Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони навіть не знали, що Алекс — дівчина! Чудові поліцаї! Ха! Виглядають такими самовпевненими, а потім відбувається ось таке! Каллі хотів би розсміятися вголос, але йому завадило відчуття безпорадності, яке ставало все сильнішим і сильнішим, чим довше він сидів зв’язаним. Чому його нарешті не розв’язали? У нього все одно не було ніякої можливості утекти!

— Інший хлопець? — спитав він, знизуючи плечима, наскільки дозволяло його зв’язане становище. — Ні, його тут не було. Певно, він знає, що йому тут краще не з’являтися.

— І чому я тобі не вірю? — Хоча Каллі його і не бачив, він був упевнений, що Штефан похитав головою, говорячи ці слова. — Але це не має значення. Просто скажи мені, де знайти цього хлопця, це все, що я хочу знати.

— Я поняття не маю. Я не знаю цих безпритульних дітей. Одного разу вони мені щось продали, але не залишили свою адресу.

Чоловік за ним більше нічого не сказав. Однак синій мундир перестав дивитися на фотографії Каллі й повернувся до програвача, недбало кинувши тонарм{12} на платівку, так що він підстрибував вгору та вниз з потворними звуками, перш ніж нарешті знайшов канавку на платівці. От свиня! Зіпсував йому прекрасну платівку! І як голосно вона грає! Нарешті він повернув ручку гучності. Але зробив не тихіше, як сподівався Каллі, а ще голосніше, аж до упору.

Прощавай, мій маленький гвардієць, прощавай, прощавай...

Річард Таубер заспівав голосніше, ніж Каллі коли-небудь його слухав, а бугай підійшов ближче й посміхнувся йому. Так само, коли він вдарив його вперше.

Рат віддавав перевагу шуму Штреземанштрасе з її автомобільними гудками та гудінням автобусів, ніж сонному бурмотінню голосів у холі готелю. Цегляний колос Ангальтського вокзалу височів над деревами Асканішерплац на фоні сіро-блакитного неба. Рат перетнув вулицю, стежачи за двома сходами, що вели прямо на вулицю: одні сходи були прямо перед готелем, куди йому доводилося постійно повертатися, а другі — біля південно-східного боку вокзалу. Ніяких сходів до метро, проте там були виходи з пішохідного тунелю, який вів від «Ексельсіору» прямо до Ангальтського вокзалу, — гордість готелю; про це не забули повідомити в кожній рекламній брошурі. Те, що Ґольдштайн відкрив цей шлях для відходу в перший же день у місті, викликало повагу. Добре, що він відправив туди Ґрефа.

Рат уже думав над тим, куди прямує Ґольдштайн, коли побачив, як він виходить із-під землі на Мьоккернштрасе, прямо поруч з вокзалом. На американці був той самий одяг, що й раніше: легкий костюм пісочного кольору, капелюх відповідного кольору та світлий плащ. На вершині сходів він зупинився і деякий час роззирався. Рат не зробив жодного кроку, щоб сховатися на той випадок, якщо Ґольдштайн його побачить. Тоді, можливо, він здасться і повернеться до готелю.

Американець вже прямував до стоянки таксі перед вокзалом, коли з підземного світу, трохи задихавшись, з’явився Ґреф, шукаючи очима свою ціль. Рат перехопив помічника інспектора.

— Схоже, наш об’єкт візьме таксі, — сказав він. — Я залишуся біля нього, а ти повертайся до готелю, Пліш та Плум{13} прибудуть на зміну десь через годину.

Ґреф лише кивнув та повернувся, щоб піти назад. Коли Рат нарешті дійшов до стоянки таксі, він втратив Ґольдштайна. Потім лінію черги покинув великий автобус і відправився по Штреземанштрасе, де вже чекали інші таксі, які збиралися приєднатися до потоку транспорту. Рат упізнав ззаду капелюх пісочного кольору, і йому навіть здалося, що він побачив, як Ґольдштайн ненадовго підняв руку, наче помахав комусь.

Комісар припаркував свій «Б’юїк» прямо біля вокзалу; він запам’ятав номер таксі й побіг до машини з ключами в руках. Коли він нарешті сів у «Б’юїк» й завів його, таксі Ґольдштайна вже повертало на Штреземанштрасе. Воно їхало в напрямку Потсдамської площі. Рат додав швидкості, обігнав «Опель», який шукав місце для паркування, та поїхав слідом за таксі. Він націлився на той платний автомобіль, не впевнений, чи справді це було таксі Ґольдштайна, але метр за метром він наближався до нього. На Потсдамській площі їх зупинило червоне світло світлофора, і Рат зміг так близько під’їхати до таксі, що знову побачив його номер: 7685. Так, це було воно!

Світлофор загорівся зеленим світлом, і вони продовжили рух вниз по Бельвюштрасе, через Кемперплац, а потім по Тіргартенштрасе. Рат залишався позаду. Щойно він запідозрив, що американця можуть повезти на захід, таксі раптом без жодного сигналу повернуло праворуч у бік Великої зірки{14}. Тепер стало зрозуміло, що Ґольдштайн його помітив. На кільцевій розв’язці його намагалися загубити серед великого трафіку, спочатку зробили кілька кіл довкола каруселі, а потім раптово звернули на алеї Шарлоттенбургер, але Рат уважно слідкував за ними і знову наздогнав таксі перед Бранденбурзькими воротами. Цікаво, скільки Ґольдштайн збирався заплатити водієві за такий маневр? Але Рат не залишився позаду, він слідував за цим божевільним таксі, яке всупереч усім правилам дорожнього руху, наскільки Рат їх знав, їхало колами все далі й далі на схід.

Через три чверті години, після одіссеї через Вайсензеє та Панков{15}, дика погоня раптом закінчилася. У найглибшій частині району Ведінг, коли вони щойно звернули на бічну вулицю, таксі поїхало праворуч і зупинилося прямо на узбіччі, так раптово, що Рат ледь не поїхав далі. Він зупинив «Б’юїк» ліворуч і припаркувався через дорогу, спостерігаючи за таксі. Таксометр вже мав показувати астрономічну суму. Це тривало мить, і Рат сподівався негайно продовжити своє переслідування, щойно Ґольдштайн вийде з нього. Він коротко озирнувся, ніби мав переконатися, що справді дістався до місця призначення, потім одягнув капелюха й цілеспрямовано пішов прямо до кнайпи на розі, відчинив двері й зайшов всередину. Таксі чекало з увімкненим двигуном.

Рат ненадовго замислився над тим, чи може це бути якоюсь хитрістю, потім він вийшов, перетнув вулицю, не відриваючи погляду від дверей бару, та підніс свій значок до вікна таксі. Водій опустив скло і здивовано витріщився на нього.

— Так, пане комісаре?

— Ваш пасажир, він вам сказав, скільки приблизно його треба чекати?

— Сказав.

— І? Коли він повернеться?

— Поняття не маю, — знизав плечима таксист.

Спокій водія грав на нервах Рата.

— То він сказав тобі, як довго ти маєш його чекати, чи ні?

— Він сказав мені чекати, поки таксометр не покаже двадцять.

— І який у цьому сенс?

— Не знаю, — таксист знову знизав плечима. — Я просто знаю, зараз показує дванадцять з половиною. Він вже заплатив мені, тож я почекаю, а на решту мені плювати.

Рат зі злістю вдарив долонею по даху автомобіля і відійшов від таксі. Водій вигукнув щось, чого Рат не розчув, оскільки він вже дійшов до кнайпи на розі, яка мала дуже благонадійну назву «Червоний ліхтар». Щойно він відчинив двері, йому одразу вдарили в ніс пивні випари. Він примружився у напівтемряві й побачив їдальню, що тягнулася до нескінченності, темний тунель, де барна стійка сяяла, мов обіцянка. Там було лише кілька гостей, усі чоловіки, більшість із яких сиділа за стійкою. Один чоловік, здавалося, все намагався залізти на свій барний стілець, але навіть у такому п’яному стані повернув свою голову, щоб поглянути на незваного гостя. Тільки жінка за шинквасом продовжувала пити пиво, не піднімаючи погляду. Рат ніде не міг побачити американця.

— Тут мав пройти один чоловік, — сказав він. Комісар не показав своє посвідчення, адже воно не було гарною рекомендацією у цьому місці. Чоловіки в кнайпі мовчали.

Тоді Рат звернувся до господині:

— Так тут проходив якийсь чоловік?