Марко глядів холодним зором, шукав ворога. Третій танк застряг в долині, стояв нерухомо, обертаючи тільки гарматною вежею. Врешті виповз наверх і рушив просто на сотню.
Марко вискочив з ями. Сперся об самітне дерево, прицілив і вистрілив. І цей танк затінився з розпореним черевом.
Марко засміявся голосно. Вимахував залізним п’ястуком, вказував напрям і кричав до хлопців. Сотня зірвалася до останнього скоку. Вояки бігли, останні з них зникали вже за зеленим насипом, там був вільний свіг і спочинок. Прорив удався,
Марко ослаб. Ледве чув далекий вогонь важких скорострілів. Не був свідомий, як довго тривав бій. Збирав сили стрінути ще один танк, який висунувся з-поміж садиб недалекого села. Ще час, думав. Поглянув у сторону насипу. Там було спокійно, усі вояки перебігли уже на другий бік залізниці. На полі тут і там лежали нерухомі постаті. «За них треба молитися», — зашепотів.
Казка знову пригадалася. Чомусь стала тепер перед його очима таким впертим спомином. Марко глянув на село, що стояло опущеними хатами між лісом і ним, на потік, що протинав цю околицю зелено-сивими верболозами.
Бій помалу стихав. Танк обертав вежею і навмання сіяв короткими серіями бортового вогню. Нікого вже тут не було. Лишилися тільки ті, що спали вічним сном.
Марко прицілився ще раз і стрілив. Чув як розірвався набій на тілі роздертого танка. Його різкий гук змішався з останніми серіями скоростріла.
Враз Марко приник сильніше до дерева. Здалося йому, що слабне і втрачає притомність. Щось вдарило по ньому. Чув ще, як обсунувся на землю. Подумав тільки, що своє завдання виконав до останнього, що сотня врятована. Життя перейшло перед його очима, як одна хвилина. Спокійна ніч огорнула його істоту.
Петро з друзями увійшов у село. Там стояли інші, проріджені але боєздатні, відпочилі відділи. Вони готовилися до нового наступу. Вояків, які вийшли з оточення, відставляли автами до тилу. Сиділи й лежали знесилені, півмертві, байдужі. Згодом зібралися в далекому місті. Поволі приходили ті, що розсіялися в боях і розгубилися від своїх частин. Набирали сил до дальшого змагу, до дальших боїв за рідну землю.
Тил, що залишилися на полі, пригорнула прадідна земля на віки. Їхні духи перебувають у спільному гроні усіх борців, довгих, довгих століть. Готовлять кришталеві чаші, з яких спливає на нас, земних істот, велична сила духу. Світять невмирущими світлами в серцях поколінь у нові сотні років.
До дивізії приходили нові вояки. Їм розповідали про бродські бої, про те, як воювали і жили небезпечним життям. А згодом рушили знову проти ворога.
Часом згадували тих, що не вернулися. Згадували Марка, якого залишили живцем біля сталевого шляху. Ніякої певної вістки про нього не було. Правда, хтось розповідав, що проходив попри попалені і роздерті танки. Там під деревом бачив вояка, що спав вічним сном. Петро аж зблід на цю вістку.
Але були інші, що довго перебували в рядах повстанців. Вони прийшли до дивізії багато пізніше, пройшовши пів-Європи зі зброєю в руках. Повстанці розповідали, що чули про Марка, вояка дивізії, який боровся тепер у карпатських лісах. Він залишився в краю.
В канцелярії штабу виписали Маркові смертну картку, але сім’ї не могли повідомити. Він подав себе людиною самітною.
Потрохи друзі забули про нього. Прийшли дні нових тривог і дальших боїв. Щораз більше імен переходило в засвіти, а життя йшло вперед і приносило все нові події. Петро не говорив з ніким про тайну Марка, врешті й так ніхто йому не повірив би. Старі легенди забуваються, а нові сьогодні не творяться. Не час на міфи і перекази.
Вояки розбрелися по світі, і воєнні труди стали вже далеким спомином.
Два роки пізніше недалеко бункера, що його вирили повстанці серед карпатських лісів, відбувся один з великих зборів. Горобина ніч вкривала старшин і штаб повстанської армії і тільки тут і там замиготів скритий вогник цигарки. Глибокі нетрі й потужні звори забезпечували їх перед ворогом, а ще сторожили розкидані довкола бійці; ніхто не міг би пройти туди безкарно, ніхто теж не знав про повстанський збір.
Говорили півголосом, але й ці голоси заникали у пошумках осіннього вітру, що протягливими повівами розсували верхів’ям старих ялиць. А ще час від часу відзивався нічний птах, чи спросоння заголосила сонна тварина. Вітер наносив сльоту.
В такий то час старшини радили про долю війська, а з тим Й історію своєї боротьби.
Це вже давно закінчилася війна в світі, але ця подія не зробила ніякого враження на повстанців. Їх не обов’язували ніякі міжнародні договори ні пакти, бо в цих рішеннях не було місця для їхнього народу, наче б він не існував, наче ворог поспів знищити його дощенту.
— Про нас мовчать свобідні народи, засоромлені дійсністю, до якої приклали свою згоду. Але це не значить, що ми не існуємо.
— Навпаки мусимо дати знати про себе.
— Рушити у наступ!
Знову зажеврів сильніше вогник папіроски. Генерал визначив район операцій поодиноким відділам з’ясовував тактику і засоби бою.
— Горошко проб’ється в вільну Європу. Через Польщу, Чехи на Баварію. Ставничий на Австрію. Це щоб на Заході проламати мовчанку.
Дві постаті встали і відійшли. Генерал приділяв тепер напрямні рейди по рідній землі і райони скріпленої боротьби.
— Район Чернігова, — сказав по хвилі, — ще вільний. Хто зголошується туди добровільно?
— Я! — почувся у теміні притишений голос, — сотенний Марко!
Годину пізніше сотня вирушила в похід. Покидали карпатські звори і гуцульські села, йшли у широкі поля, заорані тракторами, у землю, де продовж сотні років творилася історія народу.
Туди пішла бойовим рейдом сотня командира Марка.