Але чудовому лікарю було байдуже до настроїв серед чоловіків. Якщо вони й надалі дозволять «Піратам» танцювати у себе під носом, їхній прапор впаде першим. Треба було щось робити. «Піратів» потрібно було притиснути, причому таким чином, щоб поліцаї були більш ніж задоволені. І Г’юго Ленц знав, що саме може спрацювати. Його нові союзники допоможуть йому в цьому. Та ще й заплатять за це гроші.
Він уже помітив, що вони були налаштовані серйозно. На вихідних у «КаДеВе» були виведені з рівняння шмаркачі, які чистили універмаги. Один з маленьких лайнюків навіть загинув у процесі. Насправді Г’юго цього не хотів, він просто хотів дати безпритульним дітям, які тижнями змушували нервувати поліцейських і руйнували бізнес «Бероліни», цінний урок, який слід запам’ятати. Він не хотів, щоб хтось помер, але мертвий був до біса гарним уроком. Інші шмаркачі поки тримаються подалі від універмагів цього міста. Каллі дивився на цю ситуацію так само: він знав, що краще вести справи з «Бероліною», ніж з якоюсь випадковою вуличною шпаною.
Якщо акція проти «Піратів» також призведе до смертей, Г’юго був не проти. Зрештою, «Бероліна» не мала б до цього жодного відношення.
Ленц перетнув залізничні колії, які тягнулися паралельно до алеї Штралауер і з’єднували Остгафен з ширшим світом. Місце зустрічі він запропонував сам. Один зі складів, що стояв поруч із великою холодильною камерою, належав «Бероліні». Неофіційно, звісно. Ніхто не орендував склад від імені клубу. Офіційно майже дві тисячі квадратних метрів були в користуванні компанії «Marlow Importe», про що й сповіщала вивіска над вантажною рампою. Ленц потурбувався про те, щоб ніхто з його людей не переривав їхню розмову. Нікого не стосується, з ким саме зустрічається їхній шеф.
Він йшов уздовж набережної, повз крани, які щодня перевозили тонни товарів, повз кораблі, що гойдалися на Шпрее в очікуванні завантаження. О цій годині в порту було тихо; на кораблях всі вже спали, а ті нечисленні робітники, яких він зустрічав, мали дуже втомлені обличчя.
Вони вже чекали біля трапа. Коли він побачив двох чоловіків, Г’юго Ленц одразу зрозумів, що це були вони. Трохи занадто витончено одягнені для цього району, навіть якщо це був типовий готовий одяг. Звичайні поліцаї в костюмах.
Вони здавалися серйозними. Задоволений, він вдихнув сильний бриз, що дмухнув на нього зі Шпрее. Г’юго Ленцу більше не був потрібен Йоганн Марлоу, щоб тримати в страху зграю «Північних піратів». Він не міг стримати посмішки. Тепер усе буде інакше. І Йоганн Марлоу, цей зарозумілий недоумок, пошиється у дурні раз і назавжди.
Будинок стояв у темряві, коли Рат відімкнув двері, усі вже спали. Це й недивно, адже була майже північ, він також відчував, що мав бути у ліжку кілька годин тому. Всередині у нього все ще сиділа злість, через яку йому буде важко заснути, він вже це знав. Він увімкнув світло на сходовому майданчику й піднявся сходами, повз двері пані Бретшнайдер, яка завжди кумедно дивилася, коли натикалася на нього в будинку. Її квадратна голова ніяк не могла зрозуміти, як чоловік заходив і виходив із квартири Ріттер та Овербек, прямо з квартири, в якій проживали дві молоді жінки. Хазяїн будинку прийняв таке партнерство, але не пані Бретшнайдер. А те, що цей чоловік тепер навіть ночував у цій квартирі й мав власний ключ, оскільки пані Овербек два семестри вчилася в Упсалі, зовсім не вписувалося у світогляд самотньої вчительки на пенсії. Рат відчув велике бажання подзвонити в її двері, перш ніж зникнути в квартирі Шарлі, але, прагнучи зберегти в домі спокій, він встояв перед спокусою. Зрештою, проблеми тоді будуть не у нього, а у Шарлі.
Він відімкнув вхідні двері якомога тихіше і повільно пройшов на кухню, не вмикаючи світло. Тільки коли він знову закрив двері кухні, він клацнув вимикачем. Він примружився через яскраве світло, а тоді побачив на кухонному столі записку. Рат зняв капелюха й читав її, поки знімав своє пальто.
Рат підійшов до буфетної шафи й відчинив двері. Там стояла пляшка вина, повна більш ніж наполовину. Шарлі, мабуть, випила наодинці два келихи. Він уявляв, як вона сидить за столом, розгорнувши якусь юридичну книжку, поруч з книжкою стоїть келих вина, і втомлено чекає на нього. Побачивши її перед собою, він хотів одразу обійняти її, але вона вже не сиділа на кухні, вона спала в ліжку, і він не міг її розбудити.
Поруч із вином стояла пляшка коньяку, яку він забрав зі своєї старої квартири на вулиці Луїзенуфер. Рат замислився лише на мить, а потім залишив пляшку з вином і вийняв із шафи коньяк.
Рат давно не робив цього перед сном. Не тільки тому, що Шарлі потім бурчала про його перегар, він також помітив, що алкоголь йому більше не потрібен, що достатньо заснути поруч із нею, щоб прогнати усіх демонів та кошмари, які переслідували його певний час щоночі. Тому Рат позбувся згубної звички випивати на ніч. Тепер він вірив, що одного лише запаху її тіла достатньо, щоб відлякати усіх демонів.
Щось стукнуло об дошки підлоги й зашкрябало у двері. Рат відчинив їх. У коридорі стояла чорна собака і дивилася на нього.
— Я розбудив тебе, Кірі? — запитав Рат, впускаючи тварину.
Поки він діставав із шафи склянку, собака вже згорнулася під столом, ніби передчуваючи, що її господар сяде саме тут.
Кірі була чимось схожа на живу пам’ять про вбивство. Рат успадкував тварину, так би мовити. Собака належала жертві вбивства, і ніхто інший не хотів її забрати до себе, навіть батьки вбитого. Тож Рат прихистив тварину, яку вони знайшли у той час повністю занедбаною й замкненою у квартирі її мертвого власника. Миле щеня тим часом перетворилося на напівдорослу й досить нахабну тварину.
— З тобою теж треба щось придумати, — сказав Рат. — Хазяйка більше не може тебе терпіти, тож тобі доведеться знову грати роль поліцейського пса. — Тут Кірі піднялася, ніби зрозумівши його слова, і схилила свою чорну собачу голову набік.
Рат відкрив пляшку коньяку й понюхав горлечко пляшки, перш ніж налити собі кілька ковтків. Запах був настільки ж дивний, як і знайомий, він викликав у пам’яті старі часи, ті часи, коли він сидів сам у своїй квартирі у Кройцберзі{18} на вулиці Луїзенуфер й регулярно боровся перед сном зі щоденним гнівом. Нехай Шарлі свариться, але сьогодні був такий день, коли йому це знову знадобилося, день, коли він мав достатньо клятих неприємностей, які доводиться запивати коньяком.
Одна лише думка про це змусила його відчути, як рівень його гніву зростає, наче ртутний стовпчик термометра, який тримають у киплячій воді. Він прокляв Авраама Ґольдштайна, якому завдячує цим відчуттям, а також прокляв Бернгарда Вайса, який віддав йому цей наказ.
Червінські та Геннінг вже чекали на нього десь півтори години, коли Рат та об’єкт стеження нарешті повернулися до Ексельсіора. Однак Рат лише пізніше дізнається про те, як сильно Ґольдштайн зіпсував йому вечір після роботи, після того як він залишив американця під наглядом Пліша та Плума та поїхав назад у Веддінг, щоб забрати свою машину — на таксі, сповнений рішучості ще більше збільшити рахунок службових витрат. За всю дорогу він не сказав жодного слова і навіть гнівно не визирнув у вікно. «Б’юїк» був припаркований на тому самому місці, де його й залишив Рат. На Кеслінерштрасе з горезвісною червоною плиткою — зоною, де спортивні автомобілі рідко паркуються на узбіччі дороги. І хтось ніби знав, що ця машина належить поліціянту. Або вважав, що «Б’юїк» — іграшка якогось капіталіста. У будь-якому разі той хтось виконав роботу на совість.
Усі колеса були спущені, а фари були вибиті. Найбільше Рата роздратували подряпини на лакофарбовому покритті. Чиста деструктивність та заздрість, нічого більше. Безробітні виродки! Рат пішов у кнайпу на розі, яку він відвідав лише кілька годин тому, насправді він вирушив туди, сповнений рішучості знайти винних і притягти їх до відповідальності, але «Червоний ліхтар» вже зачинився. Ще не було десяти, а вже зачинено. Тепер він був упевнений, що Ґольдштайн завербував людей, які мали розбити його «Б’юїк» у барі, якимось чином йому це вдалося. Ймовірно, йому просто потрібно було покласти достатньо банкнот на стійку.
Тоді була проблема з евакуатором. Рату довелося йти пішки до електрички, аж до площі Сенефельдер, поки він не знайшов перший телефон-автомат, і, звісно, той був зламаний. Він зміг зупинити щонайменше одне таксі на Райнікендорферштрасе, а тоді за допомогою таксиста знайшов майстерню, яка працювала вночі, і нарешті зміг відбуксирувати пошкоджений «Б’юїк». На той час, однак, стрілки його наручного годинника вже показували пів на одинадцяту. А майстерня розташовувалася десь у Райнікендорфі{19}.
Однієї склянки коньяку не вистачило, щоб змити весь гнів, що накопичився в ньому, тому Рат налив собі другу. А потім третю. Він виставить Вільній державі Пруссії рахунок за витрати на ремонт побитого автомобіля, Рат вирішив це ще в таксі, поки їхав до Шпенерштрасе.
Кірі тим часом заснула. Рат чув, як собака тихо хропе. Він промив порожню склянку від коньяку й поставив її в раковину. У ванній він інтенсивно почистив зуби і випив дві великі склянки води. Він не хотів, щоб завтра вранці були проблеми із Шарлі за сніданком. Коли він ліг до неї у ліжко, вона щось пробурмотіла і повернулася до нього, обійнявши його рукою за плече. Рат притулився до її теплого тіла дуже обережно, щоб не розбудити її. І коли його ніздрів сягнув запах її шкіри, той запах, який йшов тільки від Шарлі й більше ні від кого в усьому світі, коли він нарешті відчув цей запах, він заплющив очі й одразу заснув.
У магазині було тихо й темно, гасові ліхтарі на Рігерштрасе давно згасли, а місяць лише час від часу виглядав з-за хмар. Ніде не було світла, на жодному поверсі, у всьому будинку було так само темно, як і у більшості будинків о другій годині ночі. Алекс уже майже годину спостерігала за вулицею, але відтоді, як остання електричка виплюнула десь пів дюжини пасажирів, не було видно жодної душі.
Було вже пізно, коли вона нарешті дісталася до Рігерштрасе, пізніше, ніж планувала, і вона мала б бути смертельно втомленою, але гнів не давав їй заснути, гнів на Каллі, гнів на поліцейських, гнів на того дурного доглядача, який змусив її відправитися у нічний тур дахами міста. Їй довелося виконувати гімнастичні вправи на дахах кількох будинків, поки вона нарешті не виявила відкритий люк на даху однієї фасадної будівлі.
Квартира була втрачена остаточно після сьогоднішнього інциденту, це було зрозуміло. Алекс повернеться туди ще раз і тільки для того, щоб забрати звідти свої речі. Раніше вона не хотіла йти на такий ризик; спочатку їй потрібно було виконати роботу в магазині Каллі.
Хоча вона була більш ніж впевнена, що на вулиці чи біля вікна нікого немає, Алекс ще раз перевірила всі напрямки, щоб бути в безпеці, перш ніж вийти з темряви під’їзної дороги, перетнути вулицю й підійти до магазину. Ретельно намальовані літери Каллі на картонній табличці за вікном повідомляли, що там зачинено. Однак коли Алекс спробувала відімкнути замок на дверях магазину, вона виявила, що двері відчинені. Вона штовхнула двері так повільно, як тільки могла, не бажаючи дзвонити у дзвінок Каллі, який сповіщав про нових клієнтів. Окрім сором’язливого одиничного дзвону, дзвінок мовчав. Утім Алекс прислухалася в темряві, чи є хтось всередині, адже відчинені двері викликали у неї підозру. Безпека понад усе! Алекс подумала про Бенні, і цей спогад завдав болю. Вона побачила його обличчя та посмішку, а потім — поліцая, який його вбив, який наступав на пальці Бенні, наче гасив цигарку, і в ній знову спалахнула лють.
Вона була здивована, що Каллі забув замкнути свою крамницю. Проте з іншого боку, він був схильний іноді напиватися і тоді був здатний на все. Тож він не зміг дійти додому і заснув на дивані у задній частині магазину. Що ж, на такий випадок вона все одно має ніж. Вона не боялася цього чоловіка, бо вже мала справу і з гіршими. Якби довелося, вона б отримала свої гроші силою.
Думка про Каллі, який хропить у задній кімнаті, змусила її рухатися якомога тихіше. Вона погано бачила у темряві й не могла увімкнути світло, тому повільно пробиралася навпомацки, поки не знайшла прилавок і кінчиками пальців не прослідувала ним до великої каси. Алекс не знала, скільки грошей Каллі залишив ввечері у касі: чи то лише кілька марок на розмін, чи трохи більше. Вона також не знала, що ще тут можна взяти. Її план був дуже простим: забрати усі гроші, які вона зможе знайти. У будь-якому разі, коли вона завітала сюди опівдні, у шухляді каси зберігалася доволі велика сума.