Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли Алекс намацала касовий апарат, щоб зрозуміти, як найкраще відкрити його без зайвого шуму, вона зупинилася і навіть трохи підскочила від шоку та здивування: касовий апарат був широко відкритий, а велика шухляда — повністю висунута. І там було порожньо, зовсім порожньо. Жодної купюри, навіть монети.

У її животі виникло дивне відчуття. Звичайно, можливо, що Каллі напився, це було навіть більш ніж ймовірно, але навіть тоді такий бакалійник, як Ебергард Каллвайт, не забуде надійно закрити свої гроші. Або він уже вийняв їх і поклав до валізи для грошей, в якій щоранку відносив свої заробітки до банку? Алекс знала, де Каллі сховав цю валізу, вона лежала на книжковій полиці в задній кімнаті. Алекс побачила це одного разу, коли він повернувся за грошима, тому що він не усвідомлював, що вітрини в його магазині, хай би якими брудними вони були, є ідеальними дзеркалами.

Алекс відчинила двері. Тихо й повільно, уважно прислухаючись. Нічого не було чути, ані хропіння, ані дихання, тільки цокання настінного годинника. Вона увійшла до кімнати і знову зачинила двері. Тут було ще темніше, ніж у магазині, зовсім темно, адже у задній кімнаті не було вікон. Алекс намагалася знайти вимикач, але не знала, де він. Через деякий час вона здалася, опустилася на коліна і навпомацки рачки поповзла вперед. То був уже край килима, потім мав бути стіл, за ним диван, а книжкова полиця висіла саме над диваном. Алекс продовжувала повзати килимом, який давно ніхто не чистив і який скрізь був усіяний крихтами та різним брудом. А потім вона потягнулася до чогось липкого й інстинктивно відсмикнула руку. Яка гидота! Спершу вона подумала, що Каллі, цей старий негідник, перекинув якусь пляшку з-під спиртного і не витер після себе, але потім вона впізнала запах, цей слабкий металевий запах.

Кров!

Вона торкнулася калюжі крові.

Прокляття!

Світло, їй дуже потрібне світло, вона мала знати, що тут відбувається! Вона відповзла назад і трохи прочинила двері. Її очі вже настільки звикли до темряви, що навіть те слабке світло, яке йшло з магазину, допомогло їй зорієнтуватися. На підлозі під столом лежало щось велике. Тіло, це було людське тіло. Коли Алекс зрозуміла це, у її голові виринули всілякі думки, і вона не могла зачепитися за жодну з них. Заспокойся, тобі треба заспокоїтися, сказала вона собі. Тепер вона нарешті знайшла вимикач. Вона просто шукала не з того боку дверей. Цікавість та страх врівноважували одне одного, коли вона взялася за вимикач. Від хвилювання вона навіть забула зачинити двері. Її права рука стиснула ручку ножа, а її ліва клацнула вимикачем світла.

Проте в цій кімнаті не було нікого, хто міг би нести для неї небезпеку.

Там, на підлозі, у своїй власній крові, що повільно просочувалася на килим, лежав Ебергард Каллвайт. Його тіло було побите дуже сильно, Алекс ніколи ще в житті такого не бачила, а його обличчя перетворилося на криваве місиво. Їй навіть довелося подивитися двічі, щоб упізнати його, але сірий халат, в який був одягнений мертвий, не залишав жодних сумнівів. Її коліна затремтіли, і їй довелося спертися на двері. А потім прямо біля стіни Алекс виблювала ті крихти їжі, що вона з’їла сьогодні ввечері.

Рудольф Гьоллер пробирався зернистим піском. Це було приємно, хоча такий ранній ранок насправді не був його улюб­леною частиною дня.

Він міг залишитися в машині, але хотів сам подивитися на сміттєзвалище, хотів побачити, що з ним стало. Зграя ворон злетіла в ранковий туман, коли він ступив на гілку, що лежала на стежці біля під’їзду. Нічого не було чути, окрім помаху крил птахів, їхнього вереску та шелесту вітру серед верхівок сосен. У цей час сміттєвози ще були в дорозі у місті, лише піз­ніше вдень вони повернуться сюди зі своїми вантажами, а тоді безперервний потік сміття аж до пізнього вечора висипався на сміттєзвалище, яке насправді нічим не відрізнялося від колишнього глиняного кар’єру, що раніше був на цьому місці.

За лісом, на протилежному боці цієї великої ями, вже був Великий Берлін, проте сміттєзвалище розташовувалося зовсім за межами чотиримільйонного міста. Берлінці не люблять закопувати сміття у межах свого міста. А Шонайхе{20} була чудовим місцем, щоб позбутися усіх речей, яких треба було позбутися, і ніхто не знав цього краще за Руді Гьоллера. Здавалося, це був якийсь знак долі, що вони призначили зустріч саме на верхівці сміттєзвалища. Він дуже добре знав дорогу сюди, в Шонайхе, це, так би мовити, його рідна територія. Кілька років тому Руді ще працював водієм сміттєвозу і щодня скидав свої вантажі тут, на це сміттєзвалище. Але потім він дедалі частіше використовував свої подорожі, щоб знайти цікаві об’єкти для пограбування і нарешті завезти пакети з наркотиками за потрібними адресами, що є дуже прибутковим бізнесом. Тож у якийсь момент він потрапив до «Північних піратів» і нарешті пробився там до вершини, причому не тільки в переносному сенсі. Після багатьох років в одному човні він знову заявив свої претензії на лідерство разом з Германом, який із ним два роки тримав Тегель{21}.

«Піратам» був потрібен сильний лідер. Після великої катастрофи на площі Рейхсканцлерплац, коли половина клубу перснів потрапила до рук поліцаїв, «Пірати» мусили боротися за своє виживання. І відтоді проклята «Бероліна» ставала все більшою.

Це має закінчитися зараз. Незабаром «Пірати» більше не будуть обмежуватися лише поверненням своїх втрачених територій. Сьогоднішня зустріч могла все змінити, нарешті він знайшов ту людину, яка була відданою Рудому Г’юго, але для якої Йоганн Марлоу, відомий як Доктор М., довгий час був справжньою скалкою у дупі. Головним диригентом «Бероліни» був саме Марлоу, а не Г’юго Ленц, у цьому він був впевнений. Без Доктора М. «Бероліна» розсипалася б, як сухе листя від слабкого вітру.

Так, це був шанс нарешті помститися Доктору М., показати цій зарозумілій сволоті, яка мала право голосу в цьому місті, його справжнє місце. Руді Гьоллер точно знав, кому він зобов’язаний своїми роками у в’язниці. Їх видали, поліцаї вже чекали на них у сховищі, коли він з Лапке та кількома іншими злодіями проникли у банк на Райхсканцлерплац{22}. Підказка прийшла до поліцаїв зі сторони «Бероліни», і якщо «Бероліна» працювала разом із поліцією, тоді у грі брав участь і Йоганн Марлоу, який тримав половину поліцейського бюро в своїй кишені. Але Доктору М. це вже не принесе жодної користі, коли він переїде на кладовище.

Щур Руді, як називали Гьоллера і друзі, і вороги, не сумнівався, коли мав когось вбити. Цей факт подарував йому його прізвисько. І, звичайно, його попередню роботу. На смітнику були тисячі щурів, їх там набагато більше, ніж ворон. Але щурів не було видно, вони не шуміли, як крилате птаство, вони залишалися під землею і нападали, блискавично й безжалісно, коли це було потрібно.

Після того як Руді побачив, як сильно сміттєзвалище розрослося за останні роки, він з гордим виглядом, майже з таким, ніби це все була його робота, пішов назад. Коли він повернувся до свого автомобіля, який залишив на узліссі, то побачив, що за ним тепер припаркований чорний лімузин. За лобовим склом він побачив двох чоловіків. Він намацав пальцем старий маузер часів Світової війни, але потім вирішив залишити пістолет у кишені, бо по під’їзній доріжці повільно прогуркотів сміттєвоз, що наближався до сміттєзвалища. Руді повернувся обличчям до лісу, можливо, той водій не знав його в обличчя. Було досить рано. Ще й цей сміттєвоз. З одного боку, він заважав їхній зустрічі, але з другого — Руді завдяки йому почувався у більшій безпеці. Не було жодної згадки про те, що інші прийдуть парами. Той, хто йому телефонував, прямо сказав, що вони зустрінуться віч-на-віч. Сміттєвоз проїхав повз Руді й повільно покотився далі. Двері чорного лімузину відчинилися, і з них вийшли двоє добре одягнених чоловіків. Руді підійшов до них. Він хотів висловити їм своє незадоволення. Йому не подобалося, коли люди не дотримувалися своїх домовленостей.

Потім він почув шипіння пневматичних гальм сміттєвоза і повернувся. Автомобіль зупинився за кілька метрів від нього, і його водій вийшов із кабіни. Руді знову повернувся обличчям до темного лімузина та двох чоловіків, тепер відчуваючи себе більш спокійно та впевнено. Звичайно, адже вони б не стали стріляти в нього прямо на очах у свідка.

Лише коли він почув позаду якесь шелестіння і обернувся вдруге, то зрозумів, що зробив фатальну помилку. Він надто зосередився на чоловіках у лімузині й повністю проігнорував водія сміттєвоза. А тепер, навіть повернувшись, він згадав, що його так дратувало у водієві сміттєвоза. Хоча чоловік не був одягнений у елегантний костюм, як двоє інших, він також не був в уніформі Бемагу{23}. Однак неправильний одяг був не таким фатальним, як ще одна деталь, яку Руді помітив лише зараз. Як не дивно, єдине, що дратувало його спочатку в пістолеті в руці чоловіка, це те, що це була модель, яку він ніколи раніше не бачив. І це мало щось означати, бо Руді Гьоллер знав дуже багато видів пістолетів. І він підозрював, хоча й не мав багато часу на роздуми, що дуло, в яке він зараз дивився, стане останньою річчю, яку він побачить у своєму житті. Можливо, цей пістолет був американського виробництва, подумав він, а потім побачив, як дуло осяяв спалах. Сам вистріл він вже не чув.

Андреас Ланге погано спав. Вчорашній день все ще був у нього в кістках, хоча насправді все пройшло краще, ніж він боявся. Допитувати власних колег було дуже невдячним завданням, про що б там не йшлося. Мабуть, тому Геннат і довірив це йому, новачку з Ганновера, до якого і так мало хто ставився серйозно на Александерплац{24}. Звичайно, він був на чергуванні у вихідні дні й був першим слідчим, який знайшов тіло, але це також стосувалося Райнгольда Ґрефа, і тепер йому дозволили виконувати деякі спеціальні завдання із загоном Рата, за запитом із самої верхівки, про що вже всі знали. А помічнику інспектора Ланге дозволили працювати над його першим вбивством на посаді старшого слідчого.

Це був перший забіг для Генната, перша справа, і чим більше він скоїть помилок, тим більш непопулярним зробить себе на Александерплац. Будді не потрібно було жертвувати жодним із своїх фаворитів, і водночас він міг без поспіху подивитися, як розвивався помічник інспектора з Ганновера після хорошого року в Берліні.

Допити пройшли не так погано, як боявся Ланге. Працівники поліції знали, яка інформація є важливою для протоколу допиту, це знала навіть поліція охорони, їм не потрібно було старанно все пояснювати, як будь-якому непокірному цивільному. Вони були готові до запису, всі співпрацювали, ніхто не мимрив, ніхто не робив дурних ремарок і не протестував проти допиту. Власне, у нього вже була вся важлива інформація на руках, її лише потрібно було акуратно записати та підшити до справи. За кілька днів він міг би передати цю справу прокурору, який, як очікується, закриє її.

Судячи з усього, оперативне керівництво було не винним, грабіжник магазину намагався втекти через фасад і впав під час цієї зухвалої дії. Такі речі траплялися. «На одного такого менше», — сказали кілька колег у їдальні, і навіть не намагалися стишити свої голоси. Довгий час було інакше, людське життя було людським життям. Покійник з «КаДеВе» був ще майже дитиною, принаймні так він виглядав, його ще не впізнали. Отже, трагічний випадок. Начальник оперативного відділу, молодий лейтенант поліції, не просто шкодував про смертельний інцидент, Ланге навіть довелося його втішати, бо чоловік був у розпачі. Що й не дивно: такий молодий, а на його плечах вже така відповідальність. Лейтенант Торнов був десь на два роки старший за Ланге, і помічник інспектора не знав, як би він впорався з подібним випадком.

А вчора ввечері — Ланге вже зібрав речі і збирався вийти з кабінету — зателефонував доктор Шварц. Саме цей дзвінок переслідував помічника інспектора всю ніч і змусив його погано спати. «Я маю дещо вам показати, — сказав судмедексперт, — чи можете ви прийти вранці на Ганновершештрасе? Бажано до початку робочого дня».

І ось тепер Ланге стояв на сходах будівлі із жовтої цегли на жвавому ранковому вітерці, відчуваючи нудоту в шлунку й дедалі більше шкодуючи про те, що він сьогодні поснідав. Він уже був нагорі сходів, прямо перед вхідними дверима моргу, але вагався зайти всередину. Досі помічник інспектора відвідував кабінет судмедексперта лише разом із супроводом, як додаток до комісара, що завжди давало йому можливість стояти трохи осторонь і не придивлятися. Можливість, якою він користувався регулярно. Але тепер йому потрібно зайти всередину і зустрітися віч-на-віч з тим, що чекало за цими стінами. І це був цинічний медик та розрізані трупи.

Він знову вдихнув на повні груди, а потім ступив у кахельний світ моргу. Вахтер лише кивнув, коли помічник інспектора показав його посвідчення.

З вчорашнього вечора Ланге ламав голову над тим, чому Шварц викликав його особисто, чому він просто не відправив звіт судово-медичної експертизи внутрішньою поштою. Тоді звіт вже лежав би у нього на столі в кабінеті, і він міг би спокійно вивчати його у тиші за чашкою кави й підшити до справи. Насправді він сподівався, що в цьому випадку зможе уникнути поїздки до моргу. Хлопчик впав з четвертого поверху і загинув, яка різниця, які кістки були зламані і які внутрішні органи пошкоджені? Якщо це було зазначено в документах, то чому він мав ще й дивитися на це особисто? Шварц, ймовірно, просто хотів пограти з ним у дім з привидами і шокувати молодого й зеленого помічника інспектора, принаймні його колеги сказали, що судмедексперт має схильність до таких жартів, особливо з молодими офіцерами.

Ланге відчинив розпашні двері до кабінету розтину, його погляд був прикутий до підлоги, а подумки він приготувався побачити відрізані кінцівки чи голови, розрізану черевну порожнину чи принаймні відкриту грудну клітку. Найгірше, що він коли-небудь бачив у криміналістиці, — це голова з акуратно відрізаною верхньою частиною черепа, через що мертвий був схожий на один з тих глиняних пивних кухлів із обличчям Бісмарка{25} та відкидною кришкою у вигляді шолома з шипами. На щастя, Ланге зміг відвернутися в інший бік, але інспектор мав на це дивитися. Так само, як і йому доведеться подивитися на це. Помічнику інспектора, який веде розслідування.

Нарешті він наважився глянути вгору і був здивований. Нема ніякого кабінету жахів. На столі для розтину лежало тіло, але воно було повністю накрите простирадлом. Судмедексперт навіть не взяв з офісу кілька огидних зразків зі своєї колекції — його «мулярні банки», як їх називали його колеги, — щоб виставити їх тут. Доктор Шварц сидів за столом і робив нотатки. Побачивши Ланге, він підвівся і простягнув йому руку.

— А, ось і ви. Також рання пташка?