Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пам’ятав тільки фрагменти цих днів. В бої тяглової свідомості нема. Існують наглі припливи, серед яких людина губить події й постаті, байдужніє до всього, що біля неї, але зате гострішим інстинктом сприймає своє існування.

Коли втихло, рушили далі. Не знали мети, відомий був тільки напрям. Поблизьким шляхом погналось авто, повне вояків. Зім’яті темні обличчя, сірі заболочені постаті.

Почав дріботіти дощ. Струмочки води спливали по мокрому липі. Марко скинув шолом, щоб прохолодити розпалену голову. Він ледве пізнав Василя.

— Що робимо?

— Йдемо вперед!

Не мав сили говорити. Глянув тільки на Василя очима, в яких був вогонь, цей вогонь, що завжди.

Побіч них стояли гармати з чорними дулами, зверненими в сторону ворога. Гармати були без замків, гармаші вистріляли весь припас стрілива.

Мертві гармати залишили поза собою. Марко оглянувся. Вояки йшли з затисненими вустами й очима, прикритими шоломами. Відчув таємну силу, що береже людину в бої. Її не завважуємо, коли є спокій. Вона завжди з нами, коли вояка оточує небезпека, вона береже нас, чуває над нашою істотою.

В тих днях відділ наступав, розбивав ворожі з’єднання і просувався вперед. Ішли з якимсь несамовитим завзяттям. Ледве протяжно засвистіли кулі, й почувся тріскіт рушниць і скорострілів, вони вже залягали в полі, відповідали на вогонь ще сильнішим вогнем і кидалися в наступ. Маршували далі, стрічали інші відділи, які долучалися до них, бачили старшин, які обговорювали положення, роздивляли шматки штабових карт, і всі вони не їли, не спали, відстрілювалися, залягали в бій і наступали.

Очі Марка стали вузькі від звичної бистроти і ціляння рушницею. Радісно прийняв легенький вітерець, що давав прохолоду і свіжість. Коли ж спочивали, дивувався квітам, що ростуть на полях боїв, горобцям, що тут і там ще цвірінькають по кущах і людям, які сновигаються біля спалених хат, стягають усяке добро, якісь недопалені дошки Й кусні дерева. Життя йде далі, думав, хтось величний кермує рослиною, що цвіте, мурашкою і людиною.

Його морив сон. Спав твердо, без снів і без особливих приготувань. Засипав, де попало — у рові, на полі, під бур’яном. Іноді згадував Ірину і тоді був щасливий. Десь далеко, наче в іншому світі, є хтось, хто про нього думає і в нього вірить.

Відділ ішов далі, без думки про те, що криється за обрієм. Тільки коли діставали вогонь, або літаки почали з гуркотом і свистом скидати свій вантаж, вони крилися, інстинктом відчуваючи найбезпечніші заглибини землі. Марко мав привиди. Йому ввижалися незнані краєвиди, постаті людей, яких знав колись, якісь будинки, світляні зали з мармуровими стінами. Півсон, пів-ява.

Того дня напроти них спинилась горстка вояків. Старшина підійшов і спитав:

— Який відділ?

В нього були запалі гарячкові очі.

— Туди шлях зайнятий ворогом. Його сили поважні, змоторизовані. Мусимо пробитися.

Пристанули й обсунулися на землю. Спочивали, як люди, яким усе байдуже. Тільки очі горіли волею дійти до мети. Марко розглядався з кам’яним спокоєм. Перед ним на тлі темно-зеленої стіни лісу лежало село. Прозорий потічок перепливав долиною, а далі горбанилися на обрії вузькі селянські нивки. Серед села з-поміж високих ялиць темніла стара дерев’яна церковця. Це була якась знайома, рідна Маркові околиця.

Стало тихо. Ще тільки повітря нервово дрижало після вибухів і чад пожеж нісся з вітром. Марко насторожився. Така тиша не віщувала нічого доброго.

Лежав біля куща тернини. В глибині поплутаних колючих галузок завважив покинуте пташине гніздо. Тут недавно товклися і цокотіли горобці, висиджували молодих, заходилися від безперервного цвірінькання.

Марко принишк. По землі повзла животинка: муравель ніс кусник листка. Є квіти, є мурашки, світ іде своїм ходом. Почув цівку рушниці на лівій руці і підніс легко дуло вгору, щоб пісок не попав туди. Ні в замок, подумав, це рішає про життя.

Лежати з автоматом у руці, ціляти в ворога, наступати, чи це не те саме, що давні шаржі козацької кінноти? Не те саме йти проти танків, що проти збройних у залізо гусарів? Однаковою є людина і однаково б’ється її серце, коли смерть витягає по неї свою костисту правицю.

Марко ще раз глянув у сторону села. І там незабаром почнуть наново жити люди, ніби ніколи не було тут війни.

Він лежав далі, спокій віддружив його нерви, став в’ялий. Чогось чекав, але коли думав про це, завважив, що в суті речі не чекає нічого. До нього долетів збоку знайомий голос. Чув, як говорять, але не слухав. В цю хвилину було йому цілком байдуже, хто і про що говорить. Відпочивав цілим своїм єством.

Нагло завважив, що думає про якусь казку з дитячих років. Нагадав собі тільки порозривані її шматочки. Дивно, що казки розповідають тільки з минулих часів. Нема казок про теперішнє або про майбутнє. Чи були б цікаві такі казки? Мабуть, ні дітям, ні дорослим.

Тихий шелест перервав його думки.

— Марко…

Оглянувся. Біля нього лежав Петро і сміявся. Радів як дитина з тієї стрічі.

— Цілий?

— Як бачиш! — відповів Марко і теж усміхнувся до нього.

— Чув про Ірину і батьків? — спитав Петро.