Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Другого дня прийшли нові накази. Ще цього вечора Марко виїхав нелегальним шляхом за кордон.

Розділ IX

Поїзд рушив на схід, туди, де була війна. Марко сидів у дверях вантажного вагону. Спустив ноги назовні і дивився на краєвид, що пробігав ланами піль, селами, що дрімали в літній зрілості садів, і річками, береги яких обросли верболозом. Люди розглядали проти сонця поїзд і вітали вояків. Дідок у полотнянці сперся на ціпок і водив очима по вагонах.

Марко пригадав слова з останнього листа Ірини:

Рік тому вони прощалися.

— Бережи себе! — сказала крізь сльози.

Ніби на війні можна берегтися, ніби це врятує людину. Вони всміхалися одно до одного, як усміхаються люди з непевним завтра.

Він сказав, прощаючись: приїду в відпустку. Але не приїхав. Не було коли. Після року поїзд промайнув повз Львів уночі.

Тепер сидів на долівці вагону і слухав спів хлопців. Раптом пригадав собі, як одного разу, перед війною, сидів біля вікна в кав’ярні.

Студент політехніки торкнув його рукою:

— Вона гарна, глянь!

Академічною вулицею йшла Ірина з тенісною ракеткою, вся в білому. Волосся відтіняло хвилястими лініями зарожевіле личко. Йшла легко, трохи ліниво, мабуть втомлена грою на площі Карпатського Лещетарського Клюбу.

— Це Ірина, — сказав студент.

Марко не відповів нічого, але серце забилося жвавіше, з почуттям гордості за Ірину і певності себе. За хвилину він вийшов з кав’ярні.

Поїзд затримався в Красному. Вояки виладовували поспішно своє вояцьке майно і ставали чотами друг біля друга. Перед ними в сірій ранковій мряці бовваніли рештки стін залізничного будинку. Вікна були без рам і крізь них прозирало сіре небо. Побіч лежали перевернені і повалені вагони. Стирчав догори обсмалений вогнем чотирицівковий летунський скоростріл.

— Спалений, — сказав хтось біля Марка, — тут, брате, мусила бути могила!

Рушили скоро, оминаючи глибокі ями від бомб на дорозі, і довгими рядами ввійшли в місто. Воно було порожнє. В одному подвір’ї біля хати Марко завважив тачку й лопату. Воєнний буревій захопив когось при роботі. Тепер не було довкола жодної людини.

Перед церквою на майдані стояло кілька возів без коней. Кам’яний брук був пошматований бомбами. Церква темніла розритим нутром, вхід до неї засипало каміння розваленої стіни. Зліва на стіні висіли великі образи святих, що побожно склали руки і нерухомо дивилися в відкрите захмарене небо.

Петро скинув шолом і рукавом витер мокре чоло.

— Якщо переможе Москва, слід загине за хмарами, — сказав товариш.

— Ля тобі кажу, — відповів Марко, — історія багата на дивні речі вищого логічного порядку. Античний Рим переслідував перших християн, а все ж таки старовинні церкви Риму побудовано з каменя-руїн цієї імперії.

На довшу розмову не стало часу. Протяжний свист зібрав сотню. Марко встиг ще зірвати яблуко з дерева, що було тепер нічиїм. Рушили далі в поле.

Маршували. Побіч них промчало авто: за ним слалася смуга дорожнього пилу, що поволі хилилась убік і лягала на поле та на хати недалеко села. На замаскованому моторі сидів вояк. Він пильно стежив небо. Десь далеко торохтів у повітрі ворожий літак.

Сонце стояло високо на небі, військо здіймало ногами куряву, і лиця були чорні від землі й поту. Понад лісами танули темні дими. З бічних перелісків виїхав відділ війська.

— Артилерія! — Сказав Івась, що йшов побіч Марка.

Одна гармата загрузла в піску. Коні стали. Вояк з жовтим левиком спокійно чекав, зухвало пересунувши шапку на вухо.

— Рушай! — гукнув хтось з піхотинців.

Артилерист навіть не глянув туди, звідки йшов вигук. Коні мусять відпочити. Він зіскочив з гармати.

— Вйо! — сказав по хвилині.

Він пхав гармату і його грубі чоботи глибоко вгрузли в пісок.