Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Жінка, яка здавалася досить тендітною, спокійно допила своє пиво, перш ніж відповісти на його запитання повільним і ледь помітним кивком.

— Відтоді минуло багато часу, — вона показала кудись позаду себе. — Він запитав про туалет.

У вузькому темному коридорі смерділо сечею. Рат затамував подих і рвучко відчинив двері туалету, хоча й не сподівався знайти біля пісуара Ґольдштайна. Він швидко перевірив, чи кабіна також порожня, потім побіг далі, поки не дійшов до двору. Жодних ознак Ґольдштайна. Рат кинувся крізь велику браму, що вела прямо на вулицю, але не на ту, з якої він прийшов, а на широку вулицю з безліччю перехожих: Райнікендорферштрасе, як він прочитав на знаку. А потім він знову помітив Ґольдштайна. Світлий капелюх був надто елегантним для цієї місцевості, де більшість людей носила звичайні кепки. Американець побіг до Неттельбекплац. Перед мостом електрички він перетнув проїжджу частину, і Рат подумав, що той прямує до станції, але Ґольдштайн повернув на Ліндоверштрасе, яка виглядала такою ж напівзруйнованою, як і та вулиця, де чекало таксі.

Невже Ґольдштайн загубився? Він би швидко показав йому дорогу!

Але той не був схожий на туриста, який заблукав. Він покрокував прямо на Мюллерштрасе і спустився сходами в метро. Рату довелося пришвидшити ходу, щоб не відставати.

Він побачив його знову на пероні, коли під’їжджав потяг. Рат стежив за Ґольдштайном, який теж помітив свого переслідувача. Він усміхнувся, але не зробив жодного кроку, щоб сісти в потяг. Рат тримався біля дверей, готовий ускочити в будь-який момент, якщо виникне така потреба. З динаміків пролунала команда «Відійдіть від платформи!» від начальника станції, і Ґольдштайн одразу на неї відреагував. Він швидко пірнув у потяг, і Рат зробив те ж саме, швидко застрибнувши до вагона третього класу за мить до того, як двері зачинилися і потяг поїхав.

— У вас, певно, геть клепки нема, — пробурмотів запальний робітник, коли Рат наступив на його ногу. — Хіба ви не можете поводитися чемніше?

— Вибачте, — прошепотів Рат. Шварцкопфштрасе — так називалася наступна станція, вони їхали на південь. Рат висунув голову за двері, але Ґольдштайн не вийшов. Він не міг стежити за американцем іншим способом, адже Ґольдштайн був у другому класі, а сполучення між вагонами потягу не було. Коли пролунало «Відійдіть від платформи!», а той все ще не вийшов, Рат в останній момент знову засунув голову до свого вагона.

— Ви для мене такий кумедний птах, — знову заговорив робітник. — Не знаєте, виходити чи ні?

Чоловік вийшов на вокзалі «Штеттін», і Рат звільнився від його зауважень. Інші пасажири тільки дивно поглядали, коли Рат знову і знову підходив до дверей на кожній станції, заважаючи тим, хто виходить, і тим, хто сідає, наштовхуючись і на тих, і на тих. Ґольдштайн пробув у потязі досить довго; Рат побачив, як він вийшов з вагона лише на станції Кохштрасе. Йому не довелося поспішати, чоловік спокійно пішов до сходів, навіть зупинився біля них і зачекав на свого переслідувача.

— Що ж, пане комісаре, — сказав він, коли Рат підійшов до нього, — доволі велике місто цей ваш Берлін.

Злагоджено вони піднялися сходами метро, гангстер та комісар.

— Якщо ви хочете здійснити екскурсію містом, — сказав Рат, — я рекомендую це зробити на одному з туристичних автобусів, ви побачите більше за менші гроші. І отримаєте ще й кілька цікавих історій про місто зовсім безкоштовно.

— Дякую за підказку. Я запам’ятаю. Ви знову підете зі мною?

— З превеликим задоволенням, — кисло посміхнувся Рат.

Вони піднялися на Фрідріхштрасе. Вже почало темніти, і перші магазини ввімкнули свої неонові вивіски.

— Ви проведете мене назад до готелю? — запитав Ґольдштайн. — Таксист сказав, що звідси йти недовго.

— Звичайно. Я зроблю все, щоб ваше перебування в нашому місті було максимально неприємним.

— Невже це і є та сама знаменита берлінська гостинність? — похитав головою Ґольдштайн.

— Нам не подобається, коли хтось на кшталт тебе блукає нашим містом. Це не Чикаго.

— Невже я єдиний поганий чоловік у місті, повному невинних янголів? Ви це хочете сказати? Не будьте смішними.

— Я не хочу нічого сказати. Я просто хочу, щоб ви не тікали від мене. Поки це можливо, я щасливий.

Вони дійшли до Вільгельмштрасе, і Ґольдштайн зупинився на розі вулиці, прямо перед палацом принца Альбрехта. Він спокійно витягнув цигарку марки «Camel» з коробки й запалив її, перш ніж відповісти.

— А хто сказав, офіцере, що я хотів від вас утекти?

Сонце вже зайшло за дахи будинків і своїм останнім відблиском освітило обрій.

Яким мирним звідси виглядало місто, як далеко сягав краєвид. Здавалося, що до купола замку, собору і вежі ратуші можна доторкнутися, але темні дахи та цегляні стіни жіночої в’язниці були ще ближчими. Праворуч верхівки дерев парку Фрідріхсгайн височіли над хребтами дахів і м’яко гойдалися на вітрі. Алекс сиділа біля мансардного вікна й курила сигарети «Манолі», з кожною затяжкою втягуючи дим так глибоко, ніби вона хотіла поглинути все, ніби ніщо з цієї сигарети не повинно було вирватися назовні. Вона намагалася викурити свій гнів, але не змогла.

Вони поділилися першою сигаретою з цього жерстяного портсигара. Це було лише два дні тому, і все ж це здавалося спогадом з іншого життя: Бенні стоїть перед нею і посміхається їй, такий невпевнений і такий закоханий. Хай йому грець! Його сором’язливий крок назустріч, невдала спроба поцілунку. І вона йому відмовила. Останнє, що вона зробила для нього перед його смертю, — відшила його.

Вони сиділи тут разом, на цьому даху, і завжди перед сном викурювали цигарку разом, кожен вечір, який вони проводили в квартирі «Б». Вони мали курити тут, адже затхлий сигаретний дим міг їх видати. Квартира «Б» насправді була покинутою халупою на горищі на Бюшингштрасе, у задньому будинку, де більшість квартир були порожніми, тобто стали для них ідеальним притулком, іноді занадто спекотним у літні дні, але в усьому іншому ідеальним. Хтозна, як Бенні знайшов його, але у нього завжди був нюх на затишні місця, де можна було знайти прихисток. Дуже рідко за останні кілька місяців їм доводилося спати на вулиці. І завжди було що покурити, а інколи з тих недопалків, що залишилися, вони робили нові цигарки.

Останні промені денного світла освітлювали дахи на заході. На подвір’ї вже стемніло, більшість людей лежали в своїх ліжках. Алекс кинула недопалок і простежила його траєкторію. Немов світлячок, що згасає, він впав у темряву.

Так, останні кілька тижнів їм дуже щастило, і насправді Алекс здогадувалася, що доля чи будь-яка інша сила, яка могла б відповідати за ці речі, врешті-решт виставить їм рахунок. Все не могло бути добре, їм надто щастило, це ніколи не могло закінчитися добре. І все пішло не так, їм довелося заплатити, Бенні навіть заплатив своїм життям. Ніби все щастя їхніх останніх кількох тижнів було лише позикою, позикою з надто високими відсотками.