Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відгомін бою ставав щораз сильнішим, чути було виразно поблизькі вибухи і поодинокі вистріли. Марко, який ішов передом, дав знак рукою. Стояли тепер за низьким підшиттям лісу, з-поза якого було видно далеку леваду і білі хмарини на обрії.

Марко розклав рамена, і відділ скочив у розстрільну. Рушили хильцем до переду — перед ним посувалася вліво московська лава, піхотна бойова лінія. Повний батальйон військ НКВД готувався до скоку.

Сотенний легко тріснув у пальці. І враз його відділ сипнув вогнем на ворога, змішав його шереги, скропив кров’ю конотопські поля. Вмовкли гнізда важких скорострілів ворога, сірі постаті розсипалися в панічній утечі. Десь спереду сипнули на москалів сильним рушничним вогнем.

— Слава! Слава!

Гнали останки московського батальйону, пострілами збивали останніх з ніг і врешті Марко спинив погоню. Не було за ким гнатися.

Забирали покинену зброю, ленти, стріливо, гранатомети. Кожний вибирав потрібне, скоро, бігом майже, ліквідували побойовише.

За хвилину обидві групи стрінулися в лісі. Віталися друзі; розпитували один другого про новини і вісті з родинних сторін.

Командир Сашко стиснув руку Маркові.

— Якби не ви, друже! Якби не ви! Оподалік перев’язували ранених.

— Лікарів маєте?

— Одного. І подругу сестру до помочі. Отже майже двох лікарів, — засміявся Сашко.

Підійшли туди. Марко нахилився над одним з ранених. Цей не бачив його, уже догоряв. Сестра підтримувала рам’я іншого раненого, а лікар метушився біля бандажів. Четверо ранених, один убитий — втрати невеликі. І ранені неважко, походу спиняти не будуть. Марко підійшов до лікаря, глядів, як цей зручно бандажував руку і підвів зір на сестру.

Нараз його уста порушились в німому хвилюванні, він знічев’я стиснув рам’я командира. Цей підійшов до сестри.

— Подруго Катерино, — промовив, — познайомтеся, це сотенний Марко.

Марко якось незручно протягнув руку своїй Ірці. А вона глянула на нього такими самими вогкими очима, як колись, і з легким, ледве чутним криком радості припала до нього.

Командир Сашко відвернувся на мент, опісля, стрінувши погляд Марка, сказав:

— Дай час її сльозам!

Відійшов набік і чомусь глядів пильно на ясний слід проміння, що пробився крізь вершки дерев у глиб лісу. А вони обоє шепотіли до себе слова щастя, і її великі очі шукали на його обличчі знайомих любих рис її коханого Марка.

Командир поклав руку на Маркове рам’я.

— Що це? Довго не бачилися?

— Не те, не те, — мовив Марко, але на вияснення не було слів ні часу.

Сашко похнюпився. І що з того, що стрінулися! Що кохаються! Один погляд, один мент щастя і кінець. Над ними розпростерлися вже завісі мрячного майбутнього.

— Друже! — сказав до Марка. Відійшли набік,

— Відділи УПА переходять у цивільний спротив. Планово й поступово. Негайно маємо розвантажити наші бойові відділи. Ти, Марку, залишаєшся тут з шістьма людьми. Всі інші йдуть зі мною. Виказки і документи для вас маю.

— Ірина? Подруга Катерина? — спитав Марко.

— Йде з нами. Ірина похилила чоло.

— Наказ! — сказав Марко.

Марко дістав нові завдання, а ввечері військо рушило на Захід. Марко залишився з шістьма хлопцями. Його обличчя стало мов з каменя. Розумів, що Ірка мусила йти туди, де рейдували повстанці, вона ж помічниця лікаря.

Роздав документи. Хлопці по одному відходили мовчки в цивільне життя. Дальші накази дістануть від інших зверхників.

На ніч залишилися з ним ще три вояки. Ще сонце не зайшло, поки Марко вийшов на край лісу. Думками був при Ірці. Чому вона прибрала собі псевдо Катерини? Розглядав краєвид, золочений останніми проміннями сонця, ліси, з якими так зжився, багату пахучу зелень.