центристської партії «Демократична альтернатива», чинний президент НОК Македонії.
[28] Еюп Ґанич (нар. 1946) — президент БІГ у 1997–1999 роках, вдруге у 2000–2001. Під час боснійської війни був членом Президії БІГ.
[29] Зубін Мехта (нар. 1936) — індійський диригент, 1994 року диригував хором і оркестром Сараєва під час виконання «Реквієму» Моцарта на руїнах Національної бібліотеки.