Читать книгу «Сараєво для початківців» онлайн.
— То місто не таке зруйноване, як я гадала.
Отже, вони ніколи цього не зрозуміють.
Чи треба пояснювати, що розчаруванню тут немає місця, що тут справді були жахливі дні, страхітливі тижні, катастрофічні місяці, безвихідні зими? Загрузнеш у цих поясненнях, потонеш у дискусіях. Дискусії обернуться на суперечку. Суперечка виросте в скандал. Кожен вивергатиме на іншого своє горе. Так між людьми, в яких є любов, але немає порозуміння, проростає нетерпимість.
Іван Ловренович стверджує: «Сараєвців після цієї війни впізнаватимуть за мовчазністю та шляхетністю».
Який захопливий і недосяжний ідеал. Мовчазність як відображення досвіду, якого не переповіси. Досвіду, що видирається з кожної спроби визначення. Шляхетність як результат ледве стерпного знання: знати те, чого не знають інші, і водночас усвідомлювати, що перевага має сенс, лише доки про неї мовчиш.
Варто було б досягти такого рівня самоусвідомлення, на якому внутрішнє задоволення буде єдиною нагородою, якої прагнеш. Але це вже завдання для брахманів, не для сараєвців. Наша марна мудрість не є результатом вибору чи дозрівання; це плід біди. Великої біди.
ТРОХИ ЕМОЦІЙ, ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ. Зустріч: сараєвці, які пережили війну в Сараєві, проти сараєвців, які своє вистраждали десь у Європі, під вечірні новини «Радіо Сараєво». Нікому в цьому протистоянні не легко. Страждання перших реальні, їх можна помацати. Їхній біль фізичний. Страждання біженців — зовсім інше. Свої муки вони описують як нестерпну тугу, ностальгію, або нищівну нудьгу, або деструктивне каяття. Саме лише розмаїття визначень свідчить, що легко їм не було. Те, у чому вони не хочуть зізнаватися, — їхні страждання несумірні із сараєвськими. І тому це зустріч двох різних світів. Ті, хто прибули з іншого боку, такі вгодовані, рум’яні, свіжі, вони в щирому захваті від цієї зустрічі. А тутешні бідолахи неодмінно розплачуться.
ЗНОВУ ЕМОЦІЇ, ПОГЛЯД ІЗСЕРЕДИНИ. Вона — типова сараєвська жінка. Це означає: досить красива, щоб на вулиці вирізнятися серед інших жінок, і досить розумна, щоби вчасно розпізнати небезпеку. Тому в квітні 1992 року вона поїхала вирізнятися на вулицях Загреба, міста над містами. Жила важко, дорого платила за свій привілей не знати, що таке снаряди. Уперше по двох роках зустрівшись із мамою, не може приховати радість. Мало не верещить від щастя, опинившись на порозі своєї квартири, побачивши, що все майже неторкане, знову відчуваючи мамині обійми і старі запахи. Але її мати плаче.
Через якусь годину те саме повторюється з тіткою. Усе повторюється достеменно, крім одного: тітка плаче сильніше за матір. Це тому, що ми тільки при зустрічі з поверненцями бачимо, як насправді настраждалися. Порівнюючи свою блідість, згорбленість, виснаженість і згаслість із їхньою свіжістю, гостро бачимо, які ж ми насправді нещасні, і плачемо над собою. Той плач свідчить про ступінь згорьованості заплаканого, а ступінь згорьованості можна безпомильно визначити за ступенем схуднення. У цьому конкретному випадку тітка худіша за матір. Тому її стрясає сильніше ридання — настраждалася більше.
НА ВОЛІ. Зрідка траплялися також обернені ситуації, коли привілейовані сараєвці, власники найрізноманітніших оонівських карток, виїздили за кордон. Тоді, навіть якщо це не було в них вродженим, вони дотримувалися згаданого принципу мовчазної шляхетності. Довкола них крутився десяток цікавих. Усі хотіли про все знати, усі про все розпитували. Тут було як прагнення інформації, так і бажання своєю підвищеною зацікавленістю продемонструвати конкретний доказ прихильності й підтримки. Це потрібно для компетентного органу. А кожен сараєвець, який залишився, — такий собі різновид компетентного органу для сараєвця, який виїхав. Якщо зараз він із підкресленою небайдужістю розпитує, може, цей другий, коли повернеться в Сараєво, комусь важливому, комусь дорогому або комусь, хто зважуватиме провину, скаже, що такий-то в еміграції тримався добре і демонстрував підвищений рівень конструктивної зацікавленості. Ніколи ж не знаєш.
Той перший сараєвець, який залишився в місті, загартований багаторічною практикою, осягнув вищу мудрість: ніколи не нападай першим.
— Що там у Сараєві?
— Нічого.
— Як живете?
— Тяжко.
— Фігово було?
— Фігово.
Марна річ, він сприймає цю розмову як вислуховування. Тому емігранти кидаються в контратаку. Виплескують на нього всі свої гризоти. Їм тут важко, довкола чужі люди, ніхто їх не розуміє. Ніхто не знає, крізь що вони пройшли. Нестерпно сидіти в теплі й слухати новини про артобстріли. Якби цю розмову слухав хтось невтаємничений, сторонній, скажімо, з Руанди, він би дійшов до висновку, що весь цей час важче жилося в Загребі, Стокгольмі чи Лондоні, ніжу Сараєві.
Вища мудрість каже: немає користі з мовчання. І зі шляхетності немає. Треба вміти борсатися.
НІНДЗЯ-МЕСНИК. І тоді я вирішив повернутися в Сараєво. Це було важке рішення, таке важке, що ніхто в моєму оточенні навіть не наважився його прокоментувати. Більшість уважали мене божевільним, і тільки одиниці — сміливцем. Але я знаю напевне, що в липні 1995 року то було справді відважним рішенням. Сміливим і ризикованим. Повернутися в місто, звідки всі тікають, можуть лише небезпечні люди. Той, хто робить хоробрі й небезпечні кроки, мусить і вдягатися відповідно. Тому в дорогу я вирушаю весь у чорному, щоб здаватися собі схожим на ніндзю. Це не просто так: ніндзя випромінює особливу енергетику. Кожен, хто в такий момент має змогу лишитися за кордоном, проте повертається в Сараєво, покладається саме на свій особливий енергетичний заряд. Відчуваючи цю мою енергію, більшість пасажирів, які стоять біля автобуса, реагують на мою появу. Всю увагу зосереджено на мені. До мене підходять, зав’язують розмову. Як це може мені не полестити? Питають, скільки їхати до Спліта, чи не буде невдовзі дощу, чи я дивився ввечері матч і таке різне. Очевидно, хочуть задобрити крутого хлопця в чорному. Я терпляче відповідаю, пильнуючи, щоб не поставити під загрозу свою містифікацію. Вбратися в чорні штани й чорну футболку було правильним кроком. Ілюзія руйнується, коли одна жінка, теж у чорному, запитує в мене: «Водію, а куди нам поставити багаж?» Он воно що.
Нищівна поразка. Можливо, я помилився, коли вирушив у дорогу без окулярів рей-бен? Нині людина не може претендувати на небезпечний вигляд, якщо не носить темних окулярів. Тільки вони ефективно сіють страх. Усього решта замало. Недарма кажуть, що диявол ховається в деталях.
Треба бути обачним із визначеннями. Кажучи про поразку, я маю на увазі не свою, але їхню поразку, бо ж усі вони зверталися до мене з неприхованим трепетом. Щоб налякати людей довкола, аби вселити в них страх і вибороти перевагу власного авторитету, чоловік не мусить бути ніндзею. Досить бути водієм автобуса.
П’ЯТНИЦЯ, ТРИНАДЦЯТЕ
ЩАСЛИВЧИК І В САРАЄВІ НЕ ГОЛОДНИЙ.
Е. Д. завжди пильнує, щоб не пройти, боронь Боже, під драбиною, подає милостиню навіть тим, хто простягає руку просто для привітання, хапається за ґудзик, побачивши сажотруса бодай на картинці, у п’ятницю, тринадцятого, ніхто не подужає випхати його з дому, а якщо дорогу йому перебіжить чорна кішка — годинами чекає, доки інший бідолаха першим перетне лінію, яку вона осквернила. Ніколи не б’ється об заклад.
Він має вагомі причини виявляти всі відомі форми марновірства. До війни він ними нехтував. Але під час війни надумав трохи побавитися з цими закономірностями. І справді добряче побавився. Коли вперше пройшов попід драбиною, снаряд влетів йому просто в спальню. Коли прогнав із порога жебрака, не подавши милостині, тієї ж ночі згоріла його машина на парковці. Чорна кицька принесла нещастя з дводенною затримкою: дружина надіслала йому з Німеччини прощальний лист. А коли з одним другом заклався на ролекс, що американці впродовж семи днів розбомблять Пале і встановлять мир, бо Америка завжди була на боці слабшого й захищала демократію, вони вирішили записати цей термін і, коли той спливе, визначити переможця. Записали: була п’ятниця, тринадцяте листопада 1992 року.
Відтоді він ходить без годинника.
ВІРТЕ ЧИ НІ. А ви вже чули, що можна зробити торт без яєць, горіхів, цукру та вершків; що чудовий паштет виходить із рибних консервів, зготованих на вогні зі старих газет; що для освітлення дому досить трохи олії, мотузки, банки, ста мілілітрів води й одного старого сірника; що голод ефективно втамовувати малими, нехай і вбогими трапезами що вісім годин, а тоді робити тридцять шість годин перерви; що можна влаштувати персональний трирічний Рамазан, навіть якщо ти не вірний мусульманин; що старі костюми, давно вже замалі, після такого постування прекрасно тобі пасують; що на вулицю не можна виходити, якщо вибухнув один снаряд, бо другий вже на шляху до тієї ж вулиці; що на вулицю не можна виходити, якщо вибухнули два снаряди, бо буде ще й третій; що виходити можна тільки через дві години після останнього снаряда, бо це певна ознака, що вони перейшли на іншу вулицю; що п’ятьма літрами води можна помити і голову, і ноги, а потім іще змити в унітазі; що водою, якою полоскали зуби, після цього можна помити тарілки (так зване перше, грубе миття), а потім і раковину; що каністра, в якій був бензин, ніколи не буде досить чистою, щоб тримати в ній питну воду, в таких каністрах тримають лише воду технічну, ту, що для миття ніг, прання шкарпеток і змивання в унітазі; що домашня бібліотека — чудове паливо для домашньої печі, що автівка — прекрасний матеріал для виготовлення цієї-таки печі, але піч — лише примара, бо у двадцятиградусний мороз жодна піч не протримає помешкання теплим довше, ніж дві години; що марксистські книжки, якими завжди жертвують насамперед, дуже погано горять, вони геть негодящі, бо надруковані на найкращому крейдованому папері, який погано горить, зате їх можна використовувати як добротну броню, бо вони товсті, і навіть куля не завжди їх проб’є; що скло з великих картин чудово надається для віконних шибок, а самі картини горять краще, ніж можна уявити (краще означає швидше); що оонівські захисні плівки аж ніяк не здатні замінити скло у вікнах; що ролети завжди мають бути опущеними, бо снайпера не цікавлять темні вікна; що штори завжди мають бути щільно запнутими, бо вони зупиняють осколки, які летять здалеку, вже втративши початкову швидкість; що двадцять осколків нічого не означають для автомобіля, коли в ньому не пошкоджено життєво важливих центрів; що авто нічого не означає для свого власника, коли немає бензину; що прекрасну каву можна виготовити з борошна й какао, прекрасну ракію — з рису, а найкращі цигарки — якщо є старі газети й трохи вовни; що важко визначити, що гірше — холод чи спека; і що людина ніколи не має робити ставку на справедливість, бо то нахабна брехня, буцім вона повільна й досяжна? Справедливість така прудка, що нікому й ніколи її не наздогнати.
ДЕРЖАВОТВОРЧІ НАРОДИ. Мій приятель має потребу класифікувати обличчя, які йому трапляються.
Класифікує їх за національною ознакою. Цей — серб. Той — стовідсотковий мусульманин. Отой — точно хорват. Він навіть розробив свою систему псевдокласифікації. Сербам за цією складною системою притаманні сильні квадратні щелепи, вони — головані з випнутими підборіддями. Мусульмани себе виказують поведінкою, жалюгідною винувато-захисною позицією, якої ніхто не любить. У хорватів очі проміняться хитрістю.